Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті трапилось те, чого я давно боявся. Мої батьки, стривожені змінами поведінки і зовнішнього вигляду свого єдиного сина, вирішили відстежувати кожен мій крок, з добрими намірами шпигуючи за мною — і це загрожувало катастрофою. Я нікому й ніколи не розповідав про відвідини склепу, змалечку оберігаючи свою таємницю з майже релігійною затятістю; але зараз я був змушений посилити пильність, заплутуючи у видолинку свої сліди, щоб збити з пантелику можливих переслідувачів. Свій ключ від підземелля я завжди носив на шворці на шиї, про його існування знав тільки я. Я ніколи не виносив з гробниці нічого, що траплялось мені там на очі.

Одного ранку, коли я вилазив із вологого склепу і не надто міцною рукою закріпляв ланцюг на брамі, я побачив у прилеглих чагарях перелякане обличчя спостерігача. Мабуть, наближався кінець; мій притулок викрили, мету моїх нічних подорожей було розкрито. Чоловік не озвався до мене, тож я поквапився додому, щоб спробувати підслухати, про що він розповідатиме моєму турботливому татусеві. Чи дізнаються всі про мій притулок за завішаними ланцюгами дверима? Уявіть моє приємне здивування, коли шпигун довірливим шепотом розказав моєму батькові, що я провів ніч у прихистку біля склепу; перед моїм внутрішнім зором постала улоговина поблизу прочинених дверей із навісним замком! Яким дивом він міг так помилитися?

Тепер я впевнився, що мене береже якась надприродна сила. Ставши сміливішим завдяки цьому подарунку небес, я знову почав цілком відкрито відвідувати підземелля, впевнений, що ніхто не помітить, як я заходжу досередини. Цілий тиждень я щасливо насолоджувався своїм могильним товариством, яке мені не можна описувати, а тоді трапилось те, через що я опинився у цій проклятій обителі скорботи і одноманітності.

Не варто було мені йти тієї ночі; у хмарах ширяло передчуття грози, з болота на дні улоговини здіймалося пекельне фосфоричне сяйво. Поклик мерців також змінився. Він звучав не зі склепу у схилі, а з обгорілого підвалу на вершині пагорба, його демон затягував мене у свої незримі пазурі. І коли я підходив до гайка на рівнині перед руїною, то спостеріг у затуманеному світлі місяця те, що завжди підозрював.

Уже сто років як зруйнована садиба знову здіймалася у своїй статечній красі перед моїм враженим поглядом; кожне вікно розливалось сяйвом багатьох свічок. Довгою під’їзною доріжкою котилися екіпажі бостонської дрібної аристократії, пішки ішли численні гурти напудрених франтів із сусідніх маєтків. Я змішався з юрбою, хоч і знав, що моє місце — серед господарів, а не серед гостей. У залі лунали музика і сміх, ріками лилося вино. Кілька облич були мені знайомі; хоча я б їх легше впізнав, якби їхні лиця не були такими висхлими або ж остаточно пожерті смертю та тліном. Посеред дикої несамовитої юрби я був найдикіший і найнестримніший. Веселі блюзнірства потоками зривалися з моїх вуст, і у своїх жахливих репліках я відкидав усі закони Бога, Людини чи Природи.

Раптом чутний навіть над цим притулком тваринних радощів гуркіт грому розколов дах і нагнав тінь переляку на шалене товариство. Дім охопили червоні язики полум’я і палючі вихори жару; нажахані близькістю катастрофи, що, здавалося, навіть виходила за будь-які природні межі, гуляки з вереском вибігли в ніч. Я залишився сам, скутий на місці страхом, якого не знав раніше. А тоді мою душу огорнув інший жах. Заживо спалене і перетворене на попіл, розвіяний на всі боки вітрами, моє тіло ніколи не спочине у склепі Гайдів! Хіба не мені готували оту домовину? Хіба я не маю права на вічний спочинок серед нащадків сера Джофрі Гайда? Так! Я претендую на свій спадок смерті, хай навіть моя душа полине крізь віки шукати спасіння в іншому тілесному притулку, щоб покласти його до порожнього гробу в алькові підземелля. Джервас Гайд ніколи не розділить сумну долю Палінура[5]!

Коли видиво охопленого вогнем будинку зблідло, я виявив, що несамовито верещу і звиваюся в руках двох чоловіків, одним з яких був той шпигун, що простежив за мною до склепу. Дощ лив мов із відра, а над обрієм на півдні палахкотіла блискавка, яка нещодавно блимнула просто над нашими головами. Поки я вимагав, щоб мене поховали у склепі, поруч стояв мій батько з поораним скорботними зморшками обличчям; він постійно нагадував тим, що мене тримали, щоб зі мною поводилися якомога делікатніше. Зчорніле коло на підлозі зруйнованого підвалу свідчило про жахливий удар з небес; біля нього купка цікавих селян з ліхтарями шукали маленьку антикварну скриньку, яку була освітила блискавка.

Усвідомивши, що відбиватися марно, я спостерігав за селянами, які дивилися на маленьку знайдену скарбничку, і мені дозволили розділити їхнє відкриття. У скриньці, замок якої зламав той самий удар блискавки, який і вивів її на світ божий, було багато паперів і коштовностей; я ж дивився на одну-єдину річ. Це була порцелянова мініатюра молодика у гарно закучерявленій перуці, знизу були його ініціали — Дж. Г. І. Я дивився на його обличчя, але з таким самим успіхом я міг би дивитися у дзеркало.

Наступного дня мене привели в цю кімнату із заґратованими вікнами, але про деякі речі мені все ж повідомляв старий простодушний доглядач, який співчутливо ставився до мене через мій вік і який, як і я, любив цвинтарі. Те, що я наважився йому розповісти про пережите мною у тому підземеллі, викликало в нього лише жалісливу усмішку. Мій батько, а він часто мене навідує, каже, що я ніколи не заходив у ті замкнені ланцюгами двері, і божиться, що він оглянув іржавий замок і що його вже років п’ятдесят ніхто не чіпав. Він навіть казав, що про мої походеньки до склепу знало все село, і коли я спав у тому гніздечку біля понурого фасаду, за мною часто спостерігали, а мої напіврозплющені очі завжди були сфокусовані на щілині, яка вела досередини. У мене не було жодних доказів проти цих тверджень, бо ключ від замка зник з моєї шиї під час боротьби тієї жахливої ночі. Він ігнорує дивовижні знання про минуле, набуті мною під час нічних зустрічей з мерцями, і вважає їх результатом мого безперестанного і захланного читання старовинних книг родинної бібліотеки. Якби не мій старий служка Гайрем, я б досі вже повірив у власне божевілля. Але відданий до останнього Гайрем вірить мені і зробив те, що спонукало мене винести на люди хоча б частину цієї історії. Тиждень тому він зламав замок, який утримував двері склепу навічно прочиненими, і спустився з ліхтарем у темні глибини. На плиті в алькові він знайшов стару порожню труну, на побляклій табличці якої було єдине слово — «Джервас». Вони мені пообіцяли, що коли я помру, мене поховають у цій домовині, у цьому самому склепі.

Дагон

Я пишу це у стані крайнього душевного сум’яття, бо цієї ночі збираюся відійти у небуття. Злидар, до того ж майже без ліків, котрі єдині роблять життя стерпним, я вже не можу зносити муки; залишається хіба викинутися на брудну бруківку із вікна мансарди. Не думайте, що рабська залежність від морфію робить мене слабкодухим виродком. Коли ви прочитаєте ці поспіхом написані сторінки, то зможете здогадатися, хоч ніколи до кінця і не зрозумієте, чому я так прагну смертного забуття.

У одній з найвідкритіших і найменш відвідуваних частин безмежного Тихого океану пакетбот, на якому я плив як представник фрахтувальника, став жертвою німецьких рейдерів. Щойно починалася велика війна, і океанська флотилія гунів ще не встигла остаточно втратити свою міць, як це сталося пізніше, отож наш корабель захопили як військову здобич, до команди ж ставилися максимально делікатно, як і належить поводитися з військовополоненими. Втім, дисципліна наших тюремників була настільки ліберальною, що уже через п’ять днів після захоплення я спромігся втекти на маленькому човнику із запасом води і їжі на доволі тривалий час.

Нарешті, відчувши себе вільним у відкритому морі, я виявив, що не маю поняття про те, де перебуваю. Навігація ніколи не була моєю сильною стороною, тож за положенням сонця і зірок міг хіба приблизно здогадуватися, що я десь південніше екватора. Однак я гадки не мав про довготу, на якій опинився, а на горизонті не видно було ні острівця, ані узбережжя. Погода трималася хороша, тож упродовж незліченних днів я просто вільно дрейфував під палючим сонцем, чекаючи корабля, який би пропливав повз, або берега якоїсь заселеної землі, до якого б прибило мого човна. Але не було ні корабля, ані землі, і моя самотність посеред збрижених широт незайманої блакиті почала породжувати відчай.

Зміни відбулися, доки я спав. Я ніколи не дізнаюся подробиць, бо мій сон, хай тривожний і сповнений видінь, тривав довго. Коли я нарешті прокинувся, то виявив, що мене наполовину засмоктало у слизувату гладінь гидотної чорної драговини, котра простягалася довкола мене одноманітними брижами, доки сягало око. Трохи віддалік від мене на цій гидоті лежав човен.

Хоч найлегше собі уявити, що першим моїм відчуттям тоді було здивування від такої дивоглядної та неочікуваної зміни краєвиду, насправді ж я був більше переляканий, ніж вражений, бо повітря і гнилісний ґрунт відгонили чимось зловісним, що змусило затремтіти, здавалося, кожну клітину мого тіла. Земля сочилася смородом зогнилих рибних скелетів та інших речей, які годі описати, котрі стриміли з бридкого багна безкінечної рівнини. Мабуть, мені не варто й намагатися передати простими словами всю невимовну мерзоту, яка перебувала там у мовчазній безкінечності. Ні слух, ні зір не вловлював нічого, окрім неозорого простору чорної драговини; а довершеність тиші і одноманітність ландшафту гнітили мене, підкочуючись до горла клубком страху.

Сонце палило з небес, які здавалися майже чорними у своїй жорстокій безхмарності, ніби віддзеркалюючи чорнильну пустку під моїми ногами. Коли ж я вліз до свого човна, який залишався на поверхні, то зрозумів, що моє становище може пояснити лише одна гіпотеза. Через нечуваної сили виверження підводного вулкана частина океанського дна здійнялася на поверхню, оголивши місця, які вже тисячі років лежали приховані під непроникними водними глибинами. І такою неосяжною була протяжність нових земель, що піднялися піді мною, що я не зміг вловити навіть найлегшого шуму океану, хай би як я прислухався. Не було видно і морських птахів, які звично злітаються у пошуках здобичі — мертвих мешканців моря.

Кілька годин я сидів у роздумах біля човна, що лежав на боці і давав мені слабку тінь, доки сонце мандрувало небесами. Під вечір земля стала дещо менш в’язкою і, здавалося, достатньо підсохла для того, щоб невдовзі нею можна було ходити. Тієї ночі я спав зовсім недовго, а наступного дня, готуючись до подорожі суходолом у пошуках зниклого моря і можливого порятунку, склав у торбину залишки їжі та води.

Третього ранку я вирішив, що ґрунт під ногами досить сухий, щоб іти поверхнею без зусиль. Від смороду риби можна було збожеволіти, але я переймався значно важливішими проблемами, щоб зважати на такі дрібні незручності, і сміливо рухався до невідомої мети. Увесь день я вперто йшов на захід, орієнтуючись на пагорб у далині, який здіймався вище, аніж будь-що інше у цій пустелі. Того дня я заночував серед рівнини, а наступного продовжив свою подорож до пагорба, хоч він здавався заледве ближчим, аніж коли я вперше його помітив. Надвечір четвертого дня я дістався підніжжя пагорба, який виявився значно вищим, ніж видавалося здалеку; завдяки навколишній долині він ще більше виділявся на загальному тлі. Занадто втомлений для сходження, я заснув просто у тіні пагорба.

Не знаю, чому тієї ночі у мене були такі дикі сни, але ще до того, як щербатий і дивовижно виразний місяць зійшов високо над рівниною, я прокинувся в холодному поту і більше не зміг заснути. Видива, які тієї ночі мені примарилися, були занадто яскраві, щоб до них повертатися. І у мерехтінні місяця я збагнув, наскільки безрозсудним рішенням була подорож за дня. Без палючого сонця моя подорож коштувала б мені значно менших зусиль. Справді, зараз я був готовий піднятися на пагорб, хоч іще ввечері це було мені не до снаги. Підхопивши свою торбину, я рушив до його вершини.

Я вже казав, що безперервна монотонність навколишньої рівнини була для мене джерелом незрозумілого страху. Та мій жах незмірно зріс, коли я дістався вершини пагорба і поглянув униз, на інший його бік: у неосяжну яму чи то каньйон, чорних схилів якого не торкався місяць, бо ще не встиг піднятися достатньо високо. Я почувався ніби на краю світу, зазираючи у бездонний хаос вічної ночі. І з мого жаху зринули дивні асоціації із Втраченим раєм[6] і огидним сходженням Сатани крізь несформовані виміри темряви.

Коли місяць піднявся вище на небосхилі, я почав розрізняти, що схили долини були не настільки прямовисні, як здавалося. Виступи і відшарування породи були доброю опорою для ніг під час спуску, а вже через кількасот футів урвище переходило у пологий схил. Спонуканий непоясненним імпульсом, я заледве спустився донизу скелястими виступами і став на пологішому схилі, споглядаючи стигійські глибини, яких ще не торкався промінь світла.

Нараз мою увагу привернув величезний дивний предмет на протилежному схилі, який здіймався десь за сотню ярдів поперед мене; він блідо відсвічував у променях місяця, який продовжував сходити. Скоро я переконався, що то був лише здоровенний шмат каменю, але я не міг позбутися стійкого враження, що його розташування і форма не можуть бути результатом діяльності самої лише Природи. Коли я роздивився його детальніше, мене охопили відчуття, які я не здатен описати, бо, окрім його неймовірного магнетизму і розташування у безодні, що зяяла на дні моря, ще звідколи світ був молодий, я зрозумів, що, поза всяким сумнівом, той дивний предмет був добре оформленим монолітом, колосальна маса якого знала різець майстра і поклоніння живих, мислячих істот.

Подивований і наляканий, але все ж не без трему і захвату, притаманних ученим чи археологам, я уважніше оглянув довкілля. Місяць, наблизившись до зеніту, таємничо сяяв над стрімкими кручами, які обрамляли кратер, відкриваючи широке русло, що пролягало на дні і в обох напрямках зникало за обрієм, майже сягаючи своїми водами моїх ніг на схилі. На протилежному боці хвилі омивали підніжжя гігантського моноліту, на поверхні якого я розрізняв написи і барельєфи різьблених фігур. Написи були виконані незнаною мені системою ієрогліфів, подібних до яких я не бачив у жодній книжці. Вони складалися переважно із дуже приблизних акватичних символів, наприклад, риб, вугрів, восьминогів, ракоподібних, молюсків, китів і подібних до них створінь. Кілька фігур однозначно зображали морських істот, невідомих сучасному світові, напівзогнилі тіла яких, утім, я уже бачив на цій рівнині, що зринула з моря.

Проте найбільше я був зачарований одним мальовничим різьбленням. То була барельєфна композиція, яку завдяки її колосальному розміру було добре видно навіть з відстані, що відділяла мене від неї через потік води; вирізьблені на ній речі викликали б заздрість навіть у Доре. Думаю, що вони мали б зображати людей — принаймні, певний вид людей; хоча їх відтворювали то як грайливих риб у якомусь підводному ґроті, то за молитвою якійсь монолітній святині також у глибинах вод. Я вдаватимуся у подробиці опису їхніх облич і форм, бо найменший спогад про них змушує мене мліти. Гротескні навіть понад уяву По[7] чи Балвера[8], вони, загалом, були до жаху людськими, якщо не зважати на руки і ноги з перетинками між пальцями, занадто широкі і пласкі губи, склисті вирячені очі та інші речі, про які я не хочу згадувати. Дивно, але здавалося, що вони були вирізьблені зовсім непропорційно щодо свого тла, бо на барельєфі зображувалася одна істота, що вбивала кита, який був лише трішки більшим за неї. Як уже згадував, я помітив їхню гротескність і дивні розміри; але потім подумав, що, мабуть, то були уявні боги якогось примітивного рибальського племені, племені, останні нащадки якого зникли за багато тисячоліть до того, як перші діти пілтдаунської людини чи неандертальця з’явилися на світ. Вражений цим неочікуваним зануренням у минуле, що перевершувало найсміливіші фантазії антропологів, я стояв, споглядаючи, доки місяць відкидав химерні відблиски на безмовний канал переді мною.

Тоді зненацька я побачив його. Лише злегка спінивши воду, щось зринуло на поверхню перед моїми очима. Гігантське, поліфемоподібне і гидомирне, воно, як потвора з нічних жахіть, кинулося до моноліту, довкола якого зімкнуло свої велетенські лускаті руки, заразом схиливши свою страхітливу голову донизу і бурмочучи якісь ритмічні мотиви. Мабуть, саме тоді я збожеволів.

Я небагато пам’ятаю про мій шалений підйом назад схилом пагорба, як і про гарячкову подорож до перекинутого човна. Здається, я увесь час співав і причинно сміявся, коли вже не міг співати. Я невиразно пам’ятаю сильну бурю, яка здійнялася через деякий час після того, як я дістався до човна. Хай там як, я впевнений, що чув гуркіт грому та інші звуки, на які здатна Природа у миті свого найбільшого шаленства.

Коли я виринув зі світу тіней, то був уже в лікарні Сан-Франциско, доправлений туди капітаном американського корабля, що підібрав мій човен посеред океану. Я багато чого говорив у маренні, але моїм словам не надали жодного значення. Мої рятівники нічого не знали про якесь підняття землі у Тихому океані, я ж, зі свого боку, не вважав за потрібне наполягати на речах, у які, я знав, вони не повірять. Якось я відшукав знаного етнолога і засипав його детальними запитаннями стосовно давньої палестинської легенди про Дагона, Бога-Рибу, але, переконавшись, що мій співрозмовник безнадійно обмежений, я облишив спроби щось у нього дізнатися.

Уночі, особливо коли надщерблений місяць росте, я бачу це. Я вдавався до морфію, але наркотики приносять лише тимчасове полегшення, а потім як безпомічного раба затягують у свої обійми. Тож зараз я покладу усьому цьому край, надавши вичерпний звіт, який стане джерелом інформації чи, радше, предметом зневажливого висміювання моїх знайомих. Я часто запитую себе, чи не міг це бути лише фантазм — звичайний наслідок лихоманки, у якій я лежав після сонячного удару у човні просто неба після втечі від німецьких вояків. Я запитую себе, але щоразу у відповідь отримую мерзотне за своєю реалістичністю видіння. Я не можу думати про морські глибини, не здригаючись від видива безіменних істот, які, можливо, саме зараз, звиваючись, повзають морським дном, поклоняючись своїм прадавнім кам’яним ідолам, і різьблять власні ненависні подоби на підводних гранітних обелісках. Я мрію про той день, коли вони піднімуться над хвилями, щоб обхопити своїми гидотними пазурами залишки слабкого, виснаженого війною людства, — про день, коли землю поглине вода, а темні океанські простори здіймуться серед всесвітнього пандемоніуму.

Кінець уже близько. Я чую звуки біля дверей, ніби величезне слизьке тіло б’ється об них. Воно не має мене знайти. Господи, та рука! До вікна! До вікна!

Спогади про доктора Семюела Джонсона

[5] У «Енеїді» Верґілія — керманич Енея, якого хвилі змили за борт. Оскільки тіло його було непоховане, Харон відмовлявся перевозити його через Стікс.

[6] Епічна поема Джона Мільтона (1608–1674), яка оповідає про відступництво Люцифера, його вигнання з Раю і гріхопадіння Адама і Єви.

[7] Едґар Аллан По (1809–1849) — один із провідних представників американського романтизму, родоначальник літератури жахливого. У своїй творчості Лавкрафт часто надихався його ідеями.

[8] Едвард Джордж Балвер-Літтон (1803–1873) — англійський письменник, драматург, політик; автор історичних, містичних і ґотичних романів. Лавкрафт нерідко посилається на цитати з його творів.