Апологія Сократа. Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

К р і т о н. Ти, Сократе, зовсім не бачиш, що часом доводиться зважити й на думку загалу. Те, що сталося з тобою, переконливо засвідчує: загал може заподіяти багато лиха — ще й великого лиха! — коли він по­вірить у наклепи.

С о к р а т. Дай Боже, щоб так воно й було, Крітоне: щоб ці люди, здатні чинити найбільше зло, були здатні чинити також найбільше добро. Це було б чудово. Та ба, вони не здатні ні на те, ні на те. Вони не здатні робити людину ні розумною, ні нерозумною, а роблять те, чого хоче сліпий випадок.

К р і т о н. Може, воно й так, Сократе. Але скажи мені, чи не стримує тебе часом побоювання за мене та інших твоїх друзів? [E] Чи не боїшся ти того, що донощики^{52} доведуть нас до згуби, звинувативши в тому, що ми вкрали тебе, а відтак ми можемо втратити усе своє майно або принаймні чимало грошей, чи, може, зазнаємо якихось утисків. [45] Так от, якщо ти боїшся цього, то облиш свої побоювання. Ми повинні врятувати тебе, і наш обов’язок йти на цей ризик, а чи й більший, якщо буде треба. То вір же мені й роби так, як я тебе прошу.

С о к р а т. Це справді тривожить мене, Крітоне, але стримують мене ще й інші причини.

К р і т о н. Бога ради, не бійся. Адже за те, щоб урятувати тебе і вивести з в’язниці, ці люди просять не так уже й багато грошей. А щодо донощиків, хіба ж ти не бачиш, що це люди продажні. [B] Ми їх купимо дешево. Отож, вважай, усі мої гроші у твоєму розпорядженні. Певно, їх вистачить. Утім, якщо ти, зважаючи на нашу дружбу, жалієш мої гроші, то тут є чужинці, які ладні викласти свої. Один з них, фіванець Сіммій^{53}, уже й приніс скільки для цього потрібно. Те ж саме ладен зробити Кебет і багато інших. Отож, повторюю, годі тобі боятися, бо інакше не порятуєшся. І не переймайся тим, що сказав на суді, — що не зміг би жити поза батьківщиною. [C] І на чужині, всюди, куди підеш, будуть у тебе друзі. А якщо схочеш оселитись у Фессалії^{54}, — то знай: я маю там добрих друзів, вони шанобливо приймуть тебе й прихистять, так що ніхто тебе там не скривдить.

Взагалі, Сократе, я вважаю, що ти припускаєшся великої помилки, зраджуючи себе самого, коли твій порятунок у твоїх руках. Адже ти намагаєшся вчинити проти себе самого те, що хотіли б учинити люди, які намислили погубити тебе. Чи ж бо ні? [D] Вважаю, що ти також зраджуєш своїх синів^{55}. Ти міг би їх виростити й виховати, а натомість покидаєш напризволяще, отож не бажаєш виконувати свого батьківського обов’язку. Значить, їх чекає гірка доля сиріт. З двох одне: або не треба мати дітей, або треба провести їх через усі злигодні, вигодувати, дати їм виховання; але ти, здається, вибираєш те, що найлегше. Ні, обов’язок велить ви­брати те, що вибрав би шляхетний і сміливий муж, особливо коли він запевняє, що все своє життя дбав тільки про чесноту. [E] А щодо мене, бачиш, я червонію за тебе і за нас, твоїх друзів, і дуже боюся, аби того, що сталося, не приписали нашій малодушності: і твою появу на суді, хоч ти міг на суд не з’являтися, сам перебіг судочинства у всіх його подробицях^{56} і, нарешті, ці останні події, безглузда розв’язка, яка дає підстави думати, що за браком мужності ми сиділи склавши руки [46] й не зробили нічого для твого рятунку, ні ми, ні ти сам, коли ще можна було щось зробити, а ми наче засвідчили свою неспромогу вжити будь-яких рятівних заходів. Чи не призведе така поведінка, Сократе, добре поміркуй над цим, чи не призведе вона до біди й чи не вкриє вона ганьбою і тебе, і нас?

Отож подумай, а втім ні, думати вже ніколи, треба тільки зважитися, бо наступної ночі доля твоя вирішиться; якщо ми забаримось, то вже нічого не вдіємо. Отож, Сократе, без слова й вагання послухайся моєї ради й чини, що кажу тобі.

[B] С о к р а т. Мій любий Крітоне, твоя наполегливість робила б тобі честь, якби йшла в парі з обов’язком; а коли ні, то що вона дужча, то осоружніша. Нам слід розважити, чи повинні ми чинити так, як ти пропонуєш, чи ні. Я керуюся переконаннями, на які спирався завжди: людина не повинна зважати на обставини, [C] вона має коритися тільки власному розумові, який вирішує, що добре, а що ні. А ті погляди, яких я дотримувався раніше, здаються мені слушними й тепер, коли мене спіткала лиха доля, я їх не можу відкинути. Те, перед чим я схилявся вчора, шаную я і сьогодні. Отож, якщо ми не дійдемо спільної думки, то будь певен, я стоятиму на своєму, хоч би навіть влада лякала нас, мов дітей, погрожуючи новими карами: в’язницею, стратою, конфіскацією майна. Отож поміркуймо — може, придумаємо щось розумне. Чи не доречно згадати те, що ти говорив, як слід оцінювати судження людей? Чи правильно ми висновували, що на одні судження слід зважати, а на інші ні? [D] Або, може, це твердження було справедливе тоді, коли мені ще не треба було вмирати, а насправді це лиш пустопорожні балачки, ми лиш пускали слова на вітер? Я хочу, щоб ми, я і ти, Крітоне, докладно розважили, чи це твердження стає в чомусь інакшим з уваги на моє становище, а чи залишається таким, як було, чи ми від нього відступимось, а чи будемо його триматися. Так от, люди, яких я вважаю поважними, твердили те саме, що я тверджу тепер: судження людей бувають різні: є такі, що на них треба зважити, а є такі, що не треба. [E] Чи це твердження, Крітоне, скажи мені щиро, як перед усіма богами, чи воно слушне на твій розсуд? [47] Бо тобі, наскільки можна передбачити людську долю, не загрожує завтра смерть; отож подих небезпеки не перешкоджає тобі пізнавати правду. Отож поміркуй, чи правильно кажуть, що не з усіма судженнями людей слід погоджуватися — одні можна схвалювати, а інші ні. Що ти скажеш на це?

К р і т о н. Це правда.

С о к р а т. Отже, на слушні судження варто зважати, а на хибні не варто?

К р і т о н. Авжеж.

С о к р а т. Але слушні судження — це судження розумних людей, а хибні — нерозумних?

[B] К р і т о н. Безперечно.

С о к р а т. Отже, що виходить: людина, яка вправляється в гімнастиці й віддається їй, бере до уваги судження — схвальне чи осудливе — першого-ліпшого чи тільки лікаря або вчителя гімнастики?

К р і т о н. Тільки їх.

С о к р а т. Отож цій людині слід боятися осуду чи радіти похвалі знавця, а не всього загалу?

К р і т о н. Очевидно, що так.

С о к р а т. Отож ця людина повинна гартувати своє тіло, їсти й пити тільки відповідно до приписів того, кому вона вірить і хто на цьому ділі знається, а не так, як це вважають усі інші.

[C] К р і т о н. Погоджуюся з цим.

С о к р а т. Гаразд. Але якщо він не слухається цього знавця, якщо він нехтує його порадами і його по­хвалами і якщо він зважає на думку й похвали більшості, яка на цьому не знається, то чи не спіткає його лихо?

К р і т о н. Очевидно, що так.

С о к р а т. Яке ж це лихо? Якої шкоди завдасть воно йому? Яка буде біда тому, хто не слухається розуму?

К р і т о н. Очевидно, шкоди зазнає його тіло; тим він зашкодить своєму тілу.

С о к р а т. Дуже добре. А це, Крітоне, слушно й що­до інших речей; не буду перелічувати їх усіх. Отже, коли йдеться про справедливе і несправедливе, гарне і потворне, слушне і хибне, а то річ, яку ми саме обмірковуємо, [D] чи нам слід боятися думки загалу, а чи думки однієї людини, котра на цьому знається, коли є така людина, що її треба поважати і боятися більше, ніж усіх інших укупі? Я маю на думці таку людину, котрої не можна не слухатися без шкоди для себе, як я вже сказав, бо людина від справедливості стає краща, а від несправедливості гине. Невже ж це марна думка?

К р і т о н. Я, Сократе, такої самої думки.

С о к р а т. А якщо ми зневажимо судження тямущих людей [E] і знехтуємо те, що від здорового стає кращим, а від нездорового руйнується, то чи варто буде жити після того, як воно буде зруйноване? А це стосується і нашого тіла, правда?

К р і т о н. Так.

[48] С о к р а т. То чи варто нам жити з хирлявим, недужим тілом?

К р і т о н. Мабуть, що ні.

С о к р а т. А чи варто нам жити, коли зруйноване те, чому несправедливість шкодить, а справедливість корисна? Чи, може, ми надаємо більше ваги тілу, ніж іншій частці нашого єства, яка чутливо сприймає несправедливість і справедливість?