За лаштунками в музеї: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось і він! — вигукнула Лілліан, коли вони почули, як брат затупав сходами.

А тоді Лілліан усміхнулася Джекові, сяйнула котячими зеленими очиськами, непомітно підштовхнула Нелл у спину та прошипіла:

— Ну ж бо, Неллі, не мовчи.

Вона-бо знала, що сестра запала на Джека.

А тоді вийшов Альберт і сказав:

— Ходімо, бо запізнимося.

Троє юнаків рушили і встигли дійти до середини завулка, перш ніж Нелл і Лілліан зрозуміли, що ті забули старанно спакований ланч. Лілліан гукнула «Стривайте!» так гучно, що у будинку через дорогу із брязкотом відкрили вікно, і місіс Гардінґ визирнула подивитися, через що такий шум. Нелл забігла на кухню, ухопила старий Томів рюкзак зі столу й вискочила в завулок.

Лілліан із Нелл той ланч коштував довгих дискусій: спершу вони збиралися наготувати тільки на Альберта, але потім згадали, що Френк сирота, а сам, мабуть, собі доброго ланчу не спакує, бо, може, й узагалі готувати не вміє, а тоді подумали про Джека й вирішили, що не можна лишати його ні з чим, тож урешті Лілліан розсміялася і сказала, що вони так на цілу футбольну команду наготують. Врешті-решт, вони склали у старий Томів рюкзак: десяток сендвічів із беконом, загорнутих у чистий кухонний рушничок, шість нечищених яєць, зварених на твердо, великий шматок сиру «Венслідейл», вівсяне печиво з імбиром, пакетик ірисок, три яблука і три пляшки імбирного лимонаду (хоча знали, що хлопці куплять кілька ящиків пива). Рейчел, звичайно, поняття не мала, як вони розщедрилися.

Джек відбився від групи, повернувся до Нелл і, взявши рюкзак, сказав:

— Спасибі, Нелл, ви добрі душі, ми про вас думатимемо, коли сядемо над морем їсти, — а тоді зухвало, хлопчакувато їй посміхнувся і сказав: — А не прогуляєшся зі мною десь на наступному тижні?

Нелл із усмішкою кивнула, а тоді подумки вилаяла себе: він, мабуть, думає, що вона глухоніма, раз ні слова йому ніколи не каже. Тож витиснула:

— Було б мило.

І майже бігцем повернулася до Лілліан. Так вони удвох і стояли, обрамлені рожевим клематисом, проводжаючи поглядом трьох чоловіків. Від початку брукованого завулку ті обернулися й помахали дівчатам. Сонце сяяло у них за спинами, тож облич не було видно, але Лілліан уявила їхні усмішки, мимоволі притисла долоню до губ і скліпнула сльози: які гарні юнаки, як за них страшно. Але сказала тільки:

— Сподіваюся, вони будуть обережні, якщо вирішать поплавати човном.

А Нелл не сказала нічого: вона думала, що відчула б мати Персі Сіврайта, якби опинилася раптом тут і побачила трьох юнаків, які їдуть до Скарборо, хоча Персі до них уже ніколи не приєднається.

Нелл і сама не розуміла: чи то вона ніколи насправді не любила Персі, чи то вже забула, як це було. Хай там як, вона ніколи раніше не відчувала того, що відчувала тепер до Джека. Від самої думки про нього вона почувалася живою, її кидало в жар, і вона щоночі ревно молилася, щоб стриматися й не віддатися йому до шлюбної ночі.

Вона й далі навідувала мати Персі, тільки по понеділках — у п’ятницю тепер гуляла із Джеком. Їй Нелл не сказала, що закохалася в іншого, адже після смерті Персі не минуло й року. Вони й далі говорили про нього за нескінченними чашками чаю — тільки тепер здавалося, наче він їхня вигадка, а не чоловік, що був колись із плоті і крові. На фотографію футбольної команди вона дивилася винувато, бо її погляд заледве ковзав безживним лицем Персі, перш ніж прикипіти до зухвалої посмішки Джека.

Першим у армію записався Альберт. Сестрам сказав, що «буде весело» — прекрасна нагода побачити світу. «Бельгію побачиш, та й усе», — іронізував Джек, проте Альберта було не переконати, тож не встигли вони гаразд попрощатися, як його вже відправили на Фулфордську базу: він записався в Перший східно-йоркширський полк, де його мали перевчити з машиніста на артилериста. Тільки сфотографувався на прощання: це Том придумав.

— Сфотографуємося цілою родиною, — сказав він, мовби відчував, що такої нагоди більше не буде.

Був у Тома друг, такий собі містер Метток, фотограф-любитель. Він прийшов до них якогось сонячного надвечір’я й розташував усіх на задньому дворі на Ловтер-стрит: Рейчел, Лілліан і Нелл сіли на свіжовідремонтовану лавочку, Том став за ними, а Альберт присів посередині, в ногах у Рейчел, точнісінько як Джек на командному фото. Том сказав: шкода, що Лоренс не з ними, на що Рейчел відрекла:

— Може, його вже й на світі нема.

Якщо уважно придивитися до фотографії, можна розгледіти клематис, що тягнеться згори муру, як гірлянда.

Френк записався того дня, коли Альберт перетнув Ла-Манш: Френк знав, що він боягуз, і жив у страху, що це помітять інші, тож і вирішив записатися чимшвидше, аби ніхто нічого не запідозрив. Йому було так страшно, що папери він підписував тремтячими руками, аж сержант у воєнпункті розсміявся і сказав:

— Сподіваюся, у фріців ти, хлопче, стрілятимеш упевненіше.

А Джек стояв просто за Френком. Йому геть не хотілося на війну, у душі він вважав, що це все дурниці, але не можна було Френка відпустити самого, тож він пішов за компанію й розгонисто підписався.

— Молодець, хлопче, — похвалив сержант.

Лілліан і Нелл пішли провести їх на вокзал, але на заклечану гірляндами платформу набилося стільки людей, що вони побачили Френка аж в останню мить: він махав у натовп з вікна вагона, доки потяг котився до арки виїзду, високої, як у соборі. Нелл ледь не розплакалася від розчарування: у натовпі, що вимахував прапорами й хизувався новенькими формами, вона так і не побачила Джека, тож потішилася, що кролячу лапку на щастя віддала ще минулого вечора, коли вони тепло прощалися. Вона стиснула йому руку і розрюмсалася, а Рейчел з огидою протягнула:

— Ану не реви, — і тицьнула їй кролячу лапку: — Дай-но йому на щастя.

Джек розреготався:

— Хай би їх видавали всім солдатам.