За лаштунками в музеї: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інколи після обіду нас приходить навідати моя бабця Нелл. У лікарнях їй тривожно, вони нагадують про смерть — на її думку, у її віці про смерть можна б уже й не нагадувати. Вона всідається на краєчку твердого табурета для відвідувачів, як хвороблива папужка із зоомагазину. У неї вже є кілька внуків, ми їй усі на одне лице, тож мені не образливо, що я її не дуже цікавлю. Джордж приводить Джилліан і Патрицію. Джилліан мовчки дивиться на мене понад верхом колиски, і з її лиця годі щось прочитати. Джорджу теж сказати нічого. А ось Патриція, стара добра Патриція, обережно торкається мене пальчиком і каже:

— Привіт, мала.

Я винагороджую її усмішкою.

— Гляньте, вона мені всміхається, — каже Патриція, їй аж подих перехоплює від зачудування.

— Це просто гази, — відмахується Банті.

Я не дуже задоволена, але вирішую взяти від ситуації все. Мені підсунули не ту матір і ось-ось витурять у не те життя, але я вірю, що все складеться і мене возз’єднають зі справжньою матір’ю, яка крапнула кров’ю, червоною, як рубіни, на хустинку білу, як сніг, і загадала бажання: щоб у неї народилася донечка з волоссям кольору лискучого воронового крила, чорного, як ніч. А тим часом переб’юся з Банті.

Сестра Банті, Бебс, приїздить нас навідати зі своїми доньками-близнятами, Дейзі та Роуз, аж із Дьюсбері. Дейзі та Роуз на рік старші за Джилліан і бездоганно чисті. Вони однаковісінькі, ані волосиночкою не різняться, ані нігтиком. Від того бере тривога, чи й переляк. Вони сидять на стільцях у повній тиші, тільки ошатні ніжки хилитаються над жовтушно-зеленою підлогою. Банті лежить, велична, як королева, під білим покривалом і ковдрою лососевого кольору. У Дейзі та Роуз волосся кольору підталих лимонних льодяників.

Банті тільки те й робить, що в’яже, навіть коли приходять відвідувачі. Вона в’яже мені майбутнє в тонах зацукреного мигдалю.

— Може, Елізабет? — пропонує тітка Бебс.

Банті кривиться.

— Маргарет? — не здається тітка Бебс. — Енн?

Хай би назвали мене «Дороті» чи «Мірандою», гарно було б. «Єва» — теж незле. Банті очима обшукує стелю, як лазером, а тоді рішуче вдихає й вимовляє ім’я. Моє ім’я.

— Рубі.

— Рубі? — із сумнівом повторює тітка Бебс.

— Рубі, — рішуче підтверджує Банті.

Мене звати Рубі, майже як рубін. Я — коштовність. Я — крапля крові. Я — Рубі Леннокс.

Це історія про те, як моя бабуся намагалася вийти заміж і щоразу зазнавала поразки. У 24 Нелл заручилася з поліцейським, Персі Сіврайтом — високим миловидим чоловіком, пристрасним футболістом-любителем. Він грав у одній команді з братом Нелл, Альбертом — власне, саме Альберт їх і познайомив. Коли Персі запропонував їй руку і серце, урочисто опустившись на одне коліно, у Нелл серце стислося від щастя й полегші — нарешті вона стане найважливішою особою у чиємусь житті.

На жаль, щойно вони домовилися про дату весілля, як у Персі луснув апендикс, і він помер у 26 років від перитоніту. Похорон був із тих прикрих подій, які не тамують горе, а тільки сиплють сіль на рани. Персі був єдиною дитиною вдови-матері, яка не тямилася від горя і зомліла над могилою. Нелл, Альберт і ще якийсь чоловік підбігли й підняли її з мокрої трави — дощило третій день, земля розкисла — а тоді Альберт та інший чоловік завмерли обіч неї, як стовпи, й підтримували її до кінця служби. Краплі дощу на чорній вуалі місіс Сіврайт мерехтіли, як діаманти, щоразу, як її судомило від горя. Власне горе видавалося Нелл нікчемним порівняно з трагедією місіс Сіврайт. Хлопці з футбольної команди несли труну, а знайомі Персі з роботи вишикувалися у почесну варту. Це тоді Нелл уперше побачила дорослих чоловіків зі сльозами на очах, і від того, що плакали поліцейські у формі, ставало ще більш тоскно. Потім усі розказували, який Персі був чудовий, а Нелл хотілося, щоб вони припинили, бо від того тільки ставало гірше — від усвідомлення, що він був чудовим, від того, що вона йому наречена, а не вдова. Вона знала, що це начебто не мусить нічого міняти, але ж міняло. Лілліан сиділа біля неї на обіді після похорону і стискала їй руку в чорній рукавичці у страшному й безмовному вияві співчуття.

Нелл здавалося, що її життя скінчилося, але, на її подив, воно тяглося майже без змін. Вона влаштувалася до капелюшника на Коні-стрит, щойно закінчила школу, і закручувала пера й драпірувала шифон, ніби нічого й не сталося. І вдома так само: вона й далі мусила мити каструлі й латати шкарпетки, доки Рейчел, її мачуха, стежила із крісла, для якого вже стала надто огрядна, і молола дурню штибу «Робота — найкращий лік від горя» (якби вона писала книжку домашніх порад і рецептів, то це, безперечно, був би епіграф). Нелл відверталася від мачухи й намагалася не слухати, бо якби слухала, то, мабуть, лупнула б її важкою чавунною гусятницею. Раз Персі її не порятує, Нелл боялася, що застрягла в будиночку на Ловтер-стрит назавжди. У «місіс Персі Сіврайт» була б форма й ідентичність, у якій простушці Нелл Баркер відмовлено.

Нелл аж не вірилося, як швидко Персі зник із повсякденного життя. Вона завела звичку ходити щоп’ятниці до місіс Сіврайт як єдиної особи, що точно не забуде Персі. Вони сиділи над чаєм і сендвічами з пастою з копченого оселедця й говорили про Персі, ніби він ще був живий, уявляли йому життя, якому не судилося збутися: «Ти тільки уяви, що Персі сказав би на це... Персі любив Скарборо... Персі хотів мати синів...». Тільки вернути його вони не могли, хай би скільки старалися.

Якогось вечора Альберт сором’язливо — він боявся здатися смішним — постукав у двері спальні Нелл і вручив їй світлину футбольної команди, зроблену минулого року, коли вони ледь не виграли кубок.

— І таки виграли б, якби Френк Кук, мудак тупий — вибач, вибач — не пропустив удару. Джек Кіч дав йому прекрасний пас, гол був у нас у кишені, — Альберт здивовано струснув головою, мовби й за рік не встиг із цим змиритися.

Нелл спитала:

— Хто з них Френк?

Альберт назвав їй імена всіх гравців, різко спинився, дійшовши до Персі, і нарешті сказав:

— Це страшно, коли смерть забирає молодих.

Він почув це від когось на похороні, а не сам вигадав, бо Альберт, можна сказати, не вірив у смерть. Мертві кудись ішли, але врешті мусили повернутися, просто тим часом чекали у тьмяній кімнаті за невидимими дверима, а його мама, яка майже напевно стала янголом, подавала їм чай. Альберт не міг згадати, як виглядала мама, хай би як мружився і старався. Але все одно скучав, хоча йому вже й було під тридцять. Якогось дня вони всі — Аліса, Ада, Персі, пойнтер, який був у нього в дитинстві, але потрапив під віз — вискочать зі своєї почекальні й налякають Альберта.

— Ну, добраніч, Неллі, — нарешті сказав він, бо з того, як вона дивилася на фотографію, зрозумів: сестра вірить, що мертві пішли назавжди, ніде вони не ховаються.

Нелл дивно було бачити Персі на фотографії, адже в житті він відрізнявся від навколишніх, а на папері в нього такі самі розмиті, злегка змазані риси, як і в решти команди. Нелл подякувала Альбертові, але той уже вийшов. Френк Кук, що стояв посередині заднього ряду, був нічим не прикметний, а ось Джек Кіч цілком упізнаваний — це він присів попереду із м’ячем. Вона знала, що Джек із Альбертом приятелюють, але зрозуміла, що це Джек Кіч поміг підняти маму Персі Сіврайта, коли та зомліла над могилою, допіру вернувшись якогось вечора й побачивши їх на задньому дворі.

Був тільки травень, але сонце на задньому дворі на Ловтер-стрит все одно припікало, і Нелл на мить завмерла на порозі, тішачись теплу.