Долина джерел: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Листя на ганку

Долина джерел

Я міг повертатися з роботи двома шляхами. Перший — звичайний: Рудинською вулицею, потім трамваєм до Кафедрального майдану, а тоді вниз Чуднівською. Другий же — глибокою долиною Кам’янки, по вузькій і прудкій стежці. Тут, проходячи під урвищем, я любив, здається, усе: м’який журкіт річки; траву, що хилиталася під ногами; м’яке вечірнє небо, горби біля того неба і скелясті виступні; кринички вздовж річки, до яких бігли від хат тонесенькі стежки; застояну тишу, чийсь голос, що раптово дзвенів у тій тиші, і заспокійливий шум жорстви в мене під ногами.

Треба було йти довго, години з півтори, але цей час мовби не існував для мене — я поринав у цю долину, ставав інакший, здіймався на не зрозумілу й для себе височінь і жив наче птах. Душа моя під таку хвилю ставала широка й роздольна, хоч у голові й досі віддавався цілоденний рокіт вібраторів і металеве прицмокування баштового крана.

Долину заповнював м’який передвечірній настрій, в якому речі, люди, каміння і качки на воді розмивалися, мов акварельні; я, очевидно, розмивався так само, бо зустрічні дивилися на мене великими очима, в яких не було ні цікавості, ні привітання,— лише цей вечір, його настрій і його не до кінця збагнені бажання.

Там, угорі, жило своїм життям місто, котилися авто, рокотіли трамваї і бігли кудись заклопотані люди. Те життя, яке так недавно було й моїм (на одязі й гумових чоботях ще лишилися сліди бетону), відступало чомусь від мене на ці півтори години, і я відчував, що тут, унизу, стаю інакший і що це невідомо для чого мені потрібно. Тож я йшов і йшов, шурхотіла й шурхотіла жорства. Сонце ще гуляло там, вулицями, що лишалися на горбах праворуч, а тут уже вогко пахло росою, що спадала на траву, кричали прощальним криком качки, дзвеніли дужки відер — звуки, які не можна ні з чим порівняти; гостро пахтів бур’ян, що обсаджував кручі,— запах, який теж ні з чим не порівняти. Я відчував цю мішанку: звуки, запахи, розмиті кольори, свою піднесеність, хай і йду я долиною під містом (воно там, на горбах), біля витоків джерел, які безперервно стікають у річку, наче прудкі змійки, що біжать зі своїх нір і ніяк не можуть утекти. Я йшов, пойнятий усім цим, глибоко вдихаючи свіжий, чистий запах джерельної води, а попереду, скільки сягало око, тяглися від криничок стежки, і по тих стежках підіймалися з відрами в руках жінки. Мені здавалося під цей час — ті жінки незмінні, як і кринички, з яких вони брали воду, і як течія цієї плюскотливої річки, до якої безперервно біжать і біжать блискучі змійки. Мені здавалося: незмінні цей вечір і місто, котре там, угорі, де незмінно котяться по вулицях колеса і йдуть людські ноги. В груди мені наливалися вільга, золотий спокій і золота рівновага, і я все глибше входив у цю дивну, переповнену джерелами долину.

В одному місці я зупинявся. Якась сила примушувала стишувати кроки: дивився по той бік річки, де дугою вигинався берег. Праворуч, наче замок, витиналася фабрика, ліворуч — хати, нагорі — обозний завод; тут же — тільки цей вигнутий берег, нерушна, застигла тиша і скелі, що височать над річкою, наче стародавні закам’янілі обличчя. Я бачив коло себе лице свого старого вчителя, кругле й добре, як місяць тихої ночі, з відстовбурченими вухами, за які зачепилися дві чіпкі дужки окулярів. Від того очі його ставали теж як криниці (очі під блискучою плівкою води, що короткозоро вдивляються у світ), і я чув його слова, що там, де вигинається берег, де стоїть ота дивовижна застигла тиша, де висять над річкою скелі — обличчя закам’янілих людей, є вихід у стародавні печери, які чорними холодними вужами тягнуться під усім містом. В ці печери вже давно не ступала людська нога, а може, й не ступить, думав я, вони навіки забуті тим гамірливим містом і терпеливо оберігають свої таємниці. Я вже не раз збирався розшукати вхід у те чорне, незвідане царство, але мене завше щось спиняло; я знав, що той світ запечатано для мене навіки і годі його вже розпечатувати. Однак, проходячи повз це місце, я завжди зупинявся, і до мене повертався старечий спокійний голос мого вчителя, який дивився на мене двома чистими джерельцями, прикритими блискучою плівкою.

Тож я знову йшов, переходячи через стежини, що текли від криничок до хат, зляпані свіжою водою, освячені знаком повних відер, і пив цю безподібну, якої потім не зустрічав ніде, тишу. Я доходив до Подільського мосту, де мене чекало ще одне випробування (про те не хотілося навіть думати наперед) — віковічно нове й віковічно хвилююче. Мої вісімнадцять років після тої мандрівки майже порожньою долиною серед джерел теж ставали джерелом, живим, гарячим і струмливим. Я хотів цього живого й гарячого почуття, яке обпікало мене, тільки переступав через дорогу, що вела на Мальованку. Тут була хата, стояла вже вимурувана криниця, і біля неї висіло причеплене до ланцюга замком бляшане відро. Я затамував подих, бо вже дивився туди, до хати, на порозі якої... Тут я незмінно стрічався з великими, гарячими, здивованими очима, від яких усе в мені запалювалося чистою, болющою радістю,— я проходив повз обійстя як заворожений, безсилий одвести погляд від тих здивованих очей і аж розвертався на них. Забував тоді про цілий світ, про себе й про вечір, який все більше й більше згущувався наді мною і мав би кликати мене додому. Але то було даремно, поспішати я не мав куди, хоч раптово й розумів, що поспішати треба, треба навіть бігти, бо щоки мої заливає гарячий рум’янець, ще хвиля — і я не витримаю тої неймовірної і загадкової напруги. Таке переживав я вже не день і не два, і мені хотілося, щоб було так одвічно...

Сьогодні я теж іду цим шляхом, хоч сьогодні втомлений більше від звичайного. Так само переступаю через шосівку, що веде на Мальованку, і так само не можу стримати шаленого калатання серця. Сьогодні у мене в голові все сплуталося: гуркіт вібраторів, хитання рідкої бетонної маси під ногами, хитання стежки перед очима, шурхіт жорстви і журкіт течії, змійки джерельних струмків і холодний протяг у землі вужів-печер, спалахи розрядів над містом і шум того міста; мені здається, що весь я виповнений дивною силою, яка рветься з мене, що я увібрав у себе всю сутність цієї джерельної долини, всю її загадкову й чарівну силу, її незміряну схвильованість і спокій. Я навіть передчував, що сьогодні щось станеться, але нічого не загадував, тільки йшов і йшов — півторагодинний шлях був сьогодні чудніший і важчий, ніж завжди. І лише перейшовши шосівку, я зрозумів усе. Від хати йшла з порожніми відрами дівчина, очі якої ось уже скільки днів сняться мені по ночах.

Я зупинився. Вона йшла по стежці, як ішли сьогодні по таких самих стежках всі оті десятки жінок, котрі підіймалися від своїх криничок до хат. Вона йшла, повна непідробленого чару й простоти, вечір розмивав її, як розмивав усе, і вона зі своєю граційною, незмінною для всіх жінок цієї долини ходою була для мене як біль моїх снів. Я стояв і чекав, бо вона йшла просто на мене, я бачив навіть, як тремтять її повіки, й чув, як подзенькують складені одне до одного відра. В мене пересохли губи й горло, але я стояв мов прикутий, безсилий рухнути й м’язом,— дивився й дивився. Був наче спраглий подорожній, що допався води, і мені хотілося, щоб її ходу я міг сприймати невимірно довго, як і наше запаморочливе зближення. Але це тривало тільки коротку мить, ще хвилина — і все розпадеться, бо її дорога до мене була неймовірно коротка, найкоротша з усіх, які я доти встиг пізнати. Може, через це відчув незрозумілу й навіть зухвалу сміливість. Мій рот розкрився, а шкарубкий і сухий язик весело сказав: «А не переходьте мені з порожніми відрами!» Я сам здивувався, що сказав таке довге й таке закличне речення, — міг десять разів перейти стежку, доки вона наблизилася б. Але не все в житті вимірюється глуздом і не скрізь той глузд потрібен. Нині не був він потрібен нам обом, і ми те зрозуміли. Адже я побачив те, чого не бачив ще ні разу,— її зблизька. На мене дивилися великі й глибокі очі, на мене текло одне із тих джерел, що так щедро народжуються в цій долині. Я мав бути підхоплений цим потоком, мене мало закрутити й понести в глибінь цього вечора, в глибину й нутро цієї долини й мого незрозумілого почуття. Вона дивилася на мене, радше скинула очима, і я почув її голос, зовсім схожий на мій, начебто говорив це я і розмова була зі мною самим. «Можете почекати,— сказала вона,— перейду з повними».

Цього було забагато для мене, бо я вже зовсім розчинився серед каміння, дзюркоту води й вечора; я бачив, як, хитаючись, ідуть через стежку білі тіні качок, як пливе кудись, погойдуючи гілками, самотня, єдина на цю долину береза, як стає скелею хата, скелею, що приходить пити до своїх джерел. П’є і не може напитися, і вечір теж не може напитися, бо все нині таке спрагле й невситиме. Я теж палився спрагою, в мені усе пересохло, я засох на цій стежці, як дупласте дерево, яке простояло тут не одне століття; я хотів пити, як дерево, і мій сухий та кострубатий язик сказав зовсім незалежно від мене самого: «А може, й напитися дасте?» Вона засміялася, я зрозумів, що навколо й справді нуртують джерела і що тому потокові я безсилий опиратися. «А чого ж, — сказала вона,— пийте на здоров’я!»

Я взявся за відро, прикріплене до ланцюга здоровенним висячим замком, тобто напитися я міг зовсім без її допомоги, але вона стояла поруч, і я витягав воду вже для неї. Плескалася в глибині вода, і ляско розбивалися водяні язики. «А я вас знаю,— сказав, витягуючи відро.— Отут ходжу і щоразу бачу».—«І я вас, — відказала весело вона й засміялася,— ходите дуже вже замацьорений». Я подивився на свою робу зі слідами бетону, на гумові чоботи — також зі слідами бетону — і теж засміявся: в мені нуртувала дзвінка, як колодязна вода, сила. Я став зовсім сміливий. Діставав для неї друге відро, плескала вода, і дзюботіли краплі, кричали перед сном качки, вечір дивився на нас вологими, теплими очима, і ми дивилися одне на одного такими ж великими й теплими очима. Бо я сказав тоді, хай і тяжко поверталося моєму язикові, що можу з’явитися до неї красунчиком у білій сорочці і в чорних наваксованих туфлях, я казав щось іще й іще — мені стало раптом легко говорити. Вона взялася за дужки, і я побачив, що стежкою підіймається до своєї хати жінка з повними відрами і що це була особлива жінка — жінка, якій я призначив побачення... Я стояв біля порожнього, припнутого замком до ланцюга відра, а вона йшла від мене все далі й далі, і від її відер скапувала й падала на біле полотно стежки джерельна вода...

В житті бувають хвилини, яким не можна знайти достатнього витлумачення. Але вони незвідь-чому лягають на душу і тривожать її нез’ясненним болем та радістю. Вони виринають ізвідти, з небуття, з долини джерел, проходять через усі загадкові лабіринти печер туди, де шумує гінке й метушливе місто, вони входять у світ тролейбусів та авто, світ вібраторів і неповоротких кранів, які люблять вимацувати стрілами вечірнє небо. Бо коли вібратори гризуть землю, крани хочуть блукати по небові, і вже це може дати душі потрібну гармонію — ми в цьому світі завжди мандрівники, навіть коли тільки хочемо ними бути.

... Я тоді готувався особливо старанно. Хай яке іронічне обличчя було в матері, хай ще більш іронічне обличчя було в мого брата, я з упертістю первісної людини прасував штани і ваксував туфлі. Нейлонова сорочка м’яко огорнула мені груди і засвітилася — стояло на небі сонце, велике й соковите, яке буває хіба в серпні. Бо я готувався зайти в долину джерел не з боку заводу, як це робив повсякчас, а звідси, від своєї домівки, звідки ходив туди дуже рідко. Бо в мене не ставало снаги пізнати ту долину вранці, я був свій радше в тисняві вулиць і в метушливій юрбі на тротуарах. Там, унизу, відчувала моя душа, годі було поспішати, годі було бігти, відганяючи від себе кошлаті й каламутні уривки невпокійних і незрозумілих сниськ.

Сьогодні ж була неділя, і я проминув іронічний материн погляд, проминув братову напівусмішку — хотілося зараз бути самому. Хотілося тиші й спокою, хоч усе всередині колотилося й нуртувало, хотілося дивного солодкого забуття, хоч я весь час був напнутий, як тятива,— я йшов, і повз мене, наче люди, проходили хати. І хати дивилися на мене порожніми зіницями, дивилося гаряче й палке сонце, і я вже не належав сам собі, був наче престаре дерево, що раптом схотіло скуштувати джерельної води і схилилося над цямриною. Біля річки паслися кози, скубли траву гуси; на камінні, яке обмивалося річкою, лежали, загорнувши голови під крила, качки; де-не-де валялися розпечені тіла пляжників, коло яких вовтузилися голі й сонні діти. Поступово я заспокоювався, хоч голова моя була каламутна: я був п’яний цим сонцем і цим днем,— на мене дихала вода, трава, пахтіли бур’яни, пахтіла вогким, свіжим духом земля, я мав от-от зійти на сугорок, звідки буде видно й ту хату, й той колодязь; і ноги мої ставали чомусь повільні й обережні. Обличчя моє витяглося, руки спустилися вздовж тулуба; я міг навіть описати себе — це довге кістляве обличчя з безглуздим запаленим поглядом, ця кострубата постать, затягнута в нейлонову сорочку, напрасовані штани, а ноги озуті в наваксовані аж до непристойності туфлі. Я підіймався під сугорок зовсім повільно, бо те, що відчував цієї миті, не піддавалося описові: тривога і біль, неясна заклопотаність, запамороченість і щастя, схвильована піднесеність і притупленість зору,— я був такий повільний і такий неповороткий, що мені вже стало зовсім важко. Поступово переставав відчувати реальний світ, я був у ньому наче ожилий камінь, який все одно лишається каменем. Так, я стояв уже на сугорку, і перед очима в мене ліг простір, заставлений хатами й скелями: звивалася вузька бинда Кам’янки, на ній, як величезні яйця, покотом лежало так багато каміння, що ледве видно було й воду; витиналися димарі броварні; сюди ближче — Подільський міст, по якому зараз їде якоїсь допотопної марки авто, їде обережно й повільно, наче намацує дорогу; сюди ближче — хата, від якої, як від кожної в цій долині, тече стежка до криниці, біля хати й біля колодязя ані душі; трохи ближче... мені заклало дихання, в очах пішли пасмуги, а губи вкрилися сухою й жорсткою лускою... сиділа на камені, впустивши ноги в воду, дівчина. Я побачив її раптово: біла блузка і темна міні-спідничка, яка майже повністю відкривала довгі матові ноги; дівчина нагнулася до води, і я побачив, як напружилася її спина,— завидніли перебиті через тонку матерію блузки пасочки сорочки й станика. Я стояв на сугорку, дивлячись на ту дівчину широко розплющеними очима — мене поступово проймав страх. То був незрозумілий, нагальний, як удар батогом, спалах. То було щось таке, чому не знайдеш ні виміру, ні пояснення. Кров прилила мені до обличчя, мороз продрав шкіру — я задерев’янів, безсилий стримати трем. Відчував, як широко розплющуються мої очі, як мене наче вдарило й обпекло; я повернувся й раптом побіг. Біг, і мені текли по лицях сльози, біг і не відчував ні світу, ні людей, не бачив ні дороги, ні будинків — на мене навалилася раптом якась дика й незрозуміла брила; я біг, як дурень: жах стьобав і стьобав мене. Лише біля Чуднівського мосту я зупинився. Зайшов під міст, і на мене впала раптом тиша. Тут, під мостом, все було наче придавлене й пригнічене. Жорства, що осипалася з-під моєї ноги, з булькотом покотилась у воду, викликавши луну. У воді шмигали вертляві швидянки і проскакували від каменя до каменя прудкі слизи. Обличчя в мене горіло від сорому. Я сів на камінь і почав студити розпалені щоки холодними як лід долонями...

Два тижні не ходив я тою долиною. З роботи повертався вже буденним шляхом — через Рудинську, тоді сідав на трамвай і їхав до Кафедрального майдану. Звідти спускався Чуднівською донизу. Брат пробував розпитувати мене про мої загадкові ходини, але я мовчав. Тільки через два тижні в мені прокинулася глуха туга. То було дивне й незвісне досі почуття. Я вимкнув був вібратор і подивився на небо. Наді мною пливли великі й блискучі купчасті хмари. Я вийшов через браму заводу і не пішов звичним шляхом. Повернув до річки і попрямував туди, де ми колись давно з нашим старим учителем шукали між прирічкової жорстви кристали шляхетного гранату. Я став на коліна й довго перекидав камінці. Нарешті всміхнувся — переді мною лежав, поблискуючи гранями, червоний гарячий камінець. Я взяв його в руку, стиснув щосили і пішов вздовж річки туди, де починається долина джерел. Кристал спітнів у моїй долоні, а я йшов і йшов. Однак біля знайомої хати не було нікого. Я навіть зупинився біля криниці і торкнувся відра. Навколо не було ні душі...

Цілі два тижні ходив я тим шляхом, затиснувши в руці червоний палючий камінець. Але біля тієї хати завжди було порожньо, аж здавалося, що в ній давно вже ніхто не мешкає. Тоді я розтулив долоню і довго дивився, як переливається червоний кристал. Туга моя була зі мною, і я пішов від знайомої криниці, вже поспішаючи. Перейшов через річку, а по дорозі розтулив руку. Камінець глухо бовкнув у воду, а я подався крутою стежкою, що топилась у заростях дерези, туди, де мали бути входи до старовинних підземель.

Позаду мене лишалася, долина джерел, позаду вже лишилися й мовчазні печери, таємниць яких, може, я й не розгадаю, а там, попереду,— місто. Я зупинився на вступі до нього й передихнув. Туга моя лишалася. Тоді я швидко, мов боячись чогось, рушив у гомінке хитросплетіння вечірніх вулиць, які мали пригріти мене. Вони мали навіки заховати мою втрату, яка таки загніздилася на споді серця.

Перша безсонна ніч

Цей настрій я відчув ще тоді, коли побачив білу хмару з брунатним нутром: вона була як тінь випущеного на сонце тютюнового диму. Це мене здивувало, а коли я ліг у ліжко, то знову згадав ту хмару. Погляд мій упав на календар: 10 червня 1951 року, за вісім днів мав бути мій день народження: минало мені якраз тринадцять. Все це химерно з’єдналось у моїй напівсонній уяві: хмара, як тінь тютюнового диму, і моє тринадцятиліття; в кімнаті батьків голосно пробив годинник, і пробив якраз стільки, скільки було написано на календарі. Я приплющився: напливло на очі ледь-ледь знайоме бородате обличчя, ледь-ледь знайоме, бо десь бачив його раніше; впізнавати ж його до решти я не трудився, бо на душі в мене тривожно й сумно. Щоб урівноважитися, я почав згадувати минулий день, еге ж, від ранку до вечора, але думки мої звернули в інший бік. Біля мого ліжка начебто сіла мати, і я виразно побачив її притемнене у сутінках лице; вона так сідала завжди, коли я хворів, а хворів я часто — в мене ревматизм; коли гасло світло (в післявоєнні роки часто гасло світло), вона приносила в мою кімнату лампу. Лампа була п’ятнадцятий номер, як тоді казали — «на п’ятнадцять свічок», гніт у неї був круглий, і через це в хаті ставало досить ясно. Мати сідала навпроти, часом десь у тінявому кутку примощувавсь і батько; отоді мати й оповідала, а потім, коли я лишавсь у ліжку сам, мені все ще здавалося, що чую її тихий, начебто вологий, голос.

Це були дивні розповіді, і всі про мене, але про мене такого, яким я себе не знав. Тож здавалося мені, що то розповідалося про зовсім іншого хлопця, може, й про мого брата, який помер разом із тим моїм життям, що його не втримувала моя пам’ять. Ні, я, здається, дрімаю. Світло вже вимкнуто, але коло мене все-таки сидить мати. Батько в кутку подрімує, він зморений від роботи на фабриці, і мати відсилає його спати.

— Але ж, Галю,— каже батько.— Ми сьогодні не будемо спати!

— Чого там? — одказує спокійно мати. — Іди подрімай. Я тебе збуджу.

— Мені тоді важко буде прокинутися,— каже батько.— Я вже так...

— А ти все-таки хочеш іти з нами?— питає мати вже в мене, і я енергійно хитаю головою. Адже ця ніч і справді має бути особлива, це буде моя перша безсонна ніч — я не пам’ятаю, щоб раніше не спав уночі, я спав навіть тоді, коли пролежував у ліжкові цілі місяці.

Але сьогодні все буде не так, бо я таки хочу відчути, як людина живе, коли вона не спить; мені мариться наш похід порожніми вулицями міста, на яких ще стільки руїн; крізь порожні вікна тих руїн зиркає місяць, і скільки тих вікон, стільки й місяців; кроки наші дивно лункі на порожніх кам’яних хідниках...

Ні, поки що ми сидимо. Нас із матір’ю розділяє лампа, і від того обличчя її повне тіней — сірих, загадкових, але не похмурих. Ці тіні кладуть на материне обличчя маску: всі зморшки її пропадають, і я зчудовано витрішкуюсь на це зовсім юне обличчя. Так, тяжко нам уявити матерів юними, отакими дівчатами, на яких спиняється й тепер наш погляд, але в цьому світлі вдається й це, і мати начебто чужіє для мене й віддаляється. Та й думки її далеко, я вже зовсім не можу вловити їх, вони поза межами мого невеличкого розуміння світу й речей, і це сплітає ще одну утішну думку: юна мати уявляється мені товаришкою того хлопця, про якого розповідає і якого називає моїм ім’ям.

— Засни, Колю,— м’яко каже вона, і сонний батько підхоплюється, як солдат.

Мені хочеться затримати їх, бо годинник за стіною вибиває тільки пів на одинадцяту, але мати вже збирається відходити, вона бере в руки лампу, і світло падає на її волосся так, що вона здається зовсім сивою. З’являються і всі її зморшки, від тіней їх навіть побільшало, і, хоч мати не має ще у волоссі ні сивинки, мені здається, що я бачу зовсім стару жінку. Це й стуляє мені рота, коли я хочу запротестувати й відмовитись від сну, як і батько,— я в цю хвилю зовсім віддалений од неї, я наче немовля, тісно загорнене у сповитку, і можу просити щось коли не плачем, то очима. Але очі мої втоплені в темряві, адже мати виносить разом з собою і світло, воно чітко різьбить її ще струнку постать, і вся вона начебто осяяна ореолом. У це коло світла входить батько, він повертається до мене, і я бачу його просте втомлене обличчя.