Марта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Іван Шемес.

— А про вас я також знаю! — вже звертаючись до німця, сказала дівчина. — Ви — Герберт Едмундович Штільберг, небіж у других Лариси Василівни.

З чогось невловимого в її голосі хворий відчув, що їй відомо: ніякий він не родич господині квартири, але вона не викаже його.

— Вибачте, Лариса Василівна забрала мене з госпіталю в такому стані, що я не мав змоги познайомитися з вами... — сказав Герберт і осмикнув себе. Який він, у біса, родич, якщо не знає, як і з ким живе його рідня.

Іван зацікавлено дослухався до розмови.

— О! Ви стільки пропустили з цією війною. — прийшла німцеві на допомогу дівчина. — Нас із тіткою, погорільців, прихистила у себе Лариса Василівна ще два роки тому. У 1918-му.

— Чого б це? — запитав підозріло Іван.

— Трохим Павлович, мій дядько, й покійний чоловік Лариси Василівни викладали разом у школі... До того ж, ви знаєте, у війну жінці жити самій дуже страшно й неприємно.

— Так, ми чудово знаємо про звірства денікінців і погроми петлюрівців! — вигукнув Іван. Його співрозмовники тактовно промовчали.

У пам'яті Герберта виразно зринув листопадовий наказ Петлюри революційного 1917 року: «Не допускайте погромів та заворушень, бо якщо їх допустите, то ганьбою вкриєте славне ім'я українського вояцтва...»

На цю мить у кімнаті склалася дивна ситуація: дівчина залучила до розмови двох ворожо одне до одного налаштованих хлопців. Герберт так і лежав на ліжку, Іван до столу його не просив. Марта підігру-вала німцеві, водночас була обережною і приязною з комуністом. Сама визнавала, що не відчувала до нього аж такої ворожості, радше навіть навпаки.

— Добре мати таких родичів, — змінив тему Іван. -Мені в пам'ятку кінець грудня минулого року. Тоді потрапив у хірургічне відділення Воєнно-гарнізонного госпіталю. На підступах до Києва якась білогвардійська наволоч мене в живіт дістала шаблею! Санітарів — нема, білизну не міняють, мила не дістати, до вбиральні — зась. Сморід стоїть жахливий! А ще до всього не було електричного світла.

— Таж увесь Київ з каганцями сидить! — зауважила Марта без видимих ознак співчуття.

— Якщо світили у квартирах буржуїв і у театрах, то для героїв-червоноармійців треба було в першу чергу електрику налагодити!

— А ви звідки, що родичів тут не маєте? — запитала дівчина. Що це в нього нормальних тем для розмов немає — самі політичні, подумалося їй.

— Та я свій, київський, лише не знаю, де зараз мама і сестра, — голос Івана бринів уже без агресії. — Мій батько працював у чехів на заводі «Гретер і Крива-нек», аж поки не отруївся денатуратом, коли під час війни заборонили алкоголь. Казали, що це пійло можна очистити сирою цибулиною. Брехня. Жили до війни на Шулявці. Але будинок наш зараз розбомбили. Звичайно, коли поляків переможемо, треба буде свою рідню знайти...

— То ви живете з тіткою? — запитав дівчину Герберт, якому було зовсім не цікаво слухати про життя Івана. Його водночас відштовхувала і приваблювала ця весела сміхотунка. Як на його смак, їй бракувало витонченості і, швидше за все, освіти. Натомість її життєва енергія й оптимізм були саме тим, чого зараз так бракувало німцеві.

— Так. Мої батьки з села. Але я ніяка не селючка! Я вже п'ять років живу в Києві! — гордовито сказала Марта.

Іван ледь витерпів, щоб відразу не перебити її:

— Марто, твоя класова позиція хибна. Так, селянство зараз не таке політично грамотне, як пролетаріат. Але ми підтягнемо його! Майбутнє — за людьми праці!

Марта промовчала, але вперта риска губів свідчила про те, що політичні розмови їй чужі й ані «селючкою», ні «робітницею» вона бути не хоче.

— Мабуть, ви посварилися з тіткою? — здогадався Герберт, знову обриваючи політичне патякання сусіда.

— Ага, — кивнула дівчина.

— Чому?

— О, на це багато причин! Сьогодні тітка послала мене на Хрещатик, 25, де вивішено дошки з новинами. Я й вирішила — коли вже вийшла з дому, то чому б мені не зайти до Маргарити. Це моя подруга. Вона мені й каже: давай зробимо модну зачіску! — Марта показала обрізані спереду локони, які вона вже встигла підкрутити. Решту волосся було дбайливо зібрано у вузлик на потилиці. — Отже, мені дісталося й за те, що затрималась, і за непристойну поведінку, бо ж, на думку Валентини Семенівни, все модне — вульгарне.

Поки дівчина безтурботно щебетала й показувала свою нову зачіску, мозок чоловіків виявив спільну рису — цілковите несприйняття теми Мартиного монологу. Вони лише зачудовано спостерігали за її пухкими губами, блиском очей і ямочками на гладенькій поверхні щік. Слова пролітали повз, немов мелодія віртуозного тапера в кінематографі. Тільки, на відміну від кіно, дівчина мала колір, об'єм і навіть запах. Приємний дражливий запах молодості.

— ...А я їй і кажу, як мене Маргарита вчила: я, мовляв, вільна жінка! — завершила свою розповідь Марта.

Іван весь спалахнув:

— Твоя тітка не розуміє, в якому часі ми живемо! Справді, жінка зараз повноцінний член будівництва нової держави. Тоді як розкладаються старі буржуазні правила життя, відбувається повсюдна її емансипація! Як звільняється селянин від пана, а робітник від капіталіста, так і жінка скидає кайдани домашнього рабства! — В молодому червоноармійцеві прокинувся вже натренований революційний трибун.

Втім, Іван отримав сьогодні не дуже вдячну аудиторію. Герберт слухав казенні фрази свого сусіда радше з ввічливості та обережності. На жаль, зморене інтелігентне обличчя погано приховувало його думки і почуття. Легка іронія так і крутилася на кутикові губ.