Апологія Сократа. Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І о н. Так.

С о к р а т. Ти твердиш, що Гомер та інші поети, серед них Гесіод і Архілох, говорять про одне й те саме, тільки не однаково: Гомер добре, а ті гірше.

І о н. І правду кажу.

С о к р а т. Але якщо ти розпізнаєш тих, що говорять добре, [B] то ти повинен би розпізнавати і тих, що говорять гірше, тобто міг би відрізнити, що вони говорять гірше.

І о н. Здається, що так.

С о к р а т. Значить, мій друже, ми не помилимось, якщо скажемо, що Іон однаково сильний як у Гомері, так і в інших поетах, оскільки він сам погоджується, що один і той самий чоловік може бути добрим суддею всіх, хто говорить про одне й те ж саме, — а поети майже всі трактують про одне і те саме.

І о н. Все ж, що це за причина, Сократе, що [C] коли хтось говорить про іншого поета, то я навіть не звертаю на це уваги й не спроможний додати нічого путнього, а прямо-таки дрімаю, а як тільки хтось згадає Гомера, я зразу прокидаюсь, зосереджуюсь і маю що сказати?

[D] С о к р а т. Це не важко пояснити, мій друже. Кожному ясно, що не завдяки умілості й знанню ти здатний говорити про Гомера. Адже якби ти міг робити це завдяки вмілості, то ти міг би говорити і про всіх інших поетів, бо поетичне мистецтво — це єдине ціле^{71}. Хіба не так?

І о н. Так.

С о к р а т. А якщо взяти будь-яке інше мистецтво як ціле, то хіба не існує той самий спосіб розгляду, придатний до всіх мистецтв? Чи хочеш послухати, як я це розумію, Іоне?

І о н. Ще й як хочу, Сократе, клянусь Зевсом; із насолодою слухаю вас, мудреців.

С о к р а т. Я був би дуже радий, якби це була правда, Іоне. Але мудреці — то радше ви, рапсоди, актори й ті, чиї творіння ви виголошуєте, а я всього-на-всього [E] тільки говорю правду, як личить звичайній людині. Адже й те, про що я тебе тепер запитав, зваж, яке воно благеньке та просте: кожній людині зрозумілі мої слова, що розгляд кожного мистецтва є той самий, якщо взяти мистецтво як ціле. Справді-бо, розгляньмо це питання як належить. Чи мистецтво живопису є чимось цілим?

І о н. Так.

С о к р а т. Правда, що було і є багато живописців, добрих і поганих?

І о н. Авжеж.

С о к р а т. Так ось, чи бачив ти когось такого, хто був би здатний пояснити, що Полігнот^{72}, син Аглаофонта, малює добре, а що ні, [533] а стосовно інших живописців не міг би нічогісінько сказати? І коли той хтось описує картини інших живописців, то він дрімає, стає безпорадним і не може нічого додати, а як тільки треба висловити думку про Полігнота або когось іншого, але тільки одного якогось живописця, він ураз прокидається, стає уважним і бере участь у розмові?

І о н. Ні, клянусь Зевсом, такого я не бачив.

[B] С о к р а т. Далі. А якщо йдеться про скульптуру, чи бачив ти коли-небудь такого, хто був би здатний правильно оцінити твори Дедала, сина Метіона, чи Епея, сина Панопея, чи Феодора Самосця^{73}, чи якогось іншого скульптора, окремо взятого, які з них виконані добре, а які ні; а коли мова зайде про твори інших скульпторів, то він насуплюється, дрімає і не знає, що сказати?

І о н. Ні, клянусь Зевсом, такого я не бачив.

С о к р а т. Це зрозуміло, і мені здається, що [C] коли йдеться про гру на флейті чи на кіфарі чи про мистецтво рапсодів, то ти ніколи не бачив такого чоловіка, який був би здатний говорити про Олімпа, про Таміра, про Орфея чи про Фемія^{74}, ітакійського рапсода, а про Іона-ефесця не зумів би нічого сказати, ні збагнути, що він добре співає, а що ні.

І о н. Не можу тобі нічим на це заперечити, Сократе. У мене тільки немає сумніву, що про Гомера я говорю найкраще з усіх і маю що сказати, та й всі інші підтверджують, що я про нього гарно говорю, а про інших поетів — ні. Ось і розбери, в чому тут річ.

[D] С о к р а т. Розумію, Іоне, в чому річ, і готовий тобі пояснити, що це, на мою думку, значить. Твоя здатність добре говорити про Гомера — це, власне кажучи, не мистецтво, як я тільки-но казав, а божественна сила, яка тобою рухає, мов той камінь, що його Евріпід назвав магнесійським, а звичайно звуть гераклейським^{75}. [E] Отож цей камінь не тільки притягає залізні кільця, а й надає їм такої сили, що вони своєю чергою можуть робити те саме, що й камінь, тобто притягати інші кільця, внаслідок чого інколи утворюється довжелезний ланцюг із шматочків заліза й кілець, які висять одне за другим; а притягальна сила всіх їх походить від того каменя.

Подібно й Муза сама робить натхненними одних, а від них тягнеться ланцюг інших захоплених. Адже всі добрі епічні поети складають свої прекрасні поеми не завдяки вмілості, [534] а бувши натхненними й одержимими. Подібно й добрі мелічні поети: як корибанти танцюють у нестямі^{76}, так і мелічні поети^{77} в нестямі творять свої прекрасні пісні; тільки тоді, коли їх охоплює гармонія і ритм, вони стають нестямними й одержимими, немов вакханки^{78}, які в стані одержимості черпають із рік мед і молоко, а в здоровому умі не черпають; так і душа мелічних поетів творить те, що ми від них чуємо. Адже [B] запевняють нас поети, що вони в якихось чудесних садах і гаях Муз збирають із медоносних джерел і приносять нам свої пісні, немов бджоли, і подібно до них літають. І правду вони кажуть, бо поет — це істота легка, крилата й священна. І здатний він творити не раніше, ніж стане натхненним та нестямним і позбудеться розсудку, а поки людина володіє цим даром, вона не здатна творити й віщувати. [C] Оскільки поети творять і говорять багато прекрасного про різні речі, як ось ти про Гомера, не завдяки вмілості, а з Божої ласки, то кожний може добре творити тільки те, до чого спонукає його Муза: хто — дифірамби, інший — енкомії, ще інший — гіпорхеми, цей — епічні поеми, той — ямби^{79}, а у всьому іншому кожний з них нічого не вартий. Адже не завдяки вмілості вони це говорять, а від божественної сили; як­би вони завдяки вмілості добре говорили про одне, то могли б говорити й про інше, тим-то [D] Бог, віднімаючи в них розсудок, послуговується ними як своїми слугами, віщунами та божественними провидцями, щоб ми, слухачі, знали, що не люди, які не в своєму розумі, говорять такі важливі речі, а то промовляє сам Бог, через них звертаючись до нас. А найпереконливішим доказом такого твердження служить Тинніх-халкідець^{80}, який ніколи не написав жодного поетичного твору, гідного згадки, крім того пеана, що його всі співають, — [E] це чи не найкраща із усіх пісень і прямо-таки «винахід Муз», як висловлюється сам Тинніх. Ось тут-то, по-моєму, Бог найпереконливіше показав нам, аби ми не сумнівалися, що не людські ці прекрасні творіння і не людям вони належать, а божественні й належать богам, а поети — не що інше, як тлумачі богів, одержимі тим богом, якому хто підвладний. Щоб це довести, Бог навмисно [535] проспівав найпрекраснішу пісню устами найслабшого поета. Чи тобі не здається, що я правду кажу, Іоне?

І о н. Клянусь Зевсом, мені здається, що правду, бо якось ти захоплюєш мою душу своїми словами, Сократе, і в мене складається враження, що саме під впливом божественного натхнення добрі поети тлумачать нам слова богів.

С о к р а т. Ну, а ви, рапсоди, своєю чергою тлумачите творіння поетів?

І о н. І тут ти слушно кажеш.

С о к р а т. Значить, ви стаєте тлумачами тлумачів?

І о н. Цілком правильно.

[B] С о к р а т. Далі, скажи мені ось що, Іоне, і не приховуй від мене того, про що я тебе прошу. Кожного разу, коли ти добре виголосиш епос і справиш якнайсильніше враження на слухачів, чи співаєш, як Одіссей вискакує на поріг^{81}, відкривається женихам і висипає собі під ноги стріли, [C] або як Ахілл кидається на Гектора^{82}, або розповідаєш щось жалісливе про Андромаху, Гекубу або Пріама^{83}, чи тоді ти при своєму розумі, а чи в нестямі і чи тобі не здається, що душа твоя, охоплена натхненням, перебуває там, де відбуваються події, про які ти розповідаєш, — на Ітаці, в Трої чи іншому місці?

І о н. Який напрочуд ясний доказ навів ти для ме­не, Сократе! Відповім тобі, нічого не таючи. Кожного разу, коли я відтворюю щось зворушливе, сльозами наповнюються мої очі, а коли жаске й грізне, то від страху волосся стає дибом і серце сильно б’ється.