Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Найвідоміший з-поміж незнаних

 В огромі американських письменників важко знайти більш недооціненого, аніж Лавкрафт. Його прижиттєва популярність була вельми відносна, але саме з його жахливої і фантастичної прози живиться значна частина сучасної поп-культури. І взагалі — без Лавкрафта наш літературний світ був би зовсім іншим.

Ані першим фантастом, ані першим фентезійником пан Говард, звісно, не був. Але йому пощастило творити в той час, коли обидва ці жанри нарешті набували остаточної форми і ознак масовості — і це стало однією із запорук існування «лавкрафтіанського жаху» як невід’ємної частки культури. В період запізнілого американського і британського романтизму, сучасного французькому символізму (зокрема до Бодлера Лавкрафт почував колосальний пієтет), стали дуже яскраво виявлятися фольклорні і ґотичні тенденції. Але в середині-кінці ХІХ століття до типового для романтизму прагнення втекти від світу повсякденності додається ще й страх невідомого. Надто це стосується американської прози. Якщо феномени на кшталт Артура Мейчена у Британії були доволі окремішні і не надто збурювали літературну картину, то для американської прози ще з часів здобуття Незалежності притаманна містичність — гадана (Майн Рід) або реальна (Вашинґтон Ірвінґ). Можливо, річ була в тому, що американці населяли землю, яка їм не належала, і боялись її незнаного і незрозумілого минулого — недарма до сьогодні однією з найпопулярніших причин «паранормальної активності» у книжках і фільмах залишається близькість старих індіанських кладовищ. Людина схильна боятися того, чого не розуміє.

Це чудово усвідомлював предтеча Лавкрафта і один з найвідоміших нині американських письменників — Едґар Аллан По. Його література жахів цілком просякла атмосферою непояснюваного. Іноді це досягається за рахунок антуражу і психології персонажів, часом — завдяки складній метафоричній побудові сюжету, в якому читач усвідомлює лише ненормальність подій і їх перебігу, але сам для себе не може пояснити, в чому річ. Саме таку форму жаху, чи не вперше використану Едґаром По на противагу ґотичним романам і різноманітній пригодницькій фантастиці, Лавкрафт вважав досконалою.

Якщо ранні тексти автора — це все ж, до певної міри, епігонство того ж По і деяких інших тогочасних авторів, то у пізнішій творчості літературні впливи радше набувають форми прямого і непрямого цитування. У пізнього Лавкрафта інші автори — це не основа текстів, а ключ до їх розуміння. Жах пізнього Лавкрафта стає енциклопедичним, з реальною історичною, культурною та міфологічною базою — і саме це робить його настільки реалістичним. У двадцяті роки, коли напрями синкретичної доти фантастики почали, зрештою, розділятися, Лавкрафт спромігся сформувати власний, цілком особливий жанр. Тоді окремо постали пригодницько-фантастичні романи жульвернівського типу, нарешті в окрему течію з «міфологійної» фантастики виросло пригодницьке фентезі, на чолі з Толкіном і Льюїсом, і геть окремо існувала література, базована на квазіісторії, з легковажнішим ставленням до табу на насильство і сексуальність, яка, однак, оповідала ті самі історії «пошуку», «здобуття» і «звільнення», що і книжки, які нині вважаються класикою фентезі. Сьогодні схожі тексти прийнято називати модним терміном «темне фентезі». Найвідомішим предтечею цього жанру можна вважати Роберта Говарда і його історії про Конана. До цього ж жанру сміливо можна віднести і Лавкрафта.

Звісно, запропонована класифікація дуже умовна, але вона допомагає зрозуміти стан фантастичної літератури часів Лавкрафта. Творчість Толкіна і Льюїса тоді нерідко називали «fairy tales» — казки, оскільки їхні тексти і були, фактично, перелицюванням казкового ініціального зростання героя або спробами власної міфотворчості. Суть же текстів Лавкрафта найповніше передає часопис, у якому чи не найчастіше виходили друком його тексти — «Weird Tales» — дивні оповідки. Насправді, вже невдовзі після початку серйозної творчості він майже цілком пориває із неоромантичною ґотикою По і моторошним міфологізмом Мейчена, займаючи окрему жанрову нішу. «Література жаху» — звісно, зручне визначення, однак воно не здатне відобразити суті тексту, який лежить перед вами. Лише серед текстів, які вміщено у цій книжці, жанрова належність може варіювати від драми до поезії у прозі і від епістоли до детективу. Втім, фантастика — поняття теж неоднорідне і легко може виявитися як бойовиком, так і тим самим детективом, однак «жах» — це апеляція передовсім до почуттів самого читача, а не до оболонки тексту. Поняття фантастичного легко вкладається у певні чіткі асоціації в голові читача. Поняття ж жаху, надто у розумінні цього слова Лавкрафтом, — цілковита невідомість, і, що головне, незрозумілість; слово Weird для опису подібного тексту пасує якнайкраще. А от з огляду на інструментарій, за допомогою якого Лавкрафт формує свої тексти, його творчість належить радше таки до так званого «темного фентезі».

Він легко використовує міфи і леґенди, які справді існують, однак цілковито змінює формат стосунків автора і читача із цими поняттями. Його міфотворення відбувається не у світі, цілком відмінному від нашого, а безпосередньо тут і зараз. Майже завжди автор безпосередньо розмовляє із читачем — через листи, щоденники, мемуари чи поліцейські свідчення, під які й стилізована левова частка його доробку. Лавкрафт любить ставитись до читача як до рівного — і тому в його оповідях немає класичного героя. З жахливим і надприродним стикається звичайна людина, яка має свої вади і — головне — вкрай обмежені можливості. Сама суть лавкрафтіанського жаху в тому, що вчинки персонажа не впливають (або майже не впливають) на глобальний перебіг подій. Лавкрафт відмовляється від конфлікту героя і ситуації, створюючи текст, у якому пересічна людина стає заручником цілком незвичайної ситуації. Нерідко участь персонажа у подіях є зумовленою наперед («Фестиваль»), але питання готовності персонажа до випробувань не постає взагалі. Лавкрафт поміщає людину далеко на периферії світових сил, не даючи їй жодного шансу на самостійне існування. Цей хід розташовує його творчість цілком осторонь ідеї паралельних світів, які іноді взаємопроникають. Наш світ — лише піщинка Всесвіту, і це основна ідея його міфологійних текстів. Людська віра — лише ілюзія, насправді бал правлять Інші Боги — Азатот, Йог-Сотот, Ньярлатотеп, Ктулху, — яким підкоряються всі істоти, шановані людиною як божественні, і які (що теж відповідає духу фантастичної літератури того періоду) мають позаземне, але не позасвітнє походження. Інші Боги — не боги у нашому розумінні, вони істоти з далеких зірок, і у Всесвіті є їм подібні, наприклад, розумні гриби Мі-Го з планети Юггот (цікаво, що дев’яту від Сонця планету Лавкрафт описав за кілька років до того, як учені офіційно відкрили Плутон). Учинки героїв мало впливають на світовий баланс, і навіть відносний щасливий фінал («Закинутий будинок») мало що змінює на глобальному тлі, як ми дізнаємося, скажімо, з повісті «У горах божевілля». Людина здатна хіба що підкоригувати власну долю — нерідко ціною психічного здоров’я, — але з перспективи Всесвіту її вчинки не мають жодного значення. Істоти, які населяють Всесвіт, співіснують одні з одними, співіснує з ними і людина. Вона просто цього не знає. Згадки є в кількох текстах, але тексти ці — заборонені.

Це й не дивно, з огляду на те, що Лавкрафт їх просто вигадав. Він узагалі майстер містифікації, а надто — поєднання містифікації з дійсністю. Нерідко він вдається до поєднання реальних містичних чи алхімічних текстів із вигаданими і навіть наводить з них цитати на «доказ» достовірності своїх історій. Зрозуміло, якщо тексти містиків чи алхіміків стосуються природної віри людини у потойбічне, то тексти Лавкрафта формують це потойбічне у зручному для автора вигляді. Найвідомішим зразком такої містифікації, безумовно, є Некрономікон, авторства Абдулли (Абдула) Альхазреда. Питання про існування такого тексту настільки цікавило фанатів письменника (надто ж без можливості перевірити це через Інтернет), що спершу сам Лавкрафт, для посилення ілюзії, написав текст «Історія Некрономікона», а потім уже його шанувальники на підставі цитат і побіжних згадувань у текстах скомпілювали начебто саму книгу. Але оскільки справжню книгу треба десь зберігати, для цього було вигадано місто Аркхем, а в Аркхемі відкрито Міскатонікський університет. Саме його студентам найбільше не щастить на контакти із позасвіттям. Справжній жах, як справедливо вважав Лавкрафт, — той, у який ми віримо.

Насправді творчість Лавкрафта — це не тільки страхітливі оповіді і глобальний хтонічний жах з перспективи маленької людини. Серед його ранньої творчості трапляються як вочевидь навіяні По ґротески («Старий Вар’ят») і гумористичні пародії («Люба Ерменґард»), так і дещо інфантильні історії особистого ескапізму у «щасливе минуле» («Спогади про доктора Семюела Джонсона»). Та справжнім гріхом було б не згадати його «цикл снів», образи якого коливаються від сюрреалістичних притч («Білий корабель») до космогонічних образів («За стіною сну»), і які, власне, є візуалізаціями сновидінь самого автора. Проте, на пізніх етапах творчості Лавкрафт вдався до уніфікації цих текстів — ймовірно, цілком свідомої — в одне ціле із навіяною Говардом альтернативною історією Атлантиди, Стигії і авторських Сарнату та Ултара і, власне, з циклом Інших Богів. Таким чином виявляється, що Інші Боги правили у той період, коли Земля була ще молода, на тому витку історії, який передував нашому, зараз же вони відійшли геть або сплять. І кінець нашого світу настане тоді, коли — і цей образ Лавкрафтіани чи не найміцніше вкорінився у поп-культурі — зорі знову розташуються таким чином, що із підводного міста Рльєх підніметься Ктулху, і світ зануриться у хаос. Та поки ми з вами іще живі, зустріти Інших Богів можемо лише у сфері сну. Це цілком окремішній вимір, зі своєю географією і мешканцями, де на вершині Незнаного Кадату можна побачити Богів і дізнатися Істину. Щоправда, поки що це нікому не вдалося.

Вся ця міфологія і жанрова мішанина зробили Лавкрафта одним із найвідоміших і, водночас, як не парадоксально, — одним із найнезнаніших письменників сучасності. Загальновизнані жахи Кінга і Баркера підкоряються законам жанру, які Лавкрафт описав у своїй теоретичній праці «Надприродний жах у літературі», а численні ґротески і пародії сучасної культури навіяні його творчістю. Цікаво, що за мотивами Лавкрафта не знято практично жодного якісного фільму чи бодай фільму, який би здобув популярність. Сучасний Лавкрафт — це передовсім інтерпретація самого Лавкрафта, і не в останню чергу — проповідувана ним атмосфера невідомого.

Замість підсумків хочемо застерегти — Лавкрафт більш ніж присутній у кожному зі своїх текстів. Поборник тверезості, який, до того ж, жив під час «сухого закону», — і в його розумінні алкоголь не може довести до добра, як і наркотики. Він не втомлюється нагадувати про це у багатьох оповідях. У нього було вельми специфічне ставлення до міжстатевих стосунків, і феміністки втішаться, бо він не сексуалізує жінок. Він взагалі практично не використовує жіночих образів, окрім тих, які відверто позбавлені натяків на сексуальність. Типовий герой Лавкрафта — чоловік, який спілкується з чоловіками і з чоловіками ж вирішує чоловічі питання. Лавкрафт не надто любив голландські колоніальні громади, яких у рідному йому штаті Мен вистачало, — тож готуйтесь до інцестних виродків і деґенератів, якими рясніють деякі його твори. Лавкрафт жив у добу, коли у США процвітали расизм і нацизм (тоді це не вважалось поганим — sic!), його тексти просякнуті відвертим висміюванням і зневагою до нерозвинених племен, іспанців і негрів. Сьогодні ці деталі неабияк віднаджують деяких читачів із загостреним відчуттям історичної справедливості.

Лавкрафт дуже легко ділиться з читачем почуттями власних текстів. Ймовірно, йому теж було страшно.

Остап Українець

Катерина Дудка

Склеп

Зважаючи на обставини, які привели до мого перебування у божевільні, я розумію, що мої теперішнє становище викличе небезпідставні сумніви щодо достовірності моєї оповіді. Сумно, що внутрішній зір більшості людей занадто обмежений для того, щоб з увагою і розумінням ставитися до тих феноменів, які бачать і чують лише жменька людей, наділених надчутливістю, що лежить за межами звичного досвіду. Обдаровані глибокими знаннями люди розуміють, що не існує чіткого розмежування між реальним і нереальним; що всі речі надаються до сприйняття лише завдяки невловним індивідуальним фізичним і ментальним способам сприйняття, через які ми їх усвідомлюємо. Але прозаїчний матеріалізм більшості таврує безумством проблиски сприйняття надзвичайного, яке розриває рамки буденного досвіду.

Мене звати Джервас Дадлі, і ще з раннього дитинства я був мрійником і фантазером. Моє матеріальне становище було набагато вище за життєву необхідність, а сам я був геть далекий від звичних для мого оточення занять і розваг і завжди мешкав у вимірах за межами видимого світу. Мої дитинство і юність минули за читанням давніх і маловідомих книг і у блуканні полями і перелісками біля родового маєтку. Не думаю, що те, що я читав у тих книжках чи бачив у тих полях і перелісках, було абсолютно тим самим, що й для інших хлопців; а все ж мушу дещо сказати і про це, хоча розлога оповідь зможе хіба що підтвердити жорстокі наклепи на мій розум, які я іноді підслуховую з перешіптування мовчазних вартових, що мене оточують. Для мене важливо, не заглиблюючись у причини, розповісти про те, що сталося.

Я вже казав, що мешкав тоді десь далеко за межами видимого світу, але я не розповідав, що жив там самотою. На таке не здатна жодна людська істота, бо відсутність товариства живих неминуче приводить до товариства позбавлених життя речей або ж до товариства мертвих. Біля мого дому лежить самотній лісистий видолинок, у затінку якого я і проводив більшість часу: читаючи, думаючи, вигадуючи. На цих порослих мохом схилах я ще немовлям робив перші кроки, і довкола цих химерно викривлених дубів звивалися мої перші дитячі фантазії. Я добре знав дріад, що мешкали у тих деревах, і нерідко споглядав їхні дикі танці у тьмяному сяйві щербатого місяця, — але мені зараз не можна про це говорити. Я оповім лише про самотній склеп у найтемнішому чагарнику на схилі пагорба; про покинутий склеп роду Гайдів, старої і занепалої родини, останній з прямих нащадків якої вже покоївся у його темних глибинах за багато десятиліть до мого народження.

Той прихисток, про який я розповідаю, зроблений із давнього граніту, вимитого і знебарвленого віковими туманами і росами. Вкопана у схил споруда помітна тільки із входу. Важкою і непроникною кам’яною плитою висять на проржавілих залізних завісах двері, на диво неміцно скуті ланцюгами і навісними колодками, зробленими з несмаком, доволі типовим для стилю, якому нараховується півстоліття. Оселя роду, останки якого зараз тут спочивають, колись увінчувала пагорб, у який вкопано склеп, але її давно вже спопелив вогонь, що спалахнув від могутнього удару блискавки. Про ту опівнічну бурю, яка забрала із собою похмуру садибу, місцеві старожили іноді перемовлялися неголосним шепотом, упевнені, що то була кара небесна, і від того з роками лише посилилося моє зачарування від затіненої лісом усипальниці. Лише одна людина загинула у вогні. У цій обителі тіней і спокою упокоївся останній з Гайдів. Скорботна урна з його прахом прибула з далеких земель, куди перебралася родина після того, як згоріла садиба. Вже нікому класти квіти перед гранітним порталом, і мало хто насмілюється наближатися до похмурих тіней, що дивно згущуються над поточеним водою камінням.

Я ніколи не забуду той день, коли вперше надибав цю приховану від стороннього ока обитель смерті. Була саме середина літа, коли алхімія природи перетворює лісові ландшафти в одну широку і однорідну масу зелені; коли всі чуття вщерть захмелілі від схвильованих морів вологого листя і ледве вловимих запахів ґрунту та рясту. В такі миті розум затуманюється, час і простір перетворюються на малозначущі нереальні категорії, а відлуння забутого доісторичного минулого наполегливо пульсує у зачарованій свідомості. Увесь день я блукав у потаємних хащах видолинка, думаючи про речі, які не варто обговорювати, і міркуючи про речі, які не варто називати. Десятирічною дитиною я в ті часи бачив і чув багато див, незнаних загалу, і сам до певної міри почувався дорослим. Коли, продершись поміж двох кущів дикої шипшини, я раптово наштовхнувся на вхід до склепу, я ще не мав і гадки про те, що я знайшов. Темні брили граніту, так загадково прочинені двері, різьблені епітафії над аркою не здійняли в мені жодних скорботних чи похмурих відчуттів. Я багато думав і фантазував про могили і склепи, але завдяки особливостям характеру завжди тримався осторонь церков і цвинтарів.

Дивний кам’яний дім на лісистому схилі мене цікавив, але не більше того, а в його холодних, вологих нутрощах, куди я марно намагався проникнути через спокусливо прочинені двері, не було для мене жодного натяку на смерть чи тління. Але з цієї невідступної цікавості народилося шалене і безглузде прагнення, яке і привело мене до ув’язнення. Гнаний голосом, який, мабуть, промовляв із жаскої душі самого лісу, я вирішив ступити у принадний морок, незважаючи на важкі ланцюги, що перегороджували прохід. У в’янучому світлі дня я сіпав замки, сподіваючись прочинити ширше кам’яні двері, намагався протиснути своє худорляве тіло крізь ту щілину, яку вже вдалося зробити, але всі мої спроби були марними. Спершу просто зацікавлений, тепер я став одержимий; і коли у важких сутінках я повернувся додому, то заприсягнувся сотні богів того гаю, що одного дня за будь-яку ціну я таки змушу відчинитись прохід у чорні, холодні глибини, які, здавалося, кликали мене. Лікар із сивуватою бородою, який щодня приходив до моєї палати, якось сказав одному відвідувачу, що це рішення і стало початком моєї мономанії; втім, останнє я залишаю на судження моїх читачів, коли вони про все дізнаються.

Наступні місяці після мого відкриття минали у марних спробах відімкнути складний навісний замок на уже ледь прочинених дверях підземелля, а ще у моїх обережних розпитуваннях про походження та історію споруди. Я був від природи спостережливим, як і більшість маленьких хлопців, і тому чимало дізнався; хоча звичка до потаємності змушувала мене нікому не розповідати про те, що мені відомо, чи про мої наміри. Мабуть, варто згадати, що, дізнавшись про призначення підземелля, я взагалі ані здивувався, ані злякався. Мої доволі своєрідні міркування стосовно життя і смерті дозволяли мені асоціювати холодний прах із живим тілом; мені здавалося, що велична і моторошна родина зі спаленого обійстя якось переселилася у ті кам’яні покої, які я хотів дослідити.

Підслухані оповідки про дивні ритуали і безбожні гульбища минулих років у давній залі будили в мені нову, живу цікавість до склепу, перед дверима якого я тепер щодня просиджував годинами. Якось я поставив свічку побіля майже зачиненого входу, але не зміг нічого розгледіти, окрім прольоту вологих кам’яних східців, що вели донизу. Запах цього місця викликав у мене огиду, але й водночас зачаровував. Я відчув, що вже знав його раніше, у минулому, глибшому за всі спогади, навіть за спогади часів, коли я був іще хлоп’ям. Наступного року після того, як я вперше побачив склеп, на заваленому книжками горищі мого дому я натрапив на поточені червою переклади Плутархових «Життєписів»[2]. Читаючи про життя Тезея, я був вельми вражений частиною, яка оповідала про величезний камінь, під яким хлопчик, щойно він стане достатньо дорослим, щоб зрушити його неймовірну вагу, мав знайти знамення долі. Легенда трохи притамувала моє нестерпне прагнення потрапити у підземелля, бо я зрозумів, що мій час іще не настав. Пізніше, сказав я собі, коли я виросту сильним і розумним, то зможу легко відчинити важкі, завішані ланцюгами двері; але доти я краще буду слухатися того, що видається мені велінням Долі.

Відповідно, я став рідше чатувати перед провологлою брамою, а більшість часу проводив за іншими, не менш дивними заняттями. Іноді я дуже тихо вставав уночі, прокрадаючись, щоб погуляти тими цвинтарями і могильниками, на які мене не пускали батьки. Я не скажу, що я там робив, бо я і сам до кінця не певен у реальності тих речей; знаю лише, що після моїх нічних блукань вдень я часто вражав близьких своєю обізнаністю з темами, забутими уже багато поколінь. Після однієї такої ночі я здивував усіх незвичними подробицями похорону знаного у наших краях багатого і знаменитого сквайра Брюстера, якого поховали у 1711 році і чий сіруватий надгробок із різьбленим черепом і перехрещеними кістками поволі розсипався на порох. Охоплений дитячою уявою, я розповів не тільки про те, що грабар, Ґудмен Сімпсон, перед похованням поцупив у покійного черевики зі срібними пряжками, шовкові гетри і сатинові панталони, але й те, що сам сквайр, лежачи у летаргійному сні, наступного дня після похорону двічі повернувся у вже засипаній могилі.

І все ж думка про те, щоб увійти до склепу, ніколи мене не полишала; до того ж її підхльоснуло несподіване генеалогічне відкриття, що моя рідня по материнській лінії мала віддалений зв’язок із, як вважалося, вимерлим родом Гайдів. Останній в родині по батьківській лінії, я був так само останнім і в цьому більш давньому і таємничому роді. Нетерпляче чекаючи часу, коли зможу пройти крізь ті кам’яні двері і спуститися вниз слизьким каменем східців у темряву, я почав відчувати, що цей склеп — мій. У мене з’явилася звичка уважно вслухатися у глибини ледь прочиненої брами, обираючи для цього дивного заняття свій улюблений опівнічний час. До свого повноліття я вже встиг витоптати невеличку ділянку у моріжку перед запліснявілим фасадом на схилі пагорба, водночас дозволивши довколишнім рослинам оточити це місце і переплестися над ним, ніби утворюючи стіни і стелю лісової хижі. Ця хижа була моїм храмом, зачинені двері — святинею, і там я лежав, простягнувшись, на порослій мохом землі, плетучи дивні думки і марячи дивними снами.

Ніч мого першого одкровення видалась задушливою. Мабуть, я заснув від виснаження, бо коли почув голоси, у мене було чітке відчуття пробудження. Я не певен, чи варто розповідати про їхні відтінки і акцент; я говорити не буду про їхні особливості; можу тільки сказати, що вони дуже різнилися за словниковим запасом, вимовою і способом артикуляції. У тій притишеній розмові вчувалися всі відтінки новоанглійського діалекту — від незграбних складів пуританських колоністів до чіткої риторики п’ятдесятирічної давності, хоч я це помітив лише згодом. У той час, власне, мою увагу від цього відвернула інша цікава річ — настільки невловима, що я не візьмуся стверджувати напевне, чи було це насправді. Я не відразу усвідомив, що варто було мені прокинутись, як у підземній гробниці враз згасло світло. Не думаю, що я був вражений чи піддався паніці, але знаю, що та ніч змінила мене — всерйоз і назавжди. Повернувшись додому, я цілеспрямовано подався до трухлявої скрині на горищі, у якій знайшов ключ, і ним наступного дня легко відімкнув ту перепону, яку так довго і намарне штурмував. Коли я вперше увійшов до підземелля у занедбаному схилі, довкола розливалося м’яке світло пізнього пообіддя. Я був ніби зачарований, моє серце калатало від радощів, які я навряд чи можу описати. Щойно я причинив за собою двері і спустився слизькими сходами при світлі єдиної свічки, як зрозумів, що знаю дорогу; і хоч свічка потріскувала у затхлому повітрі цього місця, у пліснявій атмосфері гробниці я напрочуд почувався ніби вдома. Роззирнувшись, я побачив багато мармурових плит, на яких покоїлися труни або їхні рештки. Деякі з них були запечатані і неторкані, а деякі уже майже розсипались, залишивши по собі лише срібні ручки і таблички, розкидані серед купок блідого пороху. На одній з табличок я прочитав ім’я сера Джофрі Гайда, який приїхав із Сассекса у 1640 році і помер тут через кілька років. У добре помітному алькові була одна непогано збережена домовина, поки що порожня, підписана лише єдиним іменем, від якого я водночас усміхнувся і здригнувся. Якийсь дивний порив змусив мене залізти на широку плиту, загасити свічку і влягтись у порожню домовину.

У сірому світанковому світлі я виліз із підземелля і замкнув ланцюг на дверях. Я вже не був юнаком, хоча мене холодила лише двадцять одна зима. Селяни, які встали спозарання і бачили, як я повертаюся додому, дивно поглядали на мене і чудувалися зі слідів розгульного бенкету, які вони бачили на тому, кого знали як стриманого і усамітненого чоловіка. Я не з’являвся батькам на очі, аж доки не освіжився довгим сном.

Звідтоді я щоночі проникав до склепу; споглядаючи, чуючи і роблячи речі, про які я ніколи не розповідатиму. Моя мова, завжди чутлива до сторонніх впливів, першою зазнала змін; невдовзі помітили архаїку, що раптово з’явилася у моїй дикції. Згодом у моїх манерах проступила дивна сміливість і нерозсудливість, аж доки, попри моє природжене відлюдництво, я несвідомо став провадити світський спосіб життя.

Раніше мовчазний, я враз зробився красномовним, то вдаючись до легкої іронії Честерфілда[3], то до безбожницького цинізму Рочестера[4]. Я виявляв дивовижну ерудицію, геть відмінну від чернечої мудрості, якою я захоплювався в дитинстві; змережив усі форзаци своїх книжок дотепними експромтовими епіграмами в стилі Ґея, Пріора і своєрідної дотепності римувань Авґустина. Одного ранку за сніданком я наблизився упритул до катастрофи, продекламувавши у виразно хтивій манері потік вакхічних непристойностей вісімнадцятого сторіччя; дещицю георгіанської грайливості, яка ніколи не була занесена в книжки, щось на кшталт цього:

Приблизно тоді ж я зауважив, що почав боятися вогню і грозових злив. Раніше мені було байдуже до таких речей, зараз же вони мене просто невимовно лякали; щоразу, як небеса вибухали електричними розрядами, я втікав у найглибші закапелки дому. Улюбленим моїм сховком за дня став зруйнований підвал згорілого маєтку, я полюбляв уявляти, якою була ця споруда на початку. Якось я випадково перелякав селянина, відвівши його у покинутий підвал, про існування якого я знав, незважаючи на те, що його не було видно і він був забутий вже не одне покоління.

[2] Кодекс із 46-ти біографій відомих греків і римлян, як реальних постатей, так і містичних героїв (тут і далі прим. перекладачів)

[3] Філіп Дормер Стенгоуп, граф Честерфілд — англійський державний діяч, політик і письменник.

[4] Джон Вілмот, граф Рочестер — один з найвидатніших англійських поетів доби Реставрації, прославився своїми сатирами і непристойними віршами, а також розпусним стилем життя.