Долина джерел: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

11

Сьогодні вона теж якась не така. Погляд холодний, втомлений й ані тіні мого улюбленого золота; вона говорить обов’язкові речі, й обов’язкові речі кажу і я — брата нема й нема. Ми вже навіть повкладалися, клацнув вимикач; крізь вікно падає світло недалекого ліхтаря; знову пробудилися дуби й шумлять. Десь крикнула дівчина, якісь голоси, знову голоси, гавкає пес — мені здається, що той пес обов’язково має бути чорний. Я не сплю, бо навколо все напружене, надто нервово й часто повертається в ліжкові мати. Я думаю про сіру лавку під дубами, на неї спадає зараз роса; я думаю про своїх вуличних товаришів, можливо, цього вечора вони знову збиралися на каменях біля мосту і грали в свої безконечно нудні «зіпсуті телефони» чи «садівників». Над ними тремтіли зорі, гинули й народжувалися, і мої вуличні товариші й не відчули, що подорослішали. Я ж уже дорослий цілком, і в мені вже й тіні немає того болю, що відчув його кілька днів тому на естраді. Більше того, мені хочеться взяти матір за руку і, наче дівчинку, повести туди, на Завал, де нещодавно сиділи ми з братом. Але не на той бік, оброслий шумкою й тривожною ліщиною, а туди, до трави, моху і цмину. Туди, де надто сонця і де не можуть рости від того дерева. Ми б сіли на камінь: хай би зникли ніч оця й зорі, хай би запалало сонце, але хай не буде там жодного Пляжника чи роззявляки. Тільки ми вдвох — ось мій рішенець як судді. Я маю посидіти коло матері стільки, щоб усе з того берега (квіти, трава й камені) встигло прийти до її серця і заспокоїти його. Цілющі соки напоять відтак її думки, а запах квітів улагіднить. Змириться відтак вона з тим, з чим так важко змирюватися людині, але такий уже житейський закон. Іншого присуду я не знаю і, очевидно, не знатиму. Навіть тоді, коли стану такий, як вона, тобто коли серце моє обкипить від гострого, жалкого відчуття.

Голосно рипить ліжко. Що це вона, встає? Я розплющую напівсонні очі. Ну, звісно, брата все ще нема. Ледве втримую повіки, так болять вони мені: плакати хочеться від усього цього. Мати встає. Невиразний білий силует посеред кімнати. Шумлять за вікнами дуби. Вони, здається, у чомусь когось переконують. Але вони безсилі, вони тільки й можуть, що шуміти. Біла постать пливе по кімнаті. Гадає, що я сплю, — через це така тиха й безшумна. Бідна біла постать, котра так тяжко помиляється! Переступає поріг кімнати, але тут несподіванка: під ноги їй втрапляє котяча мисочка й гримить. Вона завмирає, та біла, чудна постать. Витяглася навшпиньки й наслухає: все-таки їй не хочеться турбувати мого сну.

Риплять двері, іржаво й голосно, вони наче навмисно такі іржаві й голосні. Знову завмирає, звівшись навшпиньки, біла, кудласта постать. Майже розмита тьмою і з темрявою на кінчику серця. І з дивними сльозами у тому серці, які затоплюють його! Я все це добре розумію, хай малий я і дурний, хай пілігрим я, котрий збирається на вічну мандрівку, але хто зна, чи збереться.

У сінях чути коротке металеве цвякання. Кров раптом заливає мені обличчя. Заливає тіло моє, постіль та подушку. Я тремчу. Раптово розумію, куди прямувала та постать. Вона вже повертається, зачинивши двері на защіпку, хоч брата нема й нема. Вона хоче, щоб він стукав. Щоб гатив кулаками й ногами у двері, щоб кричав і плакав під дверима. Щоб збудив її тим галасом та криком і смиренно просив вибачити. Тоді вона зможе нарешті вилити душу. Хай буде потривожено при цьому сон третього — він достойний кари також. Так, ті попасичі, котрі пасли козу-дерезу, все-таки були достойні кари.

Я лежу, і кров поступово змивається з мого тіла. З ніг, рук і обличчя. Я лежу білий, як і ця постіль та подушка,— шалено калатається в мене серце.

Біла постать перейшла кухню й стала. Я дивлюся на неї, завмерлу на порозі, вся вона — в слух, прислуховується, чи не потривожено мій сон. Я ж білий, як полотно, тільки шум дерев за вікнами чорний. Постать стоїть і стоїть у дверях, наче сновида, яка зважилася на найменший з усіх можливих злочин і в якої серце крається від того. Мені вже не хочеться брати її за руку й вести на той осяяний сонцем берег.

Біла постать нарешті зрушилася. Рипнула дошка підлоги — мати завмерла. Зняла білі, як крила, руки, нога ступнула вперед, друга — ззаду — зведена на носок, гей, бідна моя біла Артемідо! Адже це твій крок і твоя поза! Це твоє безсилля, бо що ти можеш цієї темної ночі? Ледве втримуєш малого, безногого оленя — в тебе одна рука! Ти вже безсила навіть пустити в того оленя стрілу — в тебе ж одна рука!

Мати лягає й голосно видихує: це не проста мандрівка для неї. На те віддала вона всю силу, і чорне на кінчику її серця сходить у ньому, як тісто. Я не можу спокійно дивитися, як сходить те чорне тісто. Я встаю. Я теж білий і вайлуватий. Але не крадуся — йду просто до дверей.

— Куди ти? — гукає вона на мене, і я скорчуюся на порозі. Мені болить живіт. Мені болять тіло, голова і язик.

— Живіт,— видихую перепалене повітря, і голос мій повен такої туги, що вона аж сідає на постелі...

...Перемагаю, здається, я. Але перемога моя чудна: як розбитий на шматочки порцеляновий вечір.

Батько

1

Батько зіскочив на перон і радісно всміхнувся. Був одягнений у старомодне пальто, а рудий облізлий чемодан нагадав мені дитинство. Я пішов назустріч і відразу відчув знайомий дотик батькової щетини.

— Давай чемодан,— сказав я.

— Мати коржиків передала, яєць,— відповів батько, передаючи чемодана.

— Чудово! — засміявся я.

— Відколи ти поїхав, спливло стільки часу...

Ми перейшли вимощений плитами перон і піднялися по сходах у касовий зал. Батько уважно обзирав будову, я помітив це по легеньких спалахах у його невеличких очах.

— Давно зробили цю станцію?

— Вже два роки.

— Гарна. Я тут востаннє був двадцять років тому.

— Може, вип’єш кави?

Він несміливо здвигнув плечима. В залі було повно людей, і ми повільно пробиралися до виходу.

— Давай уже поснідаємо грунтовніше,— сказав я.

Він знову несміливо здвигнув плечима.

— Дивись, я тут нічого не знаю.

— Як там удома? — спитав я.

— Мати була зламала ногу, ми писали тобі про це. Зараз уже нічого, ходить.