За лаштунками в музеї: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Джек обійняв Бруно і сказав:

— Молодець, Бруно.

І дав йому ласощі з кишені. Джек нічого не сказав Френку, бо що тут скажеш: Френк мав рацію. Бруно справді значив для нього більше, ніж Френк.

Френк і далі нав’язливо пащекував, ніби чекав, що Джек його розрадить. Тільки ніщо Френка не розрадило б, крім обіцянки, що він не загине, а тут Джек нічим допомогти не міг. Він зняв моток дроту з Бруно і запихнув у рюкзак, а тоді відкрив кишеню куртки, вийняв звідти маленький предмет дивної форми і вклав Френкові в долоню. Френку спершу здалося, що це собача лапа, але врешті він роздивився і зрозумів, що для собаки вона замала.

— Це кроляча лапка, — пояснив Джек, — на щастя.

А тоді розвернувся на закаблуках, гукнув Бруно й рушив окопом геть, перш ніж Френк знайшовся, що відповісти.

Джек багато думав про Френкові слова — йому, звісно, було соромно за те, що він до всіх збайдужів, але певність у смерті дарувала йому свободу. Сама думка про те, що він повернеться додому, одружиться з Нелл, стане батьком і постаріє, видавалася до смішного абсурдною. Ні, уявити він усе міг: повертається він з роботи, Нелл у фартуху метушиться навколо і подає на стіл чай, влітку вони обробляють свою грядочку й водять синів на футбол. Уявити він усе міг, ось тільки йому така доля не судилася. Та й яке там життя з Нелл? Спочатку вона йому подобалася, бо була м’яка — м’яка, тиха і ніжна — а тепер за цією м’якістю проступила тупість. Коли він уявляв собі жінку зараз, то одразу згадував Лілліан. Лілліан цікавіша. У неї гарні розкосі кошачі очі, а ще йому завжди здавалося, наче вона потай сміється над усім, бо розуміє, що світ яйця виїденого не вартий. Коли він лежав у темряві, а сон не йшов, він багато що згадував. Згадував Малколма Іннс-Ворда, маленьку Дженні і її розгублені довірливі очі. Проте найчастіше згадував Альберта.

Він згадував Альберта і спекотний день у далекому минулому. Вони плавали в Узі. Альберт ліг на живіт на березі, блискучий і мокрий, як риба, і сказав:

— Ми з Френком навчилися плавати тут, саме на цьому місці.

Джек сів. Шкіра в Альберта на спині була красивіша, ніж у жінки. Альберт розсміявся, але сміх прозвучав приглушено, бо він опустив обличчя в долоні.

— Що смішного? — спитав Джек.

Альбертові лопатки ходором ходили від сміху, ніби шовкову шкіру над ними ось-ось проб’ють кінчики крил. Джек ледве стримався, щоб не нахилитися й не погладити місце, де виростуть крила. І повторив:

— Що смішного?

Проте Альберт тільки підхопився і знову пірнув у річку, а Джек так ніколи й не дізнався, що його так насмішило. Може, він просто від щастя сміявся. У Альберта був безмежний хист до щастя. Коли вони розійшлися — Альберт пішов по Парк-Ґроув-стрит, а Джек по Гантінґтон-роуд — Альберт гукнув йому вслід:

— А гарний же день був!

Потім, уже після того, як Альберт загинув, Джек зрозумів, що друг колекціонував гарні дні, як дехто збирає монети чи листівки.

Френк навіть не здивувався, коли почув, що Джек загинув. Один його знайомий бачив усе на власні очі і розповів. Пепа, маленького джек-рассел-тер’єра, прислали з повідомленням із передової — мовляв, треба магазини для гвинтівок «Льюїс» — і він, як завжди, підстрибом мчав уперед, махаючи куцим хвостом і цілим тілом. Його поцілили, саме коли він підскочив. Він повалився на землю зі страшним криком — задню лапу розтрощило шрапнеллю — а тоді спробував звестися і побігти далі. Джек волав Пепу, щоб він спробував доповзти, але рана в бідолашної псини була надто серйозна. Кулі літали як мухи, але Джек усе одно поповз до пса, підбадьорливо щось мугикаючи. Може, йому згадалася дівчинка Флора, яка відправила свого пса зробити внесок у військову справу. Проте до Пепа він не доповз: за ним вибухнула ручна граната й рознесла його на клоччя, а пес продовжив завивати. На щастя, британському снайперові вдалося зняти тер’єра. Цей снайпер, Джорджі Мейсон, і переповів Френкові цю історію. І додав, що якби пес провив ще хвилину, то він і сам застрелився би.

Що сталося з Бруно, Френк не знав, а ось із Бетсі прикро вийшло: вона відмовилася працювати з іншими дресирувальниками і якийсь час просто гасала між передовою і вольєрами, Джека шукала. А потім плуталася під ногами чи валялася на дорозі, так що всі чортихалися, перечіпаючись об неї. Врешті лейтенант відвів її убік і застрелив, бо ні в кого вже сил не було дивитися їй у сумні очі.

Отримавши кролячу лапку, Френк став ніби зачарований: більше у нього зі смертю не було клопотів аж до 1942-го. Він повернувся додому після перемир’я і побрався з Нелл, яка вже зняла обручку з перлинкою і гранатом і поклала біля обручки Персі із сапфіровою стружкою, і більше на них не дивилася ще років зо тридцять, доки не подарувала на хрестини близнятам Дейзі та Роуз.

Весілля справили скромне, але з вінчанням. Нелл була в бузковій сукні, Лілліан — у сірій: побачивши їх у рукавичках на перлових ґудзиках і з крислатими капелюшками з вуаллю, Френк одразу подумав, що вони схожі на бліду міль. Він шкодував, що не може побратися з ними обома — не тому, що любив Лілліан (надто розумну, надто насмішкувату), а тому, що хотів і її захистити. Йому було важливо захистити всіх, хто зацілів. Коли вони з Нелл визирнули з вікна потяга, що ніс їх на медовий місяць (до Озерного краю — на Скарборо не було сил), Френку здалося, наче за гостями, які махали їм на прощання (Рейчел, Лілліан, Том, Мейбел і мати Персі Сіврайта), маячить його давня приятелька смерть — чомусь він був певен, що та прийшла по Лілліан. Потім, звісно, з’ясувалося, що смерть прийшла по Рейчел, яка звалилася замертво, щойно потяг звернув за ріг.

Френк, здається, швидко витіснив із пам’яті Велику війну. Він вирішив, що вестиме рівно настільки недраматичне й банальне життя, наскільки можливо. Хай проблеми зводяться до того, що в дитини ріжуться зубки, а на троянді сорту «Флорибунда», яку він вирішив висадити перед парадним входом до будинку на Ловтер-стрит, завелася тля. У такій домашній благодаті не було місця для спогадів про війну. Але була якась така мить незабаром по тому, як народилася Барбара, їхня перша донька: Нелл послала його по шпильку, і, нишпорячи у шухляді шафи, він натрапив на фото футбольної команди. Він здригнувся, ніби йому за комір крижаної води плюснули: обвівши поглядом команду, Френк зрозумів, що в живих лишився тільки він один. При погляді на Персі він ледь не розсміявся: свого часу смерть видавалася трагедією, а зараз стала буденністю. Френк порвав фотографію на маленькі клаптики й викинув, бо знав: щоразу як його погляд падатиме на лиця Альберта і Джека, він згадуватиме, що це вони мали заціліти, а не він. Коли він спустився на перший поверх, Нелл виявила, що про булавку він забув, і роздратувалася, хоча і спробувала це приховати. Знайти і втримати чоловіка — справа непроста, не хотілося починати все спочатку.

Разом у Френка й Нелл було п’ятеро дітей — Кліффорд, Бебс, Банті, Бетті й Тед. Коли з’явився Кліффорд, у нього вже був двоюрідний брат — син Лілліан Едмунд народився навесні 1917 року. Лілліан не зізналася, хто батько, навіть коли Рейчел спробувала виставити її з дому. Якийсь час Нелл боялася, що дитина народиться з густим чорним чубом і вилицями гострими, як стулки мушлі. Але хлопчик народився із золотими янгольськими кучериками й очима кольору незабудок, і це було значно гірше.

Розділ третій

1953. Коронація

Королева в пишній білій сукні виглядає як повітряна кулька, готова ось-ось злетіти над Вестмінстерським абатством і зависнути серед золочених шпилів. Щоб цьому запобігти, її обтяжують накидками й мантіями, скіпетрами й перстенями, і врешті вона стає така важка, що єпископи й архієпископи вимушені помагати їй пересуватися з місця на місце. Вона нагадує мені заводну китайську лялечку, яку дядько Тед привіз Патриції з Гонконга — і королева, і лялечка ковзають килимом, не показуючи ніг, із суворою усмішкою на обличчі. Різниця полягає тільки в тому, що в заводної лялечки ступнів немає, тільки коліщатка, а в нашої нової королеви, я припускаю, є, і саме вони — її засіб пересування товстим багряним килимом. Колір коронаційного килима — це теж, звісно, тільки моє припущена, адже коронація в мініатюрі розгортається на екрані маленького телевізора «Ферґюсон» у кутку вітальні Над Крамничкою у різних відтінках сірого.

Телевізор — це подарунок Банті від Джорджа, компенсація за те, що вона мусить виховувати дітей Над Крамничкою, а не в нормальному домі. Ми — не перші на нашій вулиці, хто розжився на телевізор: ця честь належить міс Портелло з «Гепленда», крамниці дитячого одягу. Але, що важливіше, ми — перші у своїй родині: ані серед родичів Джорджа, ані серед родичів Банті ніхто ще не купив цієї жаданої новинки.

А Банті хоч розірвися: вона, природно, пишається телевізором і хоче ним похвалитися. Кращої нагоди, ніж коронація, годі й шукати. А з іншого боку, вона терпіти не може, коли в хату набивається людей. Це ж доведеться бутербродів накришити! Чай заварювати літрами! Кінця-краю роботі не видно. Вона на кухні намазує пундики маслом і складає горою, як бруківку. Вона кілька тижнів відкладала масло з нашого пайка для коронаційної випічки і складала в холодильнику, трохи навіть вициганила у своєї матері, Нелл, і тітоньки Ґледіс. Чого тільки вона не напекла, адже «добра господиня знає, що немає кращого доказу її майстерності, ніж гарні пироги — брунатні, як горіхи, щойно з духовки чи вишукано прикрашені» — так писано у Біблії Банті, «Досконалій кулінарії (Книзі рецептів для газової плити „Паркінсон“)».

Вона винесла гостям не тільки пундики, а й тарелі сендвічів із беконом (бекон від Волтера, хтивого м’ясника), «кокосові мадленки», «лемінґтони» й «карамельні тістечка» («для особливої нагоди!»), не кажучи вже про «піканінні» («з далекої Австралії») і «печиво Даґо» — останні два, судячи з усього, на честь братів наших молодших зі Співдружності. Від усього відгонило згірклим маслом, яке залежалося у новісінькому холодильному апараті («Не задовольняйся меншим!») — черговою відкупною Джорджа. Ще Банті накрутила ковбасних рулетів, тітонька Ґледіс принесла величезний пиріг зі свининою, а тітонька Бебс — фруктові флани, великі, як колеса: один із консервованих персиків і мараскінових вишень, а другий — із консервованих груш і винограду. Вони викликали загальне пожвавлення і заздрість. Банті доходить висновку, що її сестрі нічим зайнятися, якщо вона готова гаяти час на такі досконалі, бездоганні кружальця. А завела б вона стільки дітей, скільки у Банті... Банті примощує останній пундик на тацю. У Банті стільки дітей, що вона не знає, за що і хапатися.

— Людей тут, як у Калькуттській чорній ямі, — сповіщає вона Джорджу, коли той зазирає на кухню в пошуках елю. І додає, ніби існує якась квота: — І дітей забагато.

Нас і справді багато. І я — серед них, кручуся під ногами у дорослих, як пес, що здає іспит на слухняність. Я то тут, то там, сама не знаю, як мені вдається переміщатися так швидко — ось я стою біля телевізора, аж ось уже мчу коридором на кухню. Відверніться на мить — і вам може здатися, що дівчаток двоє. Може, я теж на коліщатках, як китайська лялечка, та ще й розвинута не за віком. Усі гості зиркають на мене з недовірою і кажуть до Банті:

— А вона розвинута не за віком, правда ж?