Останній пророк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Леонід Мосендз

Останній пророк

Елеонора Соловей

«Останній пророк» як біблійний роман

У корпусі текстів української літератури XX ст. є, виявляється, великий епічний твір на біблійну тему, — роман-легенда, роман-притча, інспірований страшним і повчальним досвідом людства, співставний з таким грандіозним явищем, як тетралогія Томаса Манна «Йосиф і його брати». Саме по собі це є свідченням повноти та зрілості літератури. Інша річ, що роман Л. Мосендза, на відміну від уславленого твору німецького письменника, мав поки що існування сливе віртуальне: виданий єдиний раз у Торонто 1960 року, в незалежній Україні він довгий час відомий був як факт, проте надто малоприступний як книга. Тимчасом роман являє собою безпрецедентну українську алюзію на єврейську біблійну історію, містить чимало моментів, що є пекучо-актуальними для українців як у час написання тексту, так і нині. «Книга книг» — Біблія задає етичний вимір і нашій історії, що безперечно входило в наміри автора, який продовжив у цьому сенсі традицію Івана Франка, Лесі Українки, Гната Хоткевича. Мосендз писав роман одинадцять років, а надрукований він був через дванадцять років по смерті автора. Твір вражає своєю непідвладністю часові, своєю оберненістю у день нинішній. Відтак докладніша розмова про роман «Останній пророк» є такою ж необхідною, як і його, нарешті, удоступнення для читача.

У долі роману виразно відбилася ціла доля автора, котрий прожив заледве п'ятдесят років (1897–1948), але випив сповна чашу еміграційних поневірянь, пов'язаних і непов'язаних із ними втрат, захоплень та розчарувань, творчих мук і радощів, визнання й невизнання. Життя в такому регістрі, як і набуття світогляду та світосприймання європейця, який залишався, проте, ще й українцем без України, — провадили до філософського осмислення свого й загального досвіду, до мудрості Джорджа Сантаяни: небажання знати історію прирікає на її повторення. Так виникали у Мосендза біблійні теми — невимушено, органічно, у певному сенсі невідворотно. Спочатку в циклі біблійних поезій, позаяк він передовсім поет. Але вивершується його творче життя, як і ціле його життя взагалі, цим романом, під знаком якого пройшли останні одинадцять років, на завершення якого забракло відміряного авторові часу.

Зміст роману можна схематично окреслити як життєпис Іоанна Предтечі, Іоанна Хрестителя. Щоправда, у творі він зветься інакше: тут він — Єгоханан, син священика Захарія «з Абієвої черги» та Елісеби (Єлизавети), жаданий пізній первісток і одинак, ще до народження заповіданий храмові як назорей, себто пророчий учень.

Роман є твором апокрифічним у тому сенсі, що розширює, домислює й переосмислює біблійні відомості про героя, оповідає про нього те, чого в Біблії немає, але що, на думку автора, є вислідом відомого або ж імовірне як версія чи здогад. В Євангелії від Луки, котре є основним джерелом відомостей про Іоанна Хрестителя, оповідь про його батьків, народження, про нього самого закінчується так: «А дитина росла, і скріплялась на дусі: і перебував він в пустинях до дня свого з'явлення перед Ізраїлем» (Лука 1: 80). «Останній пророк» докладно оповідає, як саме ця дитина «росла і скріплялась на дусі», а також — що було між цим виростанням і перебуванням «в пустинях». Підпорядкованість експозиційних розділів, прагнення стрункої співмірності схиляють письменника опустити частину відомостей Євангеліста, зокрема — повернення мови до Захарія після народження сина (у романі він помирає до настання цієї події), як і те, що він стає пророком, а також кревні зв'язки Єлизавети з Марією, гостювання Марії в Єлизавети. Натомість поетичний і ніжний образ Елісеби ніби контамінує обидві ці постаті в тому сенсі, що вона з її жертовною і святобливою любов'ю є також ніби Предтеча — попередниця Богоматері.

Духовне становлення героя на тлі життя його вітчизни в добу подвійного гніту: правління Ірода і римського владарювання — так можна дещо повніше й точніше схарактеризувати зміст роману. На перший погляд джерелом зла, як про те гомонить і збурена храмова молодь, є «чужинці, лише загарбливі чужинці… Це від них усе зло й нещастя цієї країни!..». Одначе дедалі виразніше окреслюється все те зло, що вкорінене в самому «вибраному народі», все те, що старий вождь зелотів іменує «боротьбою з Ізраелем за Ізраель» і про що звістує вчитель Захарія Давид: «Не через великий мир і спокій об'явиться Месія… В огні й крові прихід його!»…

За обставинами життя героя однією з найвиразніших колізій цієї тяжкої кризи стає протистояння садукеїв та фарисеїв — як у синедріоні, у храмі, так і в цілому житті краю. «Починалася безголова сварка, безтолкове збіговисько причинних, завжди і всюди однакових, коли починали говорити власні амбіції». І далі: «Як хотять вони звільнитися від чужинців, коли вже поділилися самі між собою. Як вони можуть погодитися на головному, коли не хотять погодитися на дрібницях?.. Перегризуться між собою, а після знову покличуть чужинців». Переконання, що «в біді народній винен найперше сам нарід», здобувається у важких, виснажливих духовних шуканнях героя, які гартують його чисту й цілісну натуру. Сповнений щирого прагнення самопосвяти, він наражається на облудність, пиху, заздрість, захланність. Вихований у пошані до традиції, до писаного й неписаного закону, Єгоханан відзначається невтомною жагою пізнання, тим «духовним неспокоєм», що, за Манном, був і у Йосифа в крові. Проте — це тільки поглиблює щоразу борсання у сумнівах та нові розчарування. Розрив із садукеями є так само неминучий, як і наступний відхід від фарисеїв. Замикається перше коло, повертаючи юнака до дитячих його мрій про таємничих месників-зелотів. І доля зводить його з ними! Ще палкіше прагне він посвяти, служіння, чину. Але спершу, за наказом вождя опановуючи ремесло зброяра, вливається до громади «харашимів» (ремісників), пізнає життя ще з такого боку. Це також випробування; зелоти, розуміючи людську непересічність Єгоханана, мусять особливо пильно його іспитувати. І цікава річ! Вони його цінують, вони його безперечно потребують; проте, як і колишні його опоненти, потерпають, що він… «забагато думає». Тому ще один іспит либонь має на меті міцніше прив'язати юнака до гурту — інакше, певніше, ніж це здатні зробити присяга, посвята, його щира відданість. Саме Єгоханан має викрасти у храмового ґаона, фарисея Беназара його збірку самоцвітів — аби зелоти не втратили виняткову нагоду закупити одразу велику партію зброї. Єгоханан, людина обов'язку, виконує цю місію. Проте напевно саме вона прискорює його здогадний, уже за межами наявного тексту, відхід і від зелотів. Багатозначним є в цьому сенсі його відвідання батьківського дому в Геброні та родової печери, де поховані батьки. Це прощання — вихід на нове життєве коло. В останніх розділах третьої частини роману ми бачимо його знову в Єрусалимі, у домі старого митника Закхія та його невістки, вдови Міріам. Так мала би закінчитися третя частина роману — натомість так закінчується роман.

По суті, головна місія Єгоханана як Предтечі, як Хрестителя — попереду, за межами цього тексту. Але та історія його життя, що її оповів автор, спираючись на всі приступні йому джерела, доскіпливо студійовані, має певну завершеність і самостійну цінність не лише як пролог. Як воно здебільшого буває в таких випадках, творча історія недописаного роману і водночас його художнє функціонування в цьому наявному варіанті — підсилили в ньому певні змістові акценти. Це насамперед визрівання християнства у надрах юдаїзму як відповідь на запити життя, як акумулювання гуманістичного духовного набутку людських поколінь, історії. Пристрасне очікування Месії, що особливо загострюється у важкі, а надто у кризові часи, примушує дошукуватися, чому ж він не об'являється і скільки ще чекати здійснення пророцтва. Давид, що втратив змогу продовжувати священство, хоч у ньому було все його життя, над занімілим учнем своїм Захарієм, який тепер уже також не зможе звершувати служіння, висловлює потаємні свої думки. У них він прозріває суттєві риси майбутніх проповіді Іоанна і вчення Христа: «Бруд наших душ і злобність помислів наших не припускають його до нас, Захаріє! Очиститися треба! Перемінитися! Мусимо стати іншими, коли хочемо дочекатися Месії. Любити й благословляти життя, хотіти вічності для нього — ось чому маємо навчитися! З радістю офірувати і з надією терпіти!»

Чи не найважливішою запорукою естетичної самодостатності роману є переконливість його художнього світу, ощадливо й ретельно відтвореного. Маємо тут успішну спробу реконструювати старозавітну світобудову: той світоустрій, світообраз, що існував у свідомості людей тієї доби. Він постає як сума їхніх переміщень у просторі, думок, висловлювань і вчинків, і лише зрідка — у концентрованих масштабних окресленнях, як оце: «Тут же, в Сирії, на великих шляхах великих військових походів, од Рамзесів до Александра Великого й Помпея, на торговельних дорогах од Великого моря до Персії, Сузіяни, Медії, Колхіди, до Герополітської й Еланітської затоки, — тут зударявся тепер натиск римського Заходу з опором Сходу». Це на погляд римлян. Але подібно — і з протилежного боку: «Вуличка (ремісників-мідярів. — Е. С.) була лише окремою плямою ганьби серед того величезного простору ізраельської біди, що простяглася від Ідумеї до Сирії, від Зайордання до Великого моря».

Як і в славнозвісному романі Михаїла Булгакова, у Мосендза римський намісник ненавидить Схід — і Антіохію, яка його уособлює, і своє леґатське становище — «як і всі його попередники в управлінні сирійською провінцією». Йому миліша Кесарія, Себаста, де ще зусиллями тих його попередників налагоджено триб життя, подібний до Рима, де заборонено селитися тубільцям і лише в невеликій кількості дозволено грекам. Це всечасна модель поводження чиновників із метрополії у колоніях: ксенофобія, нехіть і зверхність до чужого трибу життя. Накидання свого тоді робиться самозрозумілим. Тим більше, що прагнення місцевої влади жити в мирі із завойовниками, помножене на рабську запопадливість перед сильним, також неминуче провадить до прийняття, хай нишком, їхніх цінностей, бодай на побутовому рівні. Хіба ж не про це свідчить лексикон Каяфи (він і соромиться його, і пишається ним!) або «виміна жінок» між ним та одним «із найбагатших єрусалимських греків» Никифором?

Але римляни, як той же таки Публій Квінтілій Вар — також люди: як спадкоємці іншої давньої культури вони теж підвладні тим духовним імпульсам, що ведуть поза межі приватного існування. «Чорно-синій оксамит виднокругу обгортав істоту почуттям глибинності часу, й у Варовій душі озивалися тоді якісь неспокійні, ніколи не відчувані відрухи…» Тут, у невиразній підозрі якогось загадкового, «підступно-чарівного впливу Юдеї на людську істоту», ми знову бачимо світ у сприйнятті людини тієї доби. «Вже й тоді здавалося йому часом, що час тут гусне, повільнішає, спиняється в безшелесному спокою, немов хвилі того страшного й таємного Солоного моря, там, на сході Землі. А з ним спиняються й усі навиклі думки римської душі…» Подібно до Томаса Манна у його біблійному романі, Леонід Мосендз не модернізує духовний світ персонажів, радше доводить, що внутрішній світ людей легендарної давнини хай і відмінний, але пізнаваний, досяжний для розуміння в інші часи. Саме епос дає для цього виняткові можливості. Психологізацію характерів реалізовано у ретельно дібраній та послідовно дотриманій манері, що її можна порівняти із фресковим живописом: відкинувши невластиву об'ємність, романіст натомість розгортає великі монохромні площини, укрупнюючи суттєве. Плин оповіді позначений відчуттям значущості того, що діється, про що йдеться.

У межах цієї оповідної манери автор випробував і прийоми її урізноманітнення. Так один із розділів являє собою лист Варового скриба (писаря) до свого вчителя, і це дає цілком новий погляд на відомі вже події та суттєво доповнює стосунки між метрополією й колонією в аспекті їхнього духовного життя, сказати б, у точках перетину.

Як притаманно епосові, тут сусідять піднесене й приземне, врочисте та буденне: «Довго стояла і дивилася за ним Елісеба, на білу постать сина, що віддалялася геть із її життя. Гора кошиків на ослові заслонила вулицю»…

Певно як наслідок того, що молодечий пошук знання та істини зазвичай приносить самі розчарування — дедалі осоружнішим стає і для Єгоханана Єрусалим. Образ цього міста піднесений, контрастний, вражаючий, — отже, суттєвий для архітектоніки твору. «Перед ним іздаля був Єрусалим в опарі з пороху і соняшного сяєва, із своїм сліпучо-білим храмом, на якому палали золоті відблиски металю, із своїми сірими купами домів, перерізаних нитками вулиць»… Блукаючи в заміських полях, Єгоханан відчуває рідну землю як прекрасне тіло, — прекрасне, як та, «що її оспівав цар і пророк» Соломон, — як Суламіта з біблійної «Пісні над піснями». «Тільки серце в неї було хворе… І як прийшла думка про хворе серце, так і стрепенувся Єгоханан. Бо тим хворим серцем був Єрусалим». Згадує він також іншого пророка, що уподібнював це місто до повії Атоли. І скрушно мислить: «Ах, що то було б, якби ввесь нарід знав, що з себе уявляє Єрусалим!..» Ці думки підтверджує йому Симон, ніби старший пророчий учень, а насправді зелот (ім'я, до речі, теж невипадкове: відомо, що апостол Симон спершу належав до спільноти зелотів): «…Але, якщо хочеш залишатися в Єрусалимі на все життя, то мусиш знати, що Єрусалим стоїть цією нещирістю. Тут ніхто не говорить того, що робить». Це — парафраз, на джерело покликається Мосендз в одному з листів, де висловлені гострі й дошкульні, болем перейняті роздуми про… повоєнні перипетії в середовищі українських націоналістів на еміграції: «Казав колись Христос: робіть усе, чого вони навчають, і нічого, що вони роблять».

І тут час сказати про ті параболічні змісти роману, про ту частину його алюзій, які пов'язані з Україною та українством і які дали підставу Богданові Кравцеву (а саме йому ми завдячуємо тим надовго єдиним виданням твору) взагалі резюмувати, що твір цей найбільше — про Україну. На перший погляд це безсумнівна гіпербола, хоч, оперта у передмові на листи письменника, вона таки набуває певної обґрунтованості. Все ж, попри те, доводиться міркувати так: «Комітетові для видання творів Леоніда Мосендза в Торонто» йшлося про кошти на видання, а кошти могли дати люди, що потребували саме таких аргументів. До честі автора передмови — він слушно й доречно згадує тут несприйняття сучасниками вічних тем та образів у Лесі Українки, тим самим і додатково потверджуючи свою тезу, і знімаючи водночас її категоричність. Найвагоміші аргументи у таких випадках варто шукати, безперечно, в самому тексті. В основі параболічності біблійного сюжету — неперебутній філософський сенс подій, проте видобування цього «кореня» вимагає певної інтелектуальної сприйнятливості, чуйності і до того ж залишає простір для індивідуальних версій: що для одного читача дорівнює собі у вербальному вираженні, те для іншого криє прихований сенс, важливіший за буквальний. Приклад такого «прозирання» глибшого змістового плану подає вже перший розділ частини першої роману, де йдеться про давнє суперництво Геброна (Хеврона) і Єрусалима, зверхність гебронців до міста на Сіоні, до столиці. «Навіть вавилонська неволя не знищила цього почуття вищості. Ми, мовляв, уже тоді були вибраним містом, коли ви, сіонці, навіть про істинного Бога не чули, за царя ханаанського віслюка мали, коли в нас був царем Давид». Ближча, конкретніша й актуальніша семантика несамохіть виникає для такого читача й щодо відмінностей між юдейцями і галілейцями, належними до одного народу, але такими неподібними! Чому серед зелотів найбільше галілейців? Бо «…жодного іншого краю не гнітила так доля Ізраелю, як Галілею». А хіба ж мало промовляють сьогоднішньому читачеві вже наведені висловлювання про ті чвари-розколи, про «поділеність» між собою? Наскрізним є і пристрасне оскарження покори (1937 року у Львові вийшла друком Мосендзова збірка оповідей «Людина покірна», змістову домінанту її Б. Кравців схарактеризував як «рішучий спротив проти української покори… непримиренність до ворога… і до всякого відступництва»). Задана біблійною парадигмою, ця параболічність змісту особливим чином активізує читача: розширення, «прирощення» змісту відбувається і за рахунок уже нового, після-авторського досвіду. Ось, приміром, тодішня (подумати лишень!) газета «Acta Diurna». Далі варто зацитувати: «„Acta Diurna“ бачили, чули й знали все, що діється не лише у римському світі, але й у Тракії, Монголії й Індії. Знали навіть, що діється там, де нічого не діялося! Їм були відомі таємниці відносин між молодою мачухою й пасербом, вони знали, хто з ким утримує інтимні взаємини, хто за ким тужить, хто думає розводитися, заручитися чи женитися. Комету, яка грозитиме вірменському цареві, вони бачили перші. Що говорили при дворі партського царя, чули також лише вони, а чутки ловили вже в дверях, або просто видумували. Всі в Римі їх лаяли, всі обурювалися, і всі чекали на середу, коли за одну драхму можна було набути свіжу копицю їхніх небилиць». Можна сказати: яка добра характеристика жовтої преси — на всі часи! А комусь подумається навіть і конкретніше — про цілком певні видання…

Євген Маланюк, за всього характерно-неоднозначного сприйняття Мосендза, називав його «людиною цілком закінченого стилю», а також «уродженим ученим-дослідником». Роман «Останній пророк» у свій спосіб підтверджує обидві характеристики: незмінно вражає його стилістична викінченість і довершеність, особливо гідна подиву в недописаному творі, і його історична ґрунтовність, попри окремі похибки в деталях (як, приміром, ототожнення зелотів і сікаріїв), що також, імовірно і навіть напевно, були б усунуті за щасливішої долі як твору, так і його автора. Частиною цього безталання стало надто тривале фантомне існування роману: окремі примірники давнього і єдиного заокеанського видання в часи незалежності таки дісталися України, твір був відомий у фахових колах, про нього, як і про автора, вже чимало написано… Проте цього, звичайно, замало, аби «Останній пророк» посів належне місце в українській романістиці, а зрештою і в літературному каноні. І лише нині, із цим виданням, він стає незаперечним і значним, навіть унікальним літературним фактом для тих, кому адресувався — для українських читачів.

Богдан Кравців

Леонід Мосендз і його «Останній пророк»

Ще всього дванадцять років минуло з дня смерти Леоніда Мосендза, та й помер він у вільній Швайцарії ще за нашої ґенерації, а вже при встановлюванні його біографії виникають непоборні інколи труднощі. Опубліковані досі матеріяли до Мосендзового життєпису такі часом суперечливі своїми даними й фактами, що приймати їх треба з великою дозою обережности. Тому й тут буде зроблена спроба побудувати біографію Мосендза виключно на підставі даних, устійнених в його листуванні і в творах або підтверджених ним же самим інформацій його знайомих чи сучасників.

Народився Леонід Мосендз 20 вересня 1897 року в Могилеві-Подільському в родині місцевого службовця Марка Мосендза. Матір'ю його була Марія з Лясковців — донька лісничого в Костополі на Волині.

Батьківський дім, його атмосферу і дитячі роки, проведені в ньому, вивів сам Мосендз у своїй поза всяким сумнівом автобіографічній повісті «Засів» (видана 1936 р. в Чернівцях і нагороджена премією Українського Католицького Союзу у Львові). Герой повісти — хлопчик Ніно, батько якого — «повірений» у справах багатого польського дідича Павло Людкевич, родом із колишньої дрібної української шляхти, спочатку спольонізованої і потім зрусифікованої. Панівною в домі Людкевичів — російська мова, українську знають, але вживають тільки у стосунках із простими людьми. Український, підсвідомий тільки, патріотизм пробуджується в малого хлопця під впливом українського оточення, селянських розповідей про Україну, про українських козаків та гайдамаків. Уже тоді, в юнацькі роки, Мосендз читав Шевченкового «Кобзаря», про що свідчать згадки у його творах і про що він оповідав своїм друзям.

Атмосфера дідового, по матерній лінії, дому виведена в поемі «Волинський рік» (видана 1948 року у Мюнхені), що її Леонід Мосендз присвятив доньці Марійці як спомин про «безбережне море» її роду. Герої цього твору Марко й Валя (Валентина — імення Мосендзової сестри), відвідуючи свого діда й бабуню в Підзбужжі на Волині, слухають леґенди про предків-литвинів, що під Ґрюнвальдом громили тевтонів і потім жили то на Поліссі, то на Волині, ознайомлюються з розповідями діда Осипа про бабуню з-над Мазурських озер, що втратила в польському повстанні брата Яна й, одружившися, знайшла нову вітчизну у волинському Підзбужжі. Тут же із бабуниних «історій віджеврілих давнин, укритих попелом любови й крови», із її «леґенд забутих», із «ритмічної заворожености баляд» малий Марко — Леонід Мосендз — одержує перший

Вірогідність життєписних даних, приведених особливо ж в останньому творі, підтвердив згодом і сам Мосендз у своїх листах до Ганни й Арсена Шумовських, інформуючи їх про генезу «Волинського року»: «писав із споминів про свого діда, про Костопільщину, про бабу, про перекази… Все докупи для доньки, яка вже з того всього нічого не зазнає» (лист від 21 квітня 1948 р.). Ближчі дані про свого діда й бабу подав Мосендз у листі від 10 липня 1948 р., пишучи: «Мій псевдонім — це прізвище мого діда — лісничого в Костополі — Осип Лясковець. Його перші дві жінки — це були, здається, сестри Боруцькі. Знаєте таких попів з Волині? Третьою була моя баба — полька Селюжицька-Корзонь, значно молодша від нього, що в нього закохалася (натяк на це — у „Волинському році“). Мати цього Лясковця була ще грекокатоличка, що десь у 30-х роках минулого століття мусіла „повернутися“ (це також у „Волинському році“)».

Було в Леоніда Мосендза двоє братів і одна сестра — Валентина. Молодший брат помер від менінґіту, мавши шість з половиною років, — був дуже здібною дитиною: сам навчився читати, рахувати й писати, і Леонід, якому тоді було вісім років, «перший раз зрозумів», як писав потім у листі до Шумовських (від 11 травня 1948 р.), — «що таке смерть». Другий брат, мабуть, старший за Леоніда, пам'яті якого Мосендз присвятив новелю «Брат» у збірці «Людина покірна», помер у нього ж на руках, як вояк армії УНР, в 1920 році, як про це згадував Леонід потім у листі до Арсена Шумовського від 7–8 лютого 1948 р. Сестра Валентина одружилася з комуністом, що було великою трагедією для Леоніда, була заслана в Казахстан і в 1947 році жила уже з другим чоловіком, інженером за фахом, на Кубані.

Батько Леоніда помер дуже рано, мабуть, ще в першій половині першого десятиріччя 20-го ст. В листуванні Мосендза 1945–1948 рр. згадок про нього немає. Мати й бабуня його, що була натхненницею його в Підзбужжі, померли в січні 1920 року в містечку Гнівані над Бугом на Поділлі, де Леонід Мосендз в 1918–1920 рр. вчителював. Смерть матері пережив Мосендз дуже тяжко. «Відтоді я тільки раз плакав», — писав потім у листі від 27 липня 1947 р., згадуючи, що на похоронах була й пані Ганна, дружина Арсена Шумовського, яка разом з ним вчителювала в той час у Гнівані. У своїх (рукописних ще) спогадах про Леоніда Мосендза в ті роки Ганна Шумовська пише, що жив тоді Мосендз у Гнівані в окремому будиночку при школі разом із матір'ю, бабою і сестрою. В хаті їх світилася лямпадка перед православним образом Матері Божої, а поруч на шафці стояла Її ж католицька статуетка. Баба Мосендзова була католичкою, а мати і решта родини — православні. У 1919 р. померла мати Мосендза на удар серця, а трохи згодом баба його на тиф. Леонід, палкий і поривчастий хлопець, дуже розпачав, але мужньо переносив горе. Хворів на тиф під час свого перебування у Гнівані теж і сам Леонід.

Справи свого походження і свого родоводу торкався Леонід Мосендз декілька разів у листах до своїх знайомих в 1945–1948 рр. Зокрема характеристичні його визнання про це є в листі до Р. Гармаша від 18 червня 1948 р.: «Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів, і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву, як унтер-офіцери, чи підбиваючи Кавказ або Бухару… Те, що мої предки були литвини й поляки, ще не є ганьбою. Ганьбою би було, якби моя душа кінчалася на -ський, як і нікчемні душі тих ф… що хоч і є „енками“ по расі, але мають душу на „оф“».