Останній пророк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як доводить згадка в листі до М. Селешка від 8 червня 1948 р., крім згаданих трьох частин, до роману мала увійти ще й четверта частина («За І част. я жадаю 200 шв. фр., за другу теж, за 3-тю 300 і за четверту теж 200 шв. фр.»), що її писав Мосендз протягом 1948 року, читаючи для цього наполегливо Талмуд («темний, темний, аж боязко читати часом» — лист до Шумовських від 21 квітня 1948 р.) і студіюючи інші матеріяли. Але ж ніяких більше конкретних згадок про цю четверту частину в листуванні Мосендза немає, і в наявній рукописній спадщині його вона не збереглася. Доказом, що мала бути ще й четверта частина роману, може бути і той факт, що третю частину назвав Мосендз «Манівцями». Ця назва доводить понад усякий сумнів, що згідно із задумом і основною ідеєю твору, як теж із закінченням третьої частини, — четверта частина роману мала бути трактована в позитивному пляні, і в ній мав бути виведений Єгоханан уже як предтеча очікуваного всіма Месії. Дальшим посереднім доказом, що писав Мосендз теж четверту частину, може бути й те, що в листах своїх, писаних в 1948 році, Мосендз третьої частини вже не згадує, висловлюючи тільки бажання за всяку ціну закінчити працю над романом і добитися його появи книжкою: «Я би дуже хотів уже видати свій роман! Потім би й помер. Їй-Богу, молюся часом, щоб Мати Божа випросила мені сили для докінчення цеї праці й друку» (лист до Шумовських від 8 квітня 1948 р.). «Але роман, передусім роман! Він жере мене!» (лист до них же від 24 травня 1948 р.). «Першу частину знову переписав… і пішлю до видавництва через Прокопа… Видавати треба… Бо це буде моя візитівка з мого ложа хвороби, що я працюю, а не лише плекаю ТВС» (лист до М. Селешка від 8 червня 1948 р.). Але ж з усіх тих бажань пощастило Мосендзові тільки одне: послати рукопис першої частини свого роману до «Української Трибуни», як про це він сповістив М. Селешка за тиждень перед смертю поштовою карткою від 6 жовтня 1948 р., зазначуючи ляконічно, що «II й III частини ще не переписані».

Обірваний чи надламаний передчасною смертю автора Мосендзів роман «Останній пророк», хоч і збережений тільки у своїх трьох перших частинах, є справжнім останнім твором письменника високої кляси й полету. Написаний він вправною, досвідченою рукою видатного прозаїка, майстра новелі, і кожен його розділ читається з неослабленою увагою і зацікавленням. Хоч і без четвертої кінцевої частини, усі три перші частини пов'язані між собою міцно і постаттю героя, і його розвитком, як і часом та місцем дії, і творять з мистецького погляду завершену цілість. Кожна частина, як про це свідчить порівняння рукописів і друкованих фраґментів чи рукописних варіянтів, була багато разів перероблена, скрупулятно виправлена, і в оконечній редакції залишилося все, що найсуттєвіше. Писав його Мосендз не тільки зі знанням даного часу й середовища, Святого Письма і Талмуду, але і з глибоким відчуттям і зрозумінням письменницької відповідальности і покликання. «Письменником бути, — писав він у процесі своєї праці над закінченням «Останнього пророка» у листі до Шумовських від 8 квітня 1948 р., — та ще в наші часи — це щось більше, ніж пером водити по папері. Це покликання Боже. Як колись Джотто перед початком картини молився й постив — так і тепер дух письменника мусить бути чистий, вартий тих високих слів, що комбінує на папері його вправлена рука». Вірність цьому принципові довів Мосендз цілим своїм довго виношуваним і вистражданим «Останнім пророком».

Роман Мосендзів — це повість про народження, дитячі, юнацькі і молодецькі літа Єгоханана, сина Захарія й Елісеби (Єлисавети), значить про Іоанна, предтечу Ісусового і потім Івана Хрестителя, що про нього йде розповідь у перших главах Євангелії св. Луки. Але ж Мосендзів Єгоханан змалку захоплюється зброєю і військовим ділом, що їх репрезентують в Палестині римські займанці, і мати Елісеба, боячися шкідливих наслідків такого захоплення, віддає Єгоханана, зрештою згідно із даним колись приреченням, в науку до єрусалимського Храму, де він пізнає вчення фарисеїв і садукеїв. Збагнувши розрив між словом і ділом у своїх вчителів і зазнавши багатьох сумнівів і розчарувань, Єгоханан пристає до зелотів — організаторів й учасників збройної підпільної боротьби проти римських окупантів і проти своїх власних жидівських запроданців — царя, священнослужителів і фарисеїв. Гасла і настанови зелотів доведені в перших частинах роману до фанатичної крайности — катеґоричного і повсякчасного відкидання покори і слухняности, прославлювання чину і боротьби, апотеози меча, що ним треба нищити не тільки ворогів, але і своїх зрадників і запроданців, пропаґанди фанатизму і ненависти і навіть обґрунтовування конечности злиднів і нужди серед населення і потреби існування незадоволених, бо тільки так можна посилювати й успішно вести боротьбу з наїзниками. В зустрічі із зелотською дійсністю духовість Єгоханана починає ламатися, він, як стверджують провідники зелотів, «забагато думає», і йому, щоб відвести його від цього думання і зв'язати тісніше з терористичною акцією, доручають переведення експропріяції в єрусалимського багатія Беназара.

Проте закінчується третя частина роману «Манівці» якимось внутрішнім зламом, натяком на неминучий розрив Єгоханана із зелотами і їх практикою. Взявши участь у наказаній йому експропріяції — здобутті скарбу Беназара, під час якої той гине від удару серця, Єгоханан починає ніби нову добу свого життя. Він ще іде в батьківське село, в рідну хату, щоб відчути, що ніщо не в'яже його вже з землею, ще повторяє на могилі батька Захарія зелотську присягу «За закон, за храм, за нарід», але ж, вернувшися до Єрусалима, не шукає вже зв'язків із зелотами. Він виходить перед брами Єрусалима, на передмістову площу шукати допомоги від асаїна, члена секти есеїв — для хворого десятилітнього сина злидаря Закхея — і добивається цієї помочі по довгих благаннях повторенням слів Божого закону: «Милість давайте, а не жертву».

На цьому несподіваному, з погляду на загальну тенденцію перших частин роману, кінці ніби поклався відпечаток приреченої авторові твору важкої хвороби, свідомість неминучої смерти, коли уже не гасел і не жертв було йому треба як людині, але милости, любови. І може тому цей кінець звучить як передвістя того, що буде, — коли він, Єгоханан, Богом Даний, буде провіщати прихід Месії, що не мир приносячи, а меч, проповідуватиме усе ж таки Царство Боже — царство милости і любови між людьми.

Але ж, з другого боку, це закінчення свідчить про той злам, що відбувся в поглядах і в думанні самого Леоніда Мосендза, висловлений так яскраво в листуванні його останніх двох років і пов'язаний самим же Мосендзом із романом «Останній пророк». Як і герой свого роману, Мосендз розчарувався у вчителях-ідеологах і провідниках і в деяких виявах сучасного йому організованого націоналізму. Спричинений цим розчаруванням у Мосендза злам можна б ілюструвати десятками цитат із листів до друзів з різних відламів націоналістичного руху і до своїх приятелів не-націоналістів. Можна б цитувати його вислови і думки, інколи гострі-гострі, аж дошкульні, про «вождів», що проповідували одне, а робили друге; що не сміють провідники мати «приватних речей» у своєму житті; що про таких «казав колись Христос: робіть усе, чого вони навчають, і нічого, що вони роблять»; про тих, що «забагато дзвонять про націоналізм, а замало прикладають до нього рук»; про те, «щоб маси вести, а не плентатися у них у хвості, треба мати відвагу бути непопулярним», про «кризу характерів» і т. ін. «Не злися на мене за моє гостроязиччя, — писав Мосендз у листі М. Селешкові від 30 серпня 1947 р., в час закінчування «Манівців», третьої частини «Останнього пророка», — але моє розчарування безмежне й головно в моральних якостях, бо політичні — їх творить лише язик, а коли люди живуть з революції, то що ж їм робити, як не язика вправляти».

Розчарування Мосендзове було глибоке і болюче, але ж гострі його закиди й репліки слушні і справедливі у своїй основі і в патріотичному Мосендзовому ставленні до України і справи її визволення. Підкреслюючи в одному з листів (25 листопада 1946 р.) ще перед виїздом з Австрії, що «я не був ніколи жаден „івець“, лише все „їнець“», Мосендз так характеризує в одному зі своїх наступних листів до М. Селешка внутрішню гризню між націоналістами: «Ці сварки „івців“ — це льокальні справи, від яких зле робиться. Але в УПА я маю приятелів, і це не фантом. Мені здається, що у взаємній ненависті „івці“ не признали б собі навіть носа між очима… Гріхи „івців“ — це старі гріхи націоналізму: неграмотність, зарозумілість, нетерпимість і самозакоханість. Але людей гудьмо — з людьми будьмо, й я теж українець. Тому старанно вибираю зерно українське від „івської“ полови й працюю, бо „Ukraine first“». Такими ж словами схарактеризував Мосендз тодішній український націоналізм і в своєму листі до І. Бараниці від 23 березня 1947 р.: «Над нашим націоналізмом нависла одна загальна велика хиба: неуцтво й зарозумілість. Всі ці „діячі“ в'яжуть воєнну дійсність з реальною сірою і думають, що пістолями можна диригувати. Я з жалем бачу, що від людей хотять не знання й праці, але послуху й підлизування. На це я не здібен, я звик до співпраці й товариського порозуміння, а не до задирання носа й експлуатації для персональних цілей. І мені гірко, прегірко на душі». Цієї своєї характеристики Мосендз не обмежував тільки націоналістичними угрупуваннями: не менш дошкульно висловлювався він і про інші політичні, в тому числі й демократичні, напрями.

Висновки із цього розчарування не так може націоналізмом, як «націоналістичною» дійсністю, зокрема із факту, що завели люди й характери, — не тільки хвилювали і непокоїли Мосендза, але й спонукували його шукати виходу, давати відповідь, розв'язку на всі ці пекучі і болючі — до гіркости й розпачу — проблеми. Цю відповідь Мосендз готувався дати у своєму романі, за всякою правдоподібністю у незбереженій четвертій його частині. Конечність такої відповіді і навіть зміст її зафіксував Мосендз виразно й без ніяких недосказів, пов'язуючи її із своїм романом, у своєму листі до Шумовських від 24 травня 1948 р., значить знову ж таки в час писання четвертої частини цього роману:

«Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина й завжди буде людина. І ніколи не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів, і коли наші наці(оналісти) про це забудуть — буде з ними великий капут… Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКШД, як вже смакують фітільовщики, то чи варто мати Україну?»

Незважаючи на ці песимістичні ствердження і запити, Мосендз залишився переконаним націоналістом у справжньому розумінні цього слова. До кінця своїх днів він зберіг глибоку релігійність і прив'язання до православної віри, відданість ідеї збройної боротьби і безмежну любов до України.

«Козак віри не міняє», «міняти віру — не козацьке діло», — повторював він у своїх листах, стверджуючи ще, що «я… рахую себе приналежним до всіх християнських конфесій… А я ще й містик трохи — за мене присягалися мої хрещені батьки… й я їх не смію зрадити».

Висловлюючи свої дорікання в бік націоналізму і націоналістів, Мосендз водночас із цим усі свої надії покладав на УПА, не вважавши цієї армії якимось фантомом і обороняючи молодий вік і запал її вояцтва: «А що члени УПА молоді, — то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР? Скільки було років ґарібальдійцям…, або тим, що року 1775-го покидали в Бостоні до моря англійський чай… Треба бути гордим, що ці „діти“ переконані, що вони комусь можуть бути „союзниками“. Пізнаю в них духа Ігоревих воїнів…» — пише в листі до М. Селешка від 15 грудня 1947 р., після прибуття до Німеччини збройних відділів УПА.

Якщо ж іде про Україну, то, не маючи вже в останні роки свого життя ніяких підстав до надій на повернення на рідну землю, мовляв, «я романтик, а все те, що було мені миле й любе, там знищене, й Україна уже не тая, що жиє в моїй уяві», а «працювати для України можна і не в Україні», Мосендз — вояк, науковець, поет і прозаїк, автор «Останнього пророка» — зберіг її непомерклий вічний образ у щонайглибших святая святих своїх почувань і дум. До болю зворушливо висловлена ця Мосендзова любов і вірність у листі до Ганни й Арсена Шумовських, написаному 15 березня 1948 р.:

«Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом, і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставцях блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу“, — сказав ангел. — „А де ж Україна?“ — запитав я. — „Ось!“ — і показав на 7-й з ряду діямант. Не був він великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа… І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет».

ОСТАННІЙ ПРОРОК

Частина перша

БАТЬКИ

— Чом же вони, Марто, такі злі? Чому всюди намагаються вколоти мене, Марто? Чому це ми, жінки, одна одній посестри, вміємо бути такими злими?

Дві жінки ступають поволі вгору сходами, виходженими в стрімкім скелистім схилі. Попереду йде струнка, висока. Вона легко підносить своє тіло зі східця на східець і зґрабно підтримує на плечі глиняного глека, повного води. Глек ледь помітно вихитується до такту ступенастих кроків. Та все ж таки сріблястий виплеск блисне часом на сонці, й білий одяг водоноші затемніє на плечі мокрою плямою. Але, схвильована, вона й не відчуває приємної прохолоди. Сльози тиснуть за горло, переривають слова, забивають дух. Які ж круті ці сходи! Як їх багато! Ніколи раніше не завважувала їхньої кількости, ніколи раніше не вадили вони водоноші! Звикла була до бездумности щоденних господарських праць — міряти денно їхню стрімкість: долі з порожнім, угору з повним глеком. Ніколи раніше не забивало їй дух. Лише сьогодні, бо переповнене вщерть, як глек водою, почуттям пекучої образи, калатає міцніше, ніж звичайно, схвильоване серце. Важко йти вгору, важко йти й жалітися й не бачити обличчя сусідки, що ступає позаду зі своїм ще ширшим, ще важчим глеком.

Вони спиняються, зусильно ставлять глеки долі, стоять мовчки і стурбовано дивляться одна на одну. Вище — старша, висока, струнка, з молодим, майже дівочим виразом очей, повних вогненного жалю. Долі — молодша, присадкувата, з заклопотаним поглядом, із якого світиться безліч неполагоджених турбот матері й господині. Не стримувана вже зусиллям ходи, безвладно спустивши руки здовж тіла, продовжує старша своє, а голос їй тремтить і ламається:

— Які ж ми жорстокі й злі посестри, Марто! Як уміємо вдарити, де найбільше, де найдошкульніше болить! Серце моє вже немов рана відкрита! Десятиліттям не загоюється воно! А до цього б’ють, товчуть вони! Б’ють, коли знаходять хоч будь-яку дрібненьку притоку. Завжди знайдуть її! Перемо, а вони й плаття мого не пропустять. Дивись, дивись! — завше виховзне якійсь із них, — яке біле плаття має Елісеба^{1}! Добре, мовляв, їй! Немає в неї дітей, досить залишається часу на прання та на прибирання. Але от, якби їй, мовляв, стільки бахурів[2], як будь-якій із нас!.. А поглядають на сорочки Захарія^{2} мого й шиплять од заздрощів. Яких гарних сорочок, кажуть, понасправляла своєму!.. І знов той самий приспів: добре тобі, Елісебо, що дітей не маєш! І так одна, і друга, і третя. І так кожного дня, кожного дня, Марто! Роками вже так само, Марто! Говорить кожна таке й ніби б’є в серце списом погорди. Відчуваю, як біліють мені уста й тремтять плечі! А в очах темніє, ніч застилає мені зір, і не бачу, не виджу нічого! Але мовчу, мовчу, мовчу! Стискую зуби й мовчу!.. А вони відходять, кинувши на мене ще останнім поглядом презирливого співчуття. Є ще відважніші. Не одна з них часом каже: а я, каже, й такого плаття білого не хотіла би, а мій чоловік і таких сорочок пишних собі не бажав би, якби синами перестав нас обдаровувати Господь!.. Говорять отаке й дивляться на мене, ніби ось-ось простромлять мене наскрізь погірдливими очима… І так уже роками, роками.

Марта уважно слухає Елісебу, пильно слідкуючи за її обличчям, немов хоче побачити на нім ще більше, ніж чує. Сонце береться їй до очей, вона посувається ближче до стіни й перебиває:

— Це тобі здається лише, Елісебо! Справді лише-но здається! Ніхто з нас не висміває тебе, що не маєш дітей! Ніхто не глузує з тебе!

— О, Марто! Ти помиляєшся! От, послухай, прийшла до мене вчора Сара. Тая, знаєш, ковалиха… Як завше — або соли, або часнику позичити. Чи ж я їй коли відмовила? Прийшла чомусь зла-сердита, кинула по світлиці очима, немов замела. Та як почала, як почала!.. Спочатку несподівано солодко, наче мед їй із язика закапав. І яка ти, каже, Елісебо, добра господиня! І яка ж працьовита! Який у тебе тік чистенький і які стіни рівнесенькі-гладенькі та білі! Й усього-то ти маєш, чого лише твоя душечка забажає! Все, мовляв, обстарає тобі твій Захарій. Добре жити тобі без турбот, у чоловіковій безперестанній ласці. Але все ж таки, каже, сумненько буває тобі, мабуть, часом, Елісебо. Самій-самісінькій у порожньому домі. А літа твої вже такі… Ідуть та й ідуть! А дітей немає. Сумно тобі, мабуть, Елісебо, самотини справляти!.. І так жалісно зідхає, так солодко промовляє ота Сара, так ласкаво точаться їй слова… А в той самий час пече мене очима, милується, що палають мої щоки, біліють і дрижать уста, трусяться руки, шукаючи їй часнику… А після, натішившися моїми муками, починає мене потішати. Як ті, коло потока. Добре тобі, каже, що дітей не маєш! Не маєш ані журби, ані турботи, ані видатків, що їх не знаєш чим позатикати. Карою Божою є, каже, бездітність… Принаймні так говорить закон і пророки… Пророків згадує, просто в вічі мені заглядає. Хоче в душу мою скривавлену зазирнути! Але я, — облесливо так каже й солоденько, — думаю, що навпаки карою Божою є надмірна кількість дітей. Особливо, як не знаєш, що з ними робити, коли натиснуть злидні… Так тоді, каже, бідкаюся й нарікаю на свою долю, на безліч тих голодних пельок, яких немає чим позапихати. Але приходить ніч, каже, спить наша хата потомлена. А я лежу, каже, й благаю в Господа пробачення за свої скарги й дякую Йому за своїх бахурів. Слухаю, як дихають вони, як неспокійно перекидаються на своїй постелі. І згадую тоді знов тебе, Елісебо, як це, мабуть, тобі у порожній хаті, коли ще, буває, й твій до Єрусалима відійде. Ні за тобою, ані перед тобою нічого з материнських радощів і турбот. А я тоді, каже, вірю, що великим благословенням є тая вісімка, що їх маємо з Агієм. І на дев’ятого, каже, чекаємо… Стоїть так, Марто, вона передо мною, випинає живота, щоб я бачила, що не на вітер кидає вихвалки про дев’ятого. А я слухаю, все чую, але слова долітають до мене ніби звіддаля, звіддаля. Стискую зуби від болю, щоб не закричати: лиши, лиши мене!.. Не бий мене биту, поранену, нещасну!..

Елісебі заходить дух од хвилювання, уста тремтять, і кутики уст видовжуються долі. Ось-ось бризнуть сльози. Марта співчутливо дивиться на неї, жалісно зідхає:

— Але ж бо заспокійся, Елісебо! Не суши собі серця! Все це лише здається тобі, лише-но здається!..

Вона повторяє свої запевнення, не знаходячи на цей вибух сусідчиного болю жадних інших переконливих слів утіхи. І розпачливо зсуває набакир хустку. А потім простягає до Елісеби руку, немов доторком бажаючи заспокоїти її. Але Елісеба ніби не чує, вп’явшись поглядом у далечінь. І, помовчавши, Марта веде далі:

— Як часом хто з нас і скаже тоді, Елісебо, щось такого — не бери собі це так близько до серця! Сама бачиш, як нам іноді буває тяжко з нашими дітьми. А ще поле, винниця, обійстя… На все не вистачає ні часу, ні сили. Що там часу — іноді, здається, бракує й диху, щоб з усім упоратися… Там діра, — а тут бракує вже й латки! А подивляться на тебе, Елісебо! Живете вдвох з Захарієм, як ті голуб’ята. І за чоловіка маєш священика — не потребуєш так гонити тої скиби хліба, як багато інших. От і заздрість часом прокидається… Але більше тобі здається! Бігме, здається.

Елісеба ще й досі мовчить, ніби не помічає, не чує Марти. Очі її не відриваються від далечини, руки безвладно звисають здовж тіла. Лише Мартина павза раптово вертає її до дійсности. Вона робить крок долі, ще й нахиляється, наближаючи своє обличчя до Мартиного, блискаючи їй у вічі враз спалахненим зором. Голос у неї вже тихший, але слова ще запальніші і сиплються швидко-швидко:

— Ні, ні! Не здається, Марто! Не здається! Ти й сама знаєш, що ні! Лише потішаєш мене. Або хочеш виправдати тих… Та хіба ж я винна? За які гріхи карає нас із Захарієм Господь? Чи не даємо вбогим? Чи не пильнуємо суботи? Може, не тримаємося закону й не сподіваємося з пророками?.. За що?.. Відколи побралися ми — ані слова злого не почули одне від одного. Кожен у Геброні^{3} це знає. От Яків і Малка гризуться і лаються щодня. Вона верещить, мов причинна, на цілу вулицю… Скільки горщиків потовкла вже й макітер поторощила!.. А мають одинадцятеро!.. Самі сини!.. Боже мій, Боже мій!.. Ми ж вийдемо іноді зі Захарієм на ниву, станемо на межі… Серце радується, глянувши, як благословляє Вишній нашу працю! Я гляну радісно чоловікові в вічі й бачу, що в них теж світиться радість і вдячність… Але нараз він зідхає, зводить очі до неба… І я вже знаю, що прийшло йому на думку, чого просить і на що жаліється… І не можу стримати сліз!..

Елісеба на хвилинку замовкає, звогчує язиком пересохлі губи й ледве стримує зворушення:

[2] Бахур — хлопець, дитина (тут і далі примітки редактора).