Марта розуміла, що могло чекати їх із тіткою, якби не допомога Григорія. Поряд, у квартирі на першому поверсі, потихеньку згас професор математики. Спершу він спух: його живіт і ноги поступово роздулися, на шиї набухли гулі, які старий перев'язував марлевим бантом. На його безбарвно-жовтому обличчі застиг відбиток приреченості і примирення з невідворотним кінцем. Мов примара, він інколи з'являвся у коридорі, непевно тримаючись за стіни, і сором'язливо кахикав у хусточку.
Потім раптово прийшла весна. Голодний Київ стояв, залитий сонцем, в полоні цвіту ніжного бузку і біло-рожевих яблунь. Але старий цього вже не побачив...
Від невеселих спогадів і думок Марту відволікли кроки на сходах. Це, повільно ступаючи, ніс відро води Іцик Кауфман. Риси його продовгуватого обличчя були загостреними від виснаження, ніби у якоїсь ляльки-маріонетки: мав великі очі, в яких стояла туга, немовби дзеркало долі всього його народу, і надміру довгий з горбинкою ніс. Він був зовсім не придатний до фізичної праці і до життя взагалі, представляючи другу, нечисленну частину єврейства, схильного радше до інтелектуальних вправ, ніж до гендлярства.
Іцик зі своїм батьком, Давидом Кауфманом, оселився у маленькій квартирі поряд з Ларисою Василівною після єврейських погромів під час приходу денікінців у 1919 році. І хоча жилося їм завдяки допомозі «Джойнту» вкупі з Єврейським громадським комітетом, як на такі тяжкі часи, цілком прийнятно, але ще у березні старий Давид, не очухавшись від морального потрясіння, помер.
Про те, що його батько був викладачем у хедері, Іцик намагався не поширюватись. Особливо серед представників нової влади і її прихильників. Умів грати на скрипці й піаніно, чим пробував трохи підробляти у робітничих клубах і в кіно.
Побачивши сусіда, дівчина привіталася.
— Доброго дня, Марточко! — відповів Іцик і поставив відро. Його слабкі руки з довгими тонкими пальцями тремтіли. Він був на десять років старший за Марту, але його безпорадна довготелеса постать часом пробуджувала у сімнадцятилітній дівчині якесь щемливе материнське почуття ніжності і провини.
Марта відклала вбік шиття і повела легку грайливу розмову. Природні жіночі інстинкти давали їй силу відчуття невидимих ниток, якими вона могла ледь чутними дотиками керувати цим молодим чоловіком. Але свою незриму зброю вона використовувала не для власної вигоди, а щоб трохи розважити і підбадьорити сусіда. І слабкий усміх з'являвся на його жовтуватому обличчі.
Марта бачила, що вона подобається Іцикові, але вона не могла йому відповісти взаємністю і знала, чому. Не було у ньому чоловічого осердя, на яке можна було б спертися. Душа Іцика ледь трималася за тіло і за цей бентежний світ. Він не мав жаги до життя.
Здавалося, що він був позбавлений необхідної життєвої енергії й міг робити лише найнеобхідніші речі для забезпечення свого існування. Реальні й уявні кривди так і сипалися на нього з усіх боків, і він не мав у собі ні мужності, ні сміливості гордо протистояти їм, ані самоповаги, щоб не скаржитись на них. Марта була уважним слухачем його ремствувань, що ще більше применшувало його у її очах. Іцик скаржився і водночас ненавидів себе за ці жалі лютою ненавистю. Якась його частина безпорадно спостерігала за цим щоденним приниженням і просто скреготіла зубами від безсилля. Але назавтра приходив новий день і неспокійний світ знову шарпав Іцика, немов голодний злий пес попа за поли. І його душа танцювала божевільний танок святого Віта, марно сподіваючись на звільнення.
— Я чув, що у тифозну кімнату підселився хтось із червоних. Як там його звати?.. — обережно і здалеку повернув тему розмови Іцик.
— Іван Шемес, — підказала Марта.
— Ех, погано це... Незручно... Чи ж надовго вони цього разу прийшли?
— Не знаю, але цей Іван цілком симпатичний тип, -відказала дівчина.
Іцик похнюпився. Очевидно, відповідь сусідки йому не сподобалася.
— Чи не боїться він заразитися? — висловив свої побоювання хлопець. Між рядків він вписував своє побажання протилежного змісту.
— А чого боятися? — безтурботно відказала Марта. — Герберт уже давно цілком безпечний для оточення. Просто ще слабкий.
— То ти і з ним також уже познайомилася? — в голосі Іцика звучали легкі нотки осуду.
— Ага!.. — кивнула Марта і після паузи вигукнула, вказуючи на своє шитво: — Ех! Як обридло латати це дрантя! Хочеться пошити щось таке, знаєш, вигадливе, вишукане, щось із журналу мод!
— У житті так найчастіше і трапляється, що робиш не те, що хочеться, а те що мусиш, — приречено сказав Іцик очевидне. Але Марту всю аж пересмикнуло від безпробудної фатальності у його голосі. «Як так думати, то треба відразу камінь на шию і у воду!» — подумала вона.
Хтось грюкнув дверима, вибіг із квартири і швидко почав спускатися по сходах.
— Це ж Іван! — вигукнула Марта.
— О! Привіт! — обличчя Івана проясніло від радості.
— Знайомтеся: Іцик Кауфман, Іван Шемес.
Іцик поклонився. Іван подав руку, яку єврей невпевнено легенько стиснув.
— Ходімо в місцевком! — раптово загорівся новою ідеєю Іван. — Хтось має зайнятися твоєю освітою.
На Іцика запрошення не поширювалося, і всі учасники розмови це розуміли без слів.
— Просто зараз?! — вигукнула Марта.
— Так!
Освіта! Яке недосяжне і солодке слово! Дівчину вже давно обсіли сумніви щодо того, чи вдасться їй коли-небудь здобути систематичну освіту. Її батьки мали аж восьмеро дітей. Тому від початку війни матеріальне становище родини що не день, то катастрофічно погіршувалося. Не рятувало навіть те, що двоє старших синів пішли воювати. Відтак у 1915 році Марту, як старшу дитину, було відправлено до Києва до бездітного маминого брата Трохима. Передбачалося, що Марта допомагатиме тітці Валентині по господарству і в шитві на замовлення. Сім'я могла звільнити наймичку, а Марта у невизначеному майбутньому мала б ліжко в Києві, щоб за нагоди вивчитися. Але тільки-но дівчина починала розмову про навчання, як тітка згадувала їй непростий час, у якому вони живуть: «І щоб дістати черствий кусень хліба, зараз треба добре попрацювати!»