Марта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Марта ж слухала в піввуха. Їй було байдуже до політики. Її більше тішили нові враження, обличчя, всілякі цікавинки, що дозволяють відчувати смак і гостроту життя. Але свою неуважність вона компенсувала широкою посмішкою і бісиками карих очей.

Лише після проголошення невеликої промови Іван раптом збагнув, що Мартин учинок було продиктовано не політичними, а естетичними міркуваннями. Тому після паузи вже тихше, навіть трохи зні-чено, додав:

— Але, Марто, тобі також слід розуміти, що нова жінка повинна мати щось інше в голові, ніж зачіска.

— Що зроблено, те зроблено, — закрила тему дівчина, яка хотіла б почути комплімент або схвалення, а не нудні повчання. Їй їх і так вистачало.

Але Іван не вгавав:

— Для чіткої аргументації своєї позиції тобі необхідно читати правильну літературу, підвищувати свою класову грамотність, так сказать! Якусь книжку і я міг би тобі дати...

— Ну, поживемо — побачимо, — невизначено відповіла Марта.

2

Наступного дня Іван ще з самого ранку, начистивши чоботи до блиску, вирушив у місто. Але Гербертові все одно було незатишно. Сіро-зелена шинель на цвяху біля ліжка і зверху на ній «богатирка» із червоною зіркою створювали ефект невловимої присутності чужого й ворожого.

Десь під обід у зовнішні двері квартири хтось наполегливо постукав. Потім кілька пар чобіт рішуче прокрокували від кімнати до кімнати. Чулися голоси, ніби якась строга друкарська машинка відкарбовувала накази. Двері грюкали, а потім благально рипіли.

Герберт насторожено прислуховувався.

Враз двері відчинилися і на порозі з'явився чоловік у цивільному, але у кашкеті з п'ятикутною зіркою. Він обвів поглядом майже порожню кімнату: ні в Герберта, ні в Івана багато особистих речей не було, а перед вселенням останнього Лариса Василівна подбала, щоб кімната взагалі набула голого вигляду. Незнайомець потягнув носом, очевидно, вбираючи в себе гостро-солодкий запах карболки, якою просякла кожна шпаринка маленького покою. Врешті глипнув на куток Івана і, розпізнавши своїх, причинив двері.

Десь за годину, як усе вляглося, до кімнати зазирнула Лариса Василівна. Завжди дуже тактовна, цього разу вона не завважила, що Герберт напівдрімав, і сіла поряд на ліжко. Але не будила хлопця, мовчала.

Герберт повільно прокидався. На межі сну й реальності у свідомості прокручувалися образи давно минулого. Йому пригадувалося, якою Лариса Василівна була до війни. Висока, затягнута в корсет, з виразом легкої меланхолії в очах, — справжнє втілення малюнків Чарльза Гібсона[6]. Волосся й зараз було зібрано високо, але кучері вже не мали кокетливого вигляду. Сумний усміх, чарівний і жіночний, ямочки на круглих щічках, великі карі очі... Але між брів застигли зморшки, обличчя втратило чіткість ліній і контуру. Тіло, позбулося не лише корсету, а й приємних вигинів. Темне плаття з минулого століття висіло на ній, як на вішалці.

Хлопець помітив, що жінці важко почати розмову, тому запитав перший:

— Що трапилося?

— Приходила робітнича бригада. Суботник з вилучення надлишків. — Лариса Василівна сиділа, низько похиливши голову, й перебирала натрудженими тонкими червоними пальцями поділ старосвітського потертого плаття.

— Що вони забрали? — запитав стривожено Герберт.

— Усе. — жінка підвела голову, — все, що тільки можна винести на Євбаз, щоб не померти з голоду.

Хлопець мовчав. Він зрозумів, що це означає.

— Мені шкода, Герберте, але ти маєш подумати про те, куди тобі йти далі. Якщо хочеш моєї поради, їдь у село. Там зараз ліпше, ніж у місті.

Говорячи це, Лариса Василівна не відривала погляду від Герберта. В її очах був і сором, що вона так його проганяє, і співчуття, і страх за його долю вояка УНР, і ще щось, що підсвідомо відкрилося хлопцеві лише зараз. Була в цьому погляді якась туга за минулим, за кимось, кого жінка бачила крізь риси його обличчя. І подума-лося, що не тільки через давню приязнь до його сім'ї ця самотня жінка так зворушливо весь останній місяць піклувалася про нього...

— Скільки ще я можу пробути у вас? — запитав, проганяючи здогад.

— Два-три дні.

3

Марта сиділа на улюбленому своєму місці — на підвіконні в під'їзді — й шила. Таким чином вона могла одночасно виглядати у вікно, бачитися з усіма мешканцями будинку, а перекинувшись із ними кількома словами, дізнаватися про останні новини принесені з базару або ж прочитані в газеті.

Вправні пальці звично й легко орудували голкою, тоді як думки дівчини шугали десь далеко. Знайомство з Іваном та Гербертом трохи розворушило її, адже цей рік був якимось особливо тяжким, а її молодому серцю так хотілося свята!

Зима 1920 року була холодна й темна. Не було електрики й опалення. Зимно було настільки, що в приміщенні замерзала вода. На кухні панувала «буржуйка», а по кімнатах самотньо блимали чадливі каганці.

Двом погорільцям не було чого продавати, а замовлень на шитво не надходило. За кращих часів це заняття для Валентини Семенівни було радше приємним хобі, але у перші роки війни жінка отримала добру практику у благодійних жіночих товариствах, які збирали необхідні речі для вояків. А з часом шиття стало приносити чи не більший заробіток, ніж дохід Трохима Павловича від учителювання. До того ж з 1915 року їй почала допомагати Марта. Але у часи військового комунізму кравецька справа сильно підупала. Кожен шив, прав і готував для себе, тому замовлення віднедавна було знайти надзвичайно важко.

Ціни зростали. Навіть така звична пшоняна каша ставала все водянистішою... Невідомо, як би вони вижили у голодному місті 1920 року, яке нагадувало замкнену мишоловку, якби не старший брат Марти. Григорій, повернувшись із поля бою, не долучився, як багато з чоловіків, до політики, а почав спекулювати. Валентина Семенівна з племінницею скуповували на базарі всілякі речі, які могли б бути цікаві для селян, і передавали їх Григорієві. А вже він здійснював головну частину роботи: сідав без квитка на буфер вантажного поїзда і в усяку погоду з різними пригодами діставався села, наражаючись на небезпеку потрапити у лапи ЧК. Вимінював речі на харчі і їхав назад у голодне місто, замкнене у бетонній пастці. Тоді вже Валентина Се-менівна вирушала на базар, не довіряючи дорогоцінні продукти Марті, й виторговувала за них найкращу ціну. З цієї справи вони мали якусь частку продуктів, що дозволяла їм не померти з голоду.

[6] Чарльз Дана Гібсон (14.09.1867-23.12.1944) — американський художник та ілюстратор, відомий як творець феномену «дівчат Гібсона», які уособлювали ідеал жіночої краси на зламі ХІХ-ХХ ст.