Останній пророк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ближчих даних про хлоп'ячі шкільні роки Леоніда Мосендза в його листуванні немає. Згідно зі спогадами Пафнутія Чупруна, записаними Гаврилом Гордієнком (див.: До біографії Л. Мосендза // «Українські Вісті», Новий Ульм, від 4 червня 1959 р.), Леонід жив від семи літ життя, після смерти батька, в Явтушкові і потім у Яришеві Могилівського повіту в домі Чупруна, дружина якого Анатолія була рідною тіткою Леоніда. В Яришеві закінчив Мосендз 1911 року двоклясову школу і потім вчився в учительській семінарії у Вінниці, закінчивши її в 1915 р. з дуже добрим успіхом.

Факт свого перебування в учительській семінарії у Вінниці підтвердив сам Мосендз у листі до Арсена Шумовського від 10 липня 1948 року, подаючи водночас дуже цікаві дані про свою тогочасну національну свідомість. Торкаючися актуальної в той час на еміґрації в Західній Европі справи «східняцтва» і ствердивши, що і сам він «східняк, хоч ніколи в житті не був малоросом», Мосендз пише: «Знаєте, я вчився в Вінниці в учительській семінарії, нас було 40; коли була 1913 р. перепись — всі написали, що вони малороси — лише я й один ще — що ми „русскіє“. Був я російський патріот». Цим своїм категоричним ствердженням Мосендз підкреслював тільки висловлюване ним багато разів у листуванні негативне ставлення до «малоросійства» і «малоросів».

Коли і як відбувся перелом у Мосендзовім світогляді і його зворот до українства, встановити на підставі наявних під сучасну пору матеріялів важко. Деяку вказівку в цьому напрямі дає лист до Р. Гармаша від 19 червня 1948 р., в якому Мосендз стверджує ще раз, що «до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом» і що «за один місяць з мене був український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти не знану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я». З цього визнання можна зробити тільки той висновок, що кристалізація української національної свідомости відбулася в Мосендза під впливом українського державного відродження вже після його виходу з рядів російської армії, до якої він був покликаний після закінчення 18 літ життя у 1916 або 1917 році.

Опубліковані досі відомості про військову службу Мосендза і в царській російській армії, і в армії УНР такі суперечливі, а то й фантастичні, що їх треба залишити без уваги. На підставі наявного епістолярного матеріялу можна ствердити тільки такі факти й дати: як Мосендзові було 20 років, значить у 1917-му, він перебував на Румунському фронті (лист до Шумовського від 24 травня 1948 р.). Рік пізніше Мосендз був в армії УНР, як про це пише він у картці від 15 грудня 1947 р. до Михайла Селешка, полемізуючи з ним: «А що члени УПА молоді, то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР?» Служба Мосендза в цій армії мусіла бути переривана, як це доказують цитовані вже листи і спогади про його вчителювання у Гнівані в роки 1918–1920 і Мосендзова згадка в листі до Ганни й Арсена Шумовських від 7–8 лютого 1948 р., що: «я року 1920 весною після маминої смерти хотів попом бути… Я вже почав і студіювати, але, поїхавши до вінницького єпископа Володимира, довідався, що обов'язково треба женитися. А я не хотів. А потому прийшла армія УНР…» Посереднім доказом перебування Мосендза в рядах українських збройних сил можуть бути його поетичні і прозові твори із військовими сюжетами, зокрема його оповідання у збірці «Людина покірна» (перше видання у Львові 1937 р. і друге у Вінніпеґу 1951).

З армією УНР подався Мосендз на еміґрацію в Польщу, де початково перебував у Ченстохові, працюючи якийсь час в українській читальні, влаштованій Бритійським Допомоговим Комітетом для українських еміґрантів, і звідки, мабуть, уже в 1922 році переїхав до Подєбрад у Чехословаччині. І в Ченстохові, й в Подєбрадах він відомий уже як поет, хоч в діяльності тодішніх літературних гуртків активної участи не брав.

З самого початку свого перебування в Чехословаччині Мосендз присвятив свою увагу і всі свої зусилля передусім науці — інженерним студіям.

Закінчивши тільки вчительську семінарію ще в 1915 році і не мавши відповідних умов і знання для запису до Української Господарської Академії, тодішньої еміґраційної політехніки, заснованої 1922 року в Подєбрадах, Леонід Мосендз записується на матуральні курси реальної гімназії і закінчує їх з відзначенням протягом одного року — як учень першої найміцнішої групи. Після одержання матурального свідоцтва, в 1923/1924 стає студентом хемічно-технологічного відділу Української Господарської Академії, добуваючи в 1928 році фаховий титул інженера-технолога. В студентські роки Мосендз не тільки вчиться, але й виконує обов'язки асистента, початково при катедрі технічної фізики і пізніше при катедрі хемічної технології. В останні роки студій спеціялізується в ділянці перероблення нафти і з цієї ж ділянки робить свою дипломову працю і приготовляє проект нафтодестилярні у проф. Василя Іваниса. Одержавши інженерний диплом, своїх студій не припиняє, але ж залишається в Академії як професорський стипендіянт для підготови у професори. Протягом шести років працює ще теж як асистент у проф. В. Іваниса і експериментальну працю для здобуття докторської дисертації робить у проф. Вондрачека в Брні. Обороняє свою докторську дисертацію 1931 р. в Українській Господарській Академії. Разом із своїм колеґою інженером Олександром Неділком Леонід Мосендз стає одним із двох перших інженерів-технологів УГА із титулом доктора технічних наук.

Добиваючися інженерного і докторського титулу, Мосендз продовжує свою науково-дослідну роботу в теоретичній і практичній ділянках. У співпраці із проф. Миколою Вікулом (1887–1935) Мосендз ще студентом перекладає підручник доктора Яр. Форманека «Короткий нарис неорганічної хемії», який появляється 1924 р. у виданнях Академії, і потім, уже ставши доктором технічних наук, разом з проф. В. Іванисом працює над поліпшенням та удосконаленням різних лябораторійних приладів. Для великої праці проф. В. Іваниса «Бітуми та їх аналоги» приготовив тоді Мосендз понад 1000 малюнків. Як записано в анналах Академії, «регулююче урядження для лещат бюреток Мора, опубліковане Леонідом Мосендзом, виявило себе так придатним до вжитку, що фірма V. Veit у Празі купила у Мосендза право на вироблення і продаж цього урядження, а в бернянській політехніці зараз же ввели його у своїй лябораторії». Деякі його дослідні праці були опубліковані в німецьких журналах. З першого року своїх студій Л. Мосендз працює теж членом управи Видавничого Товариства при УГА в Подєбрадах.

В 1937–1938 рр. Мосендз працював учителем у комерційній школі в Хусті на Закарпатті і написав та видав там підручник товарознавства. Коли мадяри окупували Закарпаття, Мосендз з усією школою пішки перейшов до Братислави і працював у братиславському дослідному відділі винарства, пишучи словацькою мовою декілька праць із цієї ділянки. Одну з цих праць вибрав був проф. В. Іванис і запропонував в Українському Технічно-господарському Інституті як Мосендзову габілітаційну працю на доцента цього Інституту. Було це в 1945 році, і здійснити цієї габілітації Мосендзові вже не повелося ані в Подєбрадах, ані потім на еміґрації, коли Інститут продовжував свою діяльність в Реґенсбурґу.

Важливі доповнення до цього короткого огляду наукових студій і діяльности Леоніда Мосендза, зробленого на підставі опублікованих у хроніках УГА даних, як теж спогадів проф. Василя Іваниса, подав сам Мосендз у своєму листі до Арсена Шумовського, писаному дня 17 червня 1948 р. «Моя хемія була добра, — згадує Мосендз, прикований до ліжка у швайцарській санаторії Моттекс. — Лише я з неї покористав мало. Коли року 1931 працював над дисертацією на техніці чеській у Брні, малося на меті, що опісля поїду до Англії спеціялізуватися на газовому ділі… Докторат зробив, але Академія луснула… Потому я працював як інженер-будівник: проєктував дороги, на кампанію їздив на цукровари. Варто було для того робити докторат? Року 1939 до 1945 — в державному словацькому винарському інституті. Канцелярщина й рутина. У Брні би з мене були люди. Знаєте Ви, що таке „тяжка вода“? За її відкриття Урей дістав Нобелеву премію. Я про неї знав перед Уреєм. А де було робити? Було ще декілька речей, от, наприклад, тепер модерні сілікони. Я пропонував професорові ще року 1930 над ними попрацювати. Але ці речі робляться лише в лябораторії. Добра це річ, чиста, прецизна![1] Одна така мікровага чого варта (а я вже й забув на ній важити!). От тепер з мене „він і хемік і поет — одним словом вініґрет…“»

Всі колеґи Леоніда Мосендза за фахом в роки його студій в Академії підкреслюють його просто виняткову енерґію і наполегливість у студіях і в науковій діяльності, його замилування до організованости, порядку і закономірности і його невсипущість і невтомність. Все це тим більше надзвичайне, що був Мосендз не надто сильної конструкції і до того вже із студентських років хворів на сухоти, внаслідок чого вже по закінченні студій він мусів часто лікуватися по санаторіях.

Товариш Мосендза з Української Господарської Академії в Подєбрадах і колеґа за літературним фахом і зацікавленнями — Євген Маланюк — гадає, що «справжнім покликанням Л. Мосендза була   н а у к а, в нім бо коренився   в ч е н и й   в найточнішім значенню цього, на жаль, так стертого за останній час слова». «Наукові здібності (а втім і здібність „вчителя“ студіювати), — пише Маланюк у статті про Л. Мосендза, надрукованій у п'яту річницю його смерти (Вісник ООЧСУ, жовтень 1953), — цієї людини просто феноменальні… Треба дивуватися його здібностям, його енергії, його пильності… Треба подивляти таку несамовиту істотно   т в о р ч у   енергію в невеликій сухуватій постаті тієї людини, якої — дивно! — ніколи не пригадую собі ані „стомленою“, ані спраглою „відпочинку“, ані неакуратно чи навіть неохайно одягненою. Починаючи від його точних стриманих виповіджень і кінчаючи його чітким майже каліграфічним і притім ориґінальним почерком, — він був людиною цілком закінченого стилю. Це був уроджений учений-дослідник (його фахом була нафта та її дерівати), напевно — видатний професор-піонер і, правдоподібно, — талановитий організатор, бо ширину його заінтересувань і невичерпальну енергію його, напевно, не можна було б обмежити лише лябораторією і кабінетом».

Не погоджуючися з кінцевим висновком цитованої статті про Леоніда Мосендза —«доктора-інженера, не письменника» і з висловленою перед тим думкою, що Леонід Мосендз «уродженим письменником, письменником з долі і покликання — не був», треба ствердити на підставі широких літературних не тільки зацікавлень, але й літературних досягнень Мосендза і в ділянці поезії і прози, зокрема беручи до уваги останні чотири роки його творчого горіння під час перебування в Австрії і в Швайцарії, зафіксованого і в його надрукованих творах, і в романі «Останній пророк», й особливо ж у його ориґінальному і неперевершеному листуванні, — що другим і в останні роки життя єдиним справжнім покликанням Леоніда Мосендза було мистецтво слова, література.

Покликання це не виникло в Мосендза у висліді лектури, студій чи внаслідок суспільно-політичних умов даного часу. Із кастальських джерел світової й української творчости, із животворних глибин української стихії перші ковтки натхнення випив Леонід Мосендз ще дитиною, як це показують і «Засів», і «Волинський рік». Під час воєнних років не розлучався він із зошитом своїх перших віршів. Про перші літературні спроби Леоніда Мосендза інформує й Ганна Шумовська, згадуючи спільні з Мосендзом роки вчителювання у Гнівані над Бугом. Ще під час свого перебування в Ченстохові Мосендз був відомий як поет, і в 1923 році в Подєбрадах його визнавали вже як «талановитого і культурного поета». Літературою займався він із самого початку своїх студій у подєбрадській Академії, незважаючи й на те, що в ті роки він днями і ночами перебував у своїй лябораторії, «поза якою, — як свідчить М. Мухин, — він в той час не існував». 5 липня 1924 року Мосендз бере участь у літературній вечірці, влаштованій у студентському домі на Альбертові в Празі, де читає кілька уривків із ліричної драми «Вічний корабель». В тому ж часі починає друкувати свої вірші в органі ЦЕСУС-а «Студентський Вістник», що почав появлятися наприкінці 1923 р., і потім в інших журналах, особливо ж з 1927 в львівському «Літературно-Науковому Вістнику» і згодом «Вістнику». Літературній творчості віддається Мосендз із такою ж невсипущістю й енерґією, як і науковим студіям: довгими ночами пише і вишліфовує згадану драматичну поему «Вічний корабель» та вірші, цілий цикл на біблійні теми, надрукований згодом, 1934 року, у буковинському журналі «Самостійна Думка». Десь наприкінці двадцятих років Мосендз написав прозою драму невідомої назви і змісту, яку Мухин переслав до редакції «ЛНВістника». До друку її не прийнято, і Мосендз її знищив.

Коли судити з поезій, друкованих в ЛНВістнику (до 1932 р.) і «Вістнику» (починаючи з 1933 р.), на кінець двадцятих і початок тридцятих років припадає розцвіт літературної творчости Леоніда Мосендза як поета. Захопившися формою сонета, що відповідала прецизійній та організованій вдачі Мосендза і його стислому спрямуванню науковця («Улюблений мій — різьблений сонет… Обчислений і точний, як бреґет… Покірний зовам кожного нюансу» — вірш «Сонет сонету»), Мосендз дає тоді низку досконалих формально і змістово сонетів. Першою його більшою річчю в тому напрямі був написаний 1933 року вінок сонетів «Юнацька весна», присвячений Праматері Роду (надрукований у квітневій книжці «Вістника» за 1934 рік). До розвинутого у «Юнацькій весні» мотиву —

Мосендз повернеться згодом, уже під час другої еміґрації, 1946 року, у Зеефельді в Тиролі, у поемі-спогаді про «Волинський рік», присвяченій доньці Марійці на пригадку, що

Цього ж самого — 1933 року — під час перебування у Братиславі закінчив Мосендз працю над своєю ліричною поемою «Вічний корабель», перші уривки з якої читав ще на літературному вечорі 1924 року і над якою працював майже цілих десять років. Присвячена поема А. Б. Л-ій (Аллі Лисянській), доньці професора УГА Бориса Лисянського, в домі якого в Німбурку біля Подєбрад Мосендз часто перебував. Алла Лисянська була авторкою багатьох дружніх карикатур на Мосендза, й вона теж зробила обкладинку для першого видання Мосендзової повісти «Засів». Поема «Вічний корабель» була надрукована в 10-й книзі львівського «Вістника»(за жовтень 1933 р.).

Відбувається дія цієї драматичної поеми Леоніда Мосендза у Фляндрії, в місті Брюґґе, наприкінці 16-го віку «після замордування Вільгельма Оранського, правителя свобідних Нідерляндів, прозваного Мовчазним (1533–1584)». Поставивши як мотто над поемою слова із твору Шарля де Костера «Уленшпіґель» — «Попіл спалених тисне мені в грудях», Мосендз розвинув у ній проблему, що хвилювала його в усій його творчості: боротьби з наїзником і права на вихід борців і їх родин на еміґрацію. Герой поеми Ганс ван Лоос в обличчі кривавого наїзду еспанців зрікається думки про дальшу боротьбу і готується покидати рідне місто і Фляндрію разом із усім родом і населенням міста Брюґґе і шукати за океаном нової вільної і безпечної вже від ворогів вітчизни:

Переконавши батьків міста в доцільності великого ісходу за море, Ганс ван Лоос зустрічається із рішучим спротивом власної ж дружини і дітей. Всі вони відмовляються лишати «край батьківських могил», міняти стару вітчизну на нову, готові не тільки до нового бою з наїзником, але й до певної смерти в обороні рідної землі. Залишає місто сам батько Ганс ван Лоос із сином Класом та горсткою таких же зневірених, як і він, шукачів нової батьківщини. Прокляті рідними дітьми, що лягли під ворожими мечами на стінах Брюґґе і на фляндрських полях, Ганс і його супутники збиваються на морі із шляху і примарою Вічного корабля починають свій довічний рейс по океані часу, не добиваючися ні пристані, ні нової вітчизни, ні навіть смерти-спокою в морській глибині.

До трагічної теми покидання батьківщини, пережитої протягом довгих років, ще з часу виходу з армією УНР з України, і висловленої у прокляттях дівочої і юнакової постатей в поемі «Вічний корабель», до болючої проблеми права переможених на нову вітчизну вертався Мосендз у багатьох своїх поетичних і прозових творах. Яскравий, хвилюючий і неповторний вислів цієї безупинної тривоги, що мучила поетову чутливу, як сейсмограф, совість і його «вогняне пожежами неспалене серце», дав Мосендз у своєму написаному 1935 року у Великих Павловицях уже в українському аспекті вірші «Pomona militans. A. D. DCCCCXIX»:

Глибокого сорому й болю від цієї погорди не міг поет витравити навіть і двома рядками ляконічного закінчення, що, мовляв,

які звучать як заспокійливе виправдання неминучого таки, незважаючи і на цей останній розпучливий бій, відступу переможених із рідної землі.

Мотивами останніх боїв, походів і поразок та відступів пронизані й інші вірші із цього ж циклу «Pomona militans», писані цього ж 1935 року, друковані у «Вістнику» в книжках 3-й і 7—8-й і зібрані потім разом з іншим поетичним доробком Мосендза у збірці «Зодіяк», виданій у видавництві «Колос» 1941 року у Празі. Між віршами збірки є такі характеристичні мосендзівською історіософічною тематикою поезії, як «Баляда про побратима», написана в «подражаніє» О. Ольжичеві «Ми були», вірш про «татарських людей» в історії України чи й навіть вірш «Подєбрадські дні» із візією «прабатьківського майдану» і зчарованого Богдана на степовому коні. Особистої лірики в цій збірці небагато, але й вона сповнена українськими рефлексами, спогадами про «далеке і прадавнє» України. Любов до чужинки іде у нього врозріз із любов'ю до покинутої вітчизни («Антимарія»), і він хотів би «стиснути певною рукою» палке серце, щоб «не вадило воно героєві… у боротьбі» (вірш «Неціловані уста»).

Дуже характеристичною для тогочасного зацікавлення Мосендза проблемою боротьби з наїзником, що знайшла свій вислів у його поетичних творах, була праця «Штайн — ідея і характер», написана ним для книгозбірні «Вістника» і видана 1935 року. В цій праці Мосендз накреслив постать видатного діяча німецької визвольної боротьби й організатора європейської коаліції проти Наполеона — барона фон Штайна, підкреслюючи водночас із цим вагу характеру у формуванні національного провідника і героя. Незважаючи на те, що Мосендз над своєю темою основно й багато попрацював, використавши для своєї теми широку літературу, видавництво видало Мосендзову працю про Штайна в скороченому майже наполовину вигляді, чим Мосендз, як свідчить у своїх спогадах Подорожній (М. Мухин), був дуже огірчений, заявляючи, що «більш він не має охоти писати подібних праць».

На першу половину тридцятих років, дуже плодючих для Мосендза як письменника, припадає теж і постання його прозових творів — згаданої вже автобіографічної повісти «Засів» (видана першим виданням у Чернівцях 1936 року, другим виданням 1941 у Празі або в Братиславі і третім виданням у видавництві К. Мулькевича у Маліні в Бельгії 1946 р.) та низки оповідань, що увійшли до виданої І. Тиктором у Львові 1937 року збірки оповідей «Людина покірна». Сюжети усіх оповідань у цій збірці взяті з часу визвольної боротьби України з московським загарбником, і всі ці оповіді, як їх назвав Мосендз, пронизані прикметними чи краще приреченими Мосендзові мотивами — рішучого спротиву проти української покори («Укрита злість, облудлива покірність» — назва однієї ж з новель у збірці), непримиренністю до ворога («Людина покірна», «Брат» та інші) і до всякого роду відступництва («Роксоляна») і безкомпромісової, завзятої боротьби із окупантами України («Берладник», «Великий лук», «Поворот козака Майкеля Смайлза»). Незважаючи на проведену в оповіданнях цієї збірки тенденцію автора показати в контрасті з «покірною людиною» тип вольового, непокірного і непримиренного українця, що почав народжуватися і виявляти себе у вогні визвольних змагань в Україні 1917–1920 рр., усі новелі чи й тільки нариси в цій книжці побудовані з технічного погляду досконало, і визначаються вони не тільки цікавими сюжетами й зав'язкою та розв'язкою дії, але і зв'язким стилем та ядерністю й ощадністю розповідної мови. Тому теж недаремно критика визнала в той час Мосендза «одним із найкращих — коли не найкращим — з наших живучих новелістів» («Вістник», кн. 12 за 1937 рік).

Такою ж досконалістю визначаються і видані 1939 року у Львові в «Українській бібліотеці» І. Тиктора збіркою «Відплата» Мосендзові новелі, що їх сюжети узяті здебільша з історії західньоевропейського Середньовіччя, італійського Відродження чи й українського минулого, такі як «Птах високого лету», «I'ha Pagata», «Євшан-зілля» та інші. В усіх цих новелях виведені постаті суворих, завзятих і вольових людей, готових до кінця всупереч усьому й усім до відплати, до вирівняння своїх рахунків з оточенням і з долею.

Почав писати прозою Мосендз ще студентом, у другій половині 20-х років, у Подєбрадах. Першим його прозовим твором мало б бути, за свідченням Подорожнього, оповідання «Помста» (про смерть Папи), що, згідно з початковою інтенцією автора, мало дати назву другій збірці його новель, яку чомусь змінено потім на «Відплата». Було надруковане це оповідання в 11-й книжці львівського «ЛНВістника» за 1928 рік. Черговим щодо часу написання твором була повість «Засів», яку писав Мосендз в роки 1930–1932 під час свого перебування на студіях в Брні і в санаторії Штернберк на Мораві, де лікувався кількома наворотами. В цій же санаторії постало 1932 року і найяскравіше із Мосендзових оповідань — «I'ha Pagata» — про історію венеційського роду Пачіолів, що їм гаслом були виписані на їхньому родовому прапорі слова «Non pacem, sed gladium», — «He мир, але меч!»

В 1934 р. постало велике оповідання Мосендза «Вояк відходить», надруковане під псевдонімом Ростислав Берладник у книзі 2-й «Вістника» за 1936 рік. Оповідання це є своєрідним продовженням чи точніше розвиненням думок, висловлених у нарисі «Брат», що був друкований 1930 року в ЛНВ й увійшов потім до збірки «Людина покірна». В оповіданні «Вояк відходить», присвяченому Валерії Лисянській, Мосендз обґрунтовує вже потребу еміґрування колишніх вояків на Захід, щоб «вчитися від нього, як треба перемагати й знов пригадати, як творити», або, як висловлено там же, вчитися від нього «техніки духу».

На 1927–1939 роки припадає постійне і живе співробітництво Мосендза в редагованому д-ром Дмитром Донцовим «Літературно-Науковому Вістнику» і — з 1933 р. — «Вістнику». Надрукувавши на сторінках цього журналу в 1927 р. (кн. 4) свій «Сонет» («Любов міцніша всіх міцних отрут…»), Мосендз вміщує в цьому журналі аж до червня 1939 року не тільки свої поезії й оповідання, але й теж романи. Цілістю був надрукований там в роки 1930–1933 роман «Засів», і на сторінках «Вістника» були надруковані деякі розділи із започаткованого Мосендзом роману «Останній пророк». Крім цього, появилися на сторінках «Вістника» в 1934 р. Мосендзові переклади поезій Сари Тіздейл й Аделаїди Крепсі і Райнера Марії Рільке і в 1935 переклад вірша Е. А. По «Ельдорадо». Були надруковані в цих журналах і статті Мосендза про А. Їрасека (1930), про Джона Ґелсворсі (1933), як теж і репліка на брошуру Юрія Липи «Українська Доба» (1936).

В першій половині тридцятих років Мосендз почав із прикметним йому захопленням студіювати еспанську мову і літературу, добиваючися можливости читати вільно еспанські книжки. Конкретним виявом цього зацікавлення була Мосендзова стаття «Народження Дон Кіхота»(надрукована у чернівецькій «Самостійній Думці», книжка 6–8 за червень — серпень 1936 р.). Закінчується ця стаття зацитуванням слів народженого для великих чинів Дон Кіхота, що «людина не є нічим більшим, як і будь-хто інший, якщо не докаже більше, ніж інший», — слів, що їх можна з повним правом віднести і до самого Мосендза, і його письменницького ставання та покликання.

[1] Прецизійний — який відзначається високою точністю.