Лише секунда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли машина від’їхала, юнак невдоволено махнув рукою і дістав мобільний телефон:

— Добридень, — привітав співрозмовника. — Щойно дивилися вашу квартиру. Потрібно ціну знижувати, інакше ми її ще довго здаватимемо.

Він вислухав відповідь і сказав: «Добре, подивимося, до побачення». Сховав телефон у кишеню, чортихнувся під ніс і пішов геть.

Двір спорожнів, і лише дерева неспішно похитували змерзлим гіллям. Та за кілька хвилин у центрі порожнього двору, наче нізвідки, з’явився чоловік у теплій куртці з каптуром. Здавалося, він не міг вирішити, що ж йому робити далі, і в нерішучості стояв, широко розставивши ноги і похитуючи головою у відповідь якимсь своїм думкам. В руках тримав згорток, який міцно притискав до грудей.

Нарешті чоловік зважився і впевнено рушив до того ж під’їзду. Відраховуючи сходинки, він піднімався вгору, уважно розглядаючи стіни. Затримався поряд із черепом з кістками, посміхнувся і рушив далі. Між другим і третім поверхом скинув з голови каптур і за кілька секунд зупинився навпроти дверей до квартири номер п’ять. Якийсь час постояв біля них, немов услухаючись у звуки, потім відкрив їх і ввійшов у квартиру.

Чоловік, не роздягаючись, зайшов до кімнати, сів у крісло. Поклав свій згорток на коліна і сидів так деякий час із заплющеними очима. Потім встав, підійшов до вікна і подивився на порожній двір. Ворона, яка пролітала повз, повернула в його бік голову, і чоловік якимось дивним чином побачив своє відображення в її чорному оці.

Він поволі відтягнув килим вбік, і, підчепивши ніг­тем дощечку паркету, підняв її. Вона легко піддалася і вийнялась. Чоловік повторив те саме ще з кількома наступними, і, отримавши достатньо великий отвір, вклав у нього свій згорток і акуратно заклав дощечки на місце, відновлюючи цілісність паркету. Накрив килимом і повернув кімнату до колишнього порядку.

Зробивши це, чоловік підійшов до дзеркала, впевнено кивнув сам собі і рушив до виходу. Раптом зупинився, повернувся до вікна і намалював на ньому серце. Охопив його контури в повітрі долонями і поцілував. Потім накинув на голову каптур, повернувся в коридор, вийшов з квартири, збіг східцями, перетнув двір і зник.

Велика чорна ворона приземлилася в центрі двору, оглянулася, побачила крихти хліба і, нервово озираючись на всі боки у пошуках небезпеки, склювала їх. Переконавшись, що більше нічого їстівного тут не знайде, змахнула крилами і полетіла.

Великі клапті снігу фарбували Київ у білий колір. Спря­мований пензлем небесного художника, сніг поволі спускався, вишукуючи непофарбовані ділянки і темні плями. Він приховував кинуті на асфальт недопалки, уламки скла, клапті паперу, — сніг не міг очистити, лише показати, якою може бути чистота.

До снігу ставилися по-різному. Хтось набирав його пригорщами, підкидав угору і чекав, коли він опуститься вниз, впаде на голову, розтане і скотиться тонкими струмочками по обличчю. Хтось обережно ступав слизьким утоптаним снігом, перевіряв свою рівновагу перед кожним новим кроком і балансував руками для надійності. Хтось сердито бив по снігу підборами, поправляв шалик, діставав з кишені зім’ятий носовик, шумно сякався і обурювався тим, що сніг взагалі існує і заважає жити. А хтось не зважав, залишався байдужим. Сніг? То й що.

Двері старого будинку дореволюційної побудови на розі Червоноармійської та Димитрова прочинилися, і вистромилось гумове колесо інвалідного візка. Чоловіча рука штовхала двері вперед, іншою рукою, мабуть, крутячи колесо і просуваючи візок на нові сантиметри. Нарешті йому вдалося виїхати на бетонний майданчик, укритий утрамбованим снігом. Здавалося, колеса не зможуть затриматися на ньому і за інерцією рушать далі. Однак іззаду його притримала тонка, але несподівано сильна, жіноча рука.

Жінка допомогла спустити візок зі сходинки, нахи­лилася до чоловіка і м’яко доторкнулась до його щоки вустами. Він підніс руку до місця її поцілунку і сказав:

— Забув поголитися.

— Нічого, — відповіла вона.

— Дай мені снігу.

Вона зачерпнула сніг руками і передала йому. Чоловік почав ліпити з нього круглий пружний сніжок, потім прицілився в дерево неподалік, спираючись на одну руку, підвівся й кинув, намагаючись влучити. Сніжок черкнув по стовбуру, і жінка заплескала в долоні.

— Шкода тільки, що пандус ніяк не зроблять, тоді я б і сам спускався, — зітхнув чоловік.

Жінка махнула рукою і промовила:

— Я завжди допомагатиму тобі.

Вона поклала руку йому на плече, і двоє неспішно рушили вглиб двору. Неподалік від їхнього під’їзду були сходи, що вели вниз до входу в підвал. Поруч зі сходами на люку, навколо якого розтанув сніг, лежав великий чорний дворняга з сумними очима.

— Подивися, який цікавий пес: весь чорний, неначе попіл, а одне вухо біле-біле, ніби його хтось недофарбував, —

сказав чоловік. — Сумний і худий. Голодний, напевно. Треба б його нагодувати.

— Може, потім? — запропонувала жінка, але він заперечливо похитав головою.

— Хто знає, що потрібно буде зробити потім, а зараз йому дуже треба поїсти.

— Гаразд, почекай тоді мене тут, — покірно погодилася вона й повернулася до під’їзду.

Чоловік у візку якийсь час мовчки спостерігав за псом, який напружився, очікуючи покарання, і неспокійно бив хвостом по асфальту, дрібно тремтячи.

— Не бійся, друже, — ніжно сказав чоловік. — Ніхто тебе не скривдить. Потерпи трохи, потім повернеться весна, тепло. А там, брате, заживемо. Прорвемося.

Собака уважно вислухав його і, здається, заспокоївся.

Жінка з маленькими сильними руками повернулася, несучи в руках газетний згорток. Вона розгорнула його і поклала перед псом. Той підхопився, швидко обнюхуючи порізану великими шматками ковбасу, але не їв, з не­до­вірою позираючи на людей.