Долина джерел: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я стрибаю на козячу шкуру біля ліжка, і сорочка пролізає через мої шию й руки на плечі.

За вікнами глупа темінь, і мені стає так дивно на серці. Бо оті міцно забиті тьмою вікна такі пласкі, наче за ними нема того величезного, неозорого світу, наче він весь, цей світ, умістивсь у кількох залитих жовтизною кімнатах; ми в отих кімнатах отакі собі вічні плавці, адже такий плавець і земля, і місяць, і всесвіт. Ми, може, й справді птахи, але крила наші десь там, за тими пласкими, затарасованими вікнами, ми ж тільки нутро птаха: ті, котрі не сплять уночі, як і їхні годинники. Від цього відчуття стає мені погідно, і я готовий уже переступити поріг хати, і це так, наче повертається до мене щось ізвідтіля, звіддалік, щось од тих материних оповідин, щось од того не відомого мені хлопчака, котрий, спинившись на вступі до вулиці, відчував звабу; так, думаю я,— тим хлопцем я міг бути.

Ми зачиняємо сінешні двері, покидаючи нашу хату темною і порожньою. Батько крутить ключем у щілині — його він знайшов біля річки в піску. Ключ повільно повертає по той бік дверей смішні й химерні важелі: батько виготовив замок спеціально для того ключа. Вискакує, дзвонячи ланцюгом, Жук, він темний як ніч, а очі його волого поблимують. Батько кладе ключа у сховок, і за нами співає смутну пісню хвіртка. Собака там, у дворі, повискує, бо це йому теж незвично: сторожити порожню хату. Але ми вже на вулиці, вулиця наша довга й порожня, тільки в самому кінці її поблимує самотній ліхтар. Ми йдемо до того ліхтаря, і кроки наші в порожнечі лункі. Небо, очевидно, захмарене, бо на ньому ні вогника; мати не губить нагоди побурчати:

— І завзявся ти ото вставати. Спав би краще...

Я не відповідаю. Бо оцей похід порожньою вулицею для мене по-справжньому незвичний. Я навіть не впізнаю хат побіля нас, а може, мені не хочеться їх упізнавати. Здавалось, упав я разом із батьками в зовсім незнайомий світ. Вулиця ж наша спить. Над нею протягнуто широку, неозору, клейку пелену, і це від неї так клепляться повіки. Оце і є сон, сон-дядько, чи сон — вишневий глей. Ми бачимо його в собі, але ніколи окремо від себе. На цій же вуличці під непрозорим небом, над сонними будинками я побачив його звіддаля. Він, цей сон, справді живий, я навіть озираюся на нього, мені на мить здалося, що за мною біжить дитина-хлопчак, котрий цілу ніч блукав по вулицях і який уже втомився. Він уже хоче зайти до якогось двору й попросити, щоб відвели його до матері, але всі двори зачинено, вони глухі й німі, і хлопчак тільки мене побачив на вулицях. Тільки мене він може попросити вивести з цих лабіринтів ночі, і в тому нічого дивного: той хлопчак — я сам.

— Не відставай!— підганяє мати, наче боїться, що я й тепер можу заблудитися.

Ми підходимо до ліхтаря. В його світлі товчеться тисяча комах — зібралися вони з усієї вулиці і справляють свій шабаш. Світло падає на батька — обличчя його жовте й постаріле. Довкола тисяча комах, та він від них і не відганяється. Спалахує сірник, і над його головою пливуть клубені диму. Комахи непокояться і починають носитися зі страшною швидкістю: диму вони не люблять.

— Твій дід,— каже батько, пускаючи другу хвилю диму,— мав службу таку: ліхтарі!..

Він замовкає, а ми знову йдемо далі. Це вже інша вулиця, але вона суціль схожа на нашу. Хоча ні, тут стоять іще руїни. Долішні ряди вікон закладено цеглою, а горішні світяться до неба. В цих вікнах я й хотів побачити місяці: в кожному по місяцю. Ліхтарів тут нема, так само й місяця. І ця дорога вздовж руїн начебто приглушує нас, ми біля них малі й безпорадні.

Я дивлюсь у материн бік. Очі наші звикли до темряви, і я можу розрізнити вираз материного обличчя: воно посмутніле й замкнуте. Вуста стулено, а очі дивляться сухо й печально. Батькове обличчя не краще, воно навіть важче за материне і через те мов закам’яніле. Кроки наші звучать на кам’яних плитах, наче повзували ми залізні черевики, луна тут особлива, і я розумію чому: надто багато порожнечі, стін, не прикритих шапкою даху,— звук не знаходить з-між стін виходу, хоч і гуляє в них. Десь усередині тих будинків шамотить листя, йому, замурованому в руїнах, зовсім там не просторо. А може, залетів туди вітер, бо обвіяв і нас, сколихнувши материне волосся і схолодивши мою стрижену голову...

Здається, бачу я це вві сні. Водночас знаю, що не сплю: сон у цю ніч мене не чіпає. Часом вони приходять, такі ночі, одна на десятиліття. Я ж розміняв уже другий десяток, я начебто на одній лінії з батьками й дорослими; в голові не звідане досіль осяяння, і я не хочу пропустити ані хвилини...

— Твій дід ходив по місту,— каже, начебто пробудившись, батько, бо ми таки далеко вже від ліхтаря.— Мав драбинку і запалював ліхтарі. Була тоді й така професія...

Звертаємо на вулицю з трамвайною колією, і нас наздоганяє грузовик. Він надто старий, може, ще з-перед війни, тому все в ньому труситься. В кузові збилися докупи жінки, понакривавшись мішками, і ми спиняємося, щоб пропустити машину.

— Може, трамвай наздожене,— каже мати.

— Пішки буде швидше,— відгукується батько.— А наздожене — проголосуємо.

Цю вулицю вже частково відбудовано, руїни розбирають. Мені жаль стає великого червоного цегляного велетня, що стоїть на розі,— його розбирають також...

Мене знову навідує те ж таки почуття: здається, що тут, серед вулиці, йде нас не троє, а я сам. І той самітник куди менший за мене, він дивиться впертим запаленим поглядом перед себе й ані разу не озирнеться: його цікавить тільки кінець вулиці. Відтак знову та пристрасть і знову той хід. Ми всі троє в цей момент є отим малим, бо він плоть від плоті цих двох дорослих, і він — це я, їхній наступник на землі. Отак ми і йдемо, і навколо нас ні душі, а над головою розірвалися раптом хмари, і в проміжок посипалися зорі: вони так палають у тому небі, адже вулиця, що нею йдемо, також без ліхтарів, ліхтар тільки далеко попереду, де розбирають ще один убитий у війну будинок, і він вже зараз пахне курявою та піском. Адже він уже пісок, пісок уже й ті люди, що жили в ньому, чи принаймні ті їхні роки, прожиті тут. І вітер, котрий дме нам в обличчя, жене на нас цей пісок. Чи не тому таке напружене й замкнене обличчя в матері, чи не тому так довго думає про мого діда — свого батька — мій батько, чи не тому й світло ліхтаря, як той-таки пісок, жовте, як і руїни, червонясте, бо й руїна будинку, що розбирається, з червоної цегли. Червонясте світло, червоний пісок — все летить нам у вічі, і ми схиляємо голови, щоб захиститися.

— Пам’ятаєш, Павле,— раптом каже мати, і ми на мить спиняємося біля ліхтаря. Я здивовано дивлюся на матір: її обличчя світлішає й гарнішає, батько всміхнувся до неї, блиснувши чудовими білими зубами, і вони дивляться одне на одного; я тут не все добираю, але і я пожадливо роззираюся навсібіч. Однак навколо нічого особливого: руїна, ліхтар, кілька цілих хат з парканами, хідник із гнейсових плит, ну, що там такого? Батько знову закурює, пускає в накописько нічних комах клубінь сивого диму, і комахи перелякано мечуться. Так, я не все тут можу дібрати; ми знову рушаємо, і їхні обличчя вже такі, як були.

— Що це ви пам’ятаєте?— не втримуюся я, але мати відмахується: «Дуже тобі треба все знати!»

Зовсім неподалік гукнув паротяг. Посвистом довгим і тривожним, мов попереджував нас про небезпеки нічних мандрівок. Але небезпек не було. Вулиця перед нами зовсім порожня, а та самотня машина, що ми її зустріли, боялася тих небезпек, може, більше за нас. Ми йшли всі троє, всі разом, наче один. Ми вже навіть поспішали: отой свисток і був сигналом до поквапу.

На привокзальному майдані ходили люди, але це були не так люди, як тіні; тлумилися з краю в край, наче топтали безконечно кривулясту стежку, і в цьому вештанні було щось зовсім таке, як у кривулястих рухах комах у світляному колі. Ми спинилися, і одна з постатей, котрі блукали по майдану, спинилася також. Розсіяне світло ліхтарів було тут синювате, і та постать, яка спинилася супроти кас, теж здавалася синювата. Обличчя, одежа, руки, вона начебто світилася наскрізь, начебто це й справді була тінь, дорога тінь, яка приходить уночі до своїх рідних, бо їй несила витримати оцю довгу й холодну розлуку. Так, це був мій рідний дядько.

...Ніч без сну. Голова моя в постійній роботі: мозок напружено до краю, і в ньому киплять всілякі видива. Важко втримувати їх і ладнати в одну вервечку, але це робити треба: в цьому весь смисл безсоння. Коли ж руйнується ця лінія і нитка рветься, коли ці видива змішуються, як змішується фарба, тоді й приходить сон, сон справжній, звідтіля, з-за вікон, від отого ліхтаря; він як невидима тонкопрядна тканина, і я знаю, хто її пряде: всі оті мільйони нічних комах. Для того вони й збираються біля нечастих ліхтарів, адже їм треба для ткання жовтого й живого прядива світла; вони тчуть і біля самотніх вікон — в місті не може бути, щоб усі вікна та й спали; вони тчуть його біля вокзалів і фар нічних авто, поїздів, які ріжуть ніч на довгі, великі обшари, біля зірок, коли небо незахмарене, й, особливо, під місяцем. Випивають вогники цигарок сторожів та перехожих, оточують сивою хмарою нічний трамвай, який повільно і втомлено котить по рейках порожнє, освітлене зсередини, тіло. Без такого світла й справді не може бути доброго сну, без нього сон один — вічний, отож вони й летять, ті мільйони комах, палять крила і шовкопрядні писки, падають мертві на землю, але їхнє призначення таке; вони невгамовні й завзяті, і, доки світ світом, такі вони й будуть, доки світ світом, накидатимуть нам на очі прозорі, теплі й дорогі від вплетеного в них світла сітки...

Трамвай приїхав саме тоді, коли ми збиралися відходити. Ми сіли, окрім нас,— літня жінка з відвислими щоками і хлопець з обдертою валізкою. Кондукторка роздала квитки, була немолода, і в кожному її русі проступала велика нічна втома. Шкіра пальців була в неї наче шліфована від безлічі монет, які проходили крізь них, а нігті обламані.

Всі сиділи мовчки. Хиталися разом з трамваєм, і я крадькома зирнув у той бік, де сиділа з моїм дядьком мати. Материне обличчя було від світла жовте, а дядькове таки синювате; тіні лежали під очима, й очі від того ставали широкими чорними завалами; картуза дядько насунув на лоба, і від козирка теж падала тінь. Може, ота синява й була від тої тіні, подумав я, але руки, які дядько поклав на дужку переднього сидіння, були дивовижно худі, самі кістки, обтягнуті синюватою шкірою; рукави піджака були помнуті й морщені, з-під них висувалися сірі бавовняні манжети з обстрілами на краях. Зап’ястя поросли темним волоссям, і я весь час чомусь дивився на те волосся. Мати щось сказала дядькові, той мовчки хитнув головою.

Ось він, мій дядько, думав я, мій єдиний рідний дядько, і його я бачу вперше, людина, в якої половина такої ж крові, що і в мене, але я його зовсім не знаю, навіть ніколи не міг уявити собі, бо в нас і фотокартки не лишилося: всі його фото згоріли у війну разом із тим будинком, де я побачив світ. Дядька нагадувала тільки вузька, оббита цератою отоманка, мати завжди наголошувала, що цю отоманку зробив він, мій дядько,— я навіть спав якийсь час на ній. Може, оці мої сьогоднішні думки й виникли від того, адже це справді єдина по ньому пам’ятка в нашому домі, а може, й у цілому світі: дядько не встиг завести сім’ї...

Вийшли з трамвая і йдемо порожньою вулицею. Хмари над головою вже порозсувались, і в небі проклювалось уже досить зір; вони виглядали, як курчата, ті зорі, тільки шкаралущею були для них хмари. Отож вони й видавалися курчатами, мокрими й жовтими, і світло їхнє було теж наче вільжисте.

— Це вже ми тут побудувалися,— розповідала мати, і голос у неї вільжистий, як світло тих зір,— нам просто поталанило, бо однієї весни десь там, угорі, зірвало міст, і Павло наловив досить колод. Їх вистачило на каркас, а стіни забили жужелем, його там набралося біля електростанції цілі гори, і той жужіль почали продавати. На крокви матеріал ми купили, і це було нам зовсім не легко. Найважче було покрити, бо бляха — немалі гроші. Ми, правда, обійшлися, дістали старої, одні люди назбирали для себе, а тоді й продали. Постоїть якийсь час, а тоді, може, стягнемось на нову. З тою бляхою була в нас морока. Доки почистили, то зорі нам в очах стрибали...

— Я прооливив її зсередини, а тоді пофарбував,— сказав батько.— Дірки ми заліпили замазкою. Воно, правда, часом тече, але підліпимо — і нічого...

— В нас там на горищі ціла батарея,— засміялася мати.— Старі миски і каски солдатські. Як тільки дощ, то Павло, чи я, чи Коля ліземо на горище й підставляємо, коли десь починає текти. Дуже вже стара була та бляха...

— Закуриш?— пропонує батько і простягає дядькові пожмакану пачку «Ракети». Але дядько хитає заперечливо головою: він не курить. Батько виловлює з пачки цигарку і вже пускає біля того «нашого» ліхтаря хмару диму. Мені стає жаль нічних комах, адже вони так непокояться від того диму, він заважає їм у їхній копіткій праці; в цей мент вони, може, й псують пряжу, і хтось у якійсь хаті на цій вулиці прокидається і довго дивиться в темний сволок, зітхає і чекає, доки знову йому на очі не спаде золотиста сітка...