Гіркі землі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добре, хоч я би й сама поскладала.

Постіль була стара, полатана, запрана, але накрохмалена. Її ще прасувати треба. У них вдома давно такої не залишилось. Ліля швиденько все поскладала в куток канапи, сіла поруч й відразу підхопилась, бо заскрипіли пружини. Ще тут був старий чорний креденс з латунними ручками, ходики на стіні з вигорілим циферблатом, які не йшли, кухонна шафка-стіл коло ще радянської газової плити і дешевий пластиковий електрочайник, а на підлозі — смугастий затоптаний хідник. Якби не чайник і не пластикове відро з водою, можна було б подумати, що Ліля перемістилась у часі років на сорок назад. Бо холодильник тут точно мав сорок років, не менше.

І час зупинився. Просто зупинився. І так можна жити. Сховатись не лише від дощу, а й від світу. До пані Розалії, так звали стару жінку, яка прихистила дівчину від дощу, напевно, ніхто не приходить. Її ровесники повмирали, і сусіди залишили після себе напіврозвалені будинки. Ліля зараз хотіла б опинитись на місці пані Розалії, тобто у тому віці, коли всі дали тобі спокій, бо вже взяли від тебе все, що ти могла дати. Трохи нагадує смерть, але повільну-повільну. А коли очі вже звикли до напівтемряви, то звідкись раптом проступили дерев’яні сходи, і під гуркіт грому Ліля ступила на першу сходинку, скинувши взуття, бо їй здавалося блюзнірством йти взутою по таких вишаруваних чистих сходах. Вона піднялася нагору і побачила в крихітному коридорчику відчинені двері. Ліля з порога побачила перекошену стелю з нефарбованих дощок, білі стіни, велике вікно з квадратними шибками, столик, етажерку з книжками і металеве ліжко, заслане білим простирадлом. Вона лягла на те ліжко, дощ рівно стукотів по даху. Ліля скрутилася в клубочок. Їй треба було виспатись. Спати так довго, щоб життя за цей час пішло настільки вперед, аби не було вже сенсу його наздоганяти.

Лілю збудила тиша. Яблука всі попадали, зросивши землю своїм соком. Землі було добре, і яблуні було добре позбутись тягаря.

— Дивна дівчина, — сказав старий, що сидів тепер у кріслі, поклавши на засмальцьовану подушку кволі ноги. — Кажеш, спить?

— Спить.

— А вдома, певно, переживають.

— Вона не буде довго спати, Михасю.

— Як встане, то хай зайде до мене.

— А нащо вона тобі?

— Може, я її батьків знаю.

— А я хотіла б на її батьків подивитися і спитати, чого їхня дитина як з хреста знята. Страшно дивитися.

— Може, слаба?

— Може, я про те не подумала. Бо, ніби хвора тварина, шукає нору аби запхатися. Думає, що хвороба її там не знайде.

— Вже знайшла. А що там, Рузю, нагорі? Так, як було?

— Ти знаєш, що я нічого не міняла. Павутину знімаю, порох витираю, та й усе.

— Там добре, там притульно, Рузю…

Розмова втомила старого, і він задрімав на останньому слові.

Коли Ліля прокинулась, були вже сутінки. Але зненацька їх прорвало сліпуче жовте сяйво призахідного сонця, що кинуло навскісний промінь на стіну навпроти, де в рамі під склом висіла велика репродукція картини: гора, довкола багато людей, а на горі — шатро. Може, то був образ, з ліжка Ліля не могла розгледіти, але її до глибини душі пройняло відчуття іншості — може, то був рай у біло-блакитних тонах чи казковий острів. Лише в дитинстві так гостро відчуваєш присутність гарного і чужого водночас світу, у який хочеться потрапити і залишитись там назавжди. Увійти через двері, не озираючись, не думаючи, що можеш не повернутись. Але, мабуть, потрібно, щоб душа готова була прийняти цю красу, віддатись їй повністю.

Враз усе потьмяніло, сонце сховало свій промінь. Але вже те, що воно сюди зазирнуло, в яр, у вікно мансарди, — то був, безперечно, знак. Два тижні, похмурі й розпачливі, нарешті закінчились. Хтось таки побачив Лілю з неба, повернув їй відчуття захищеності, такої, як у дитинстві, а згодом, можливо, поверне їй здатність радіти. Якби вона залишилась тут, нічого не намагаючись змінити, залагодити, це було б теж добре. Вона вичавила б себе з цього світу, як кісточку з вишні, щоб ніхто її не шукав, ніхто не приходив навідати її, щоб не було навіть тієї старої жінки — пані Розалії… Ні, хай буде. Самій в порожньому домі їй буде важче звикнути до нового життя.

Ліля встала, розправила складки на простирадлі і навшпиньки зійшла сходами. Сходи все одно скрипіли. Внизу було порожньо. Стара жінка мала б почути, вийти з кімнати, де був її хворий чоловік, там навіть двері були прочинені. Ліля взулася. Серце їй калатало, бо вона відчувала всю незручність становища, хоча там, нагорі, не відчувала нічого подібного. Там її тіло знайшло свою мушлю і відгородилось від дійсності сном. Можливо, тому, що в мансарді ніхто не мешкав, там не пахло ні потом, ні шкірою, ні волоссям іншої людини. А внизу повітря було густе, задушливе й пахло ліками.

Дівчина вислизнула надвір, побачила землю, всипану яблуками, що вмирали на очах, вкриваючись темними плямами, побігла доріжкою, викладеною нерівним річковим камінням, між яким, наче між зубами, застрягла трава, штовхнула хвіртку і пішла тією самою дорогою, що вела догори, аби не забути, коли повернеться сюди завтра.

— Як ти не розумієш, Михасю, вона не готова розповідати, а говорити ні про що вже не захоче.

— На кого вона була схожа?

— На зламану лілію, що гнеться до землі, на пташку, що випала з гнізда. А тепер — не знаю. Сон зміцнив її. Тому вона прийде ще і ще, щоб набратися сили. Бо вона молода. То ми з тобою не потребуємо великої сили.

— Нам треба чогось іншого, правда, Рузю?

Ліля видряпалася по розкислій стежці нагору, якраз навпроти гойдалки, що рухалася, пробуджена підземним потоком ропи, води і піску, і, проходячи повз неї, помітила рядок чорнобривців та нагідок. Вона посміхнулася, бо це було гарно — посадити біля платформи квіти. То була остання її посмішка цього згасаючого дня, бо коли вона зійшла з пагорба і опинилась на вулиці, то побачила, як усе змінилось. Якби вона не знайшла яру, то могла б стати жертвою стихії. Бог, мабуть, вирішив, що для цієї дівчини забагато ставати знову жертвою, і послав її в таке спокійне місце, як будинок з мансардою. На вулиці лежали поламані дерева, кавалки черепиці, бляхи. По асфальту досі текли струмки брудної жовтої води. Деякі дерева придавили автівки. Але буря закінчилась, скільки ж вона тривала? Скільки спала Ліля під дахом чужого дому?

На вулиці з’являлись люди. Вони стояли біля під’їздів двоповерхових будинків, готові кожної миті сховатись, якщо знову почнеться злива. Вихор побив вікна, які не встигли зачинити, поскидав горщики з квітами, але ніхто нічого не прибирав. Люди стояли заціпенілі, намагаючись оцінити чужі збитки, бо свої вони вже оцінили. Вони стояли, а Ліля йшла, і по ній було видно, що стихія її не зачепила, вона щойно про неї дізналась. Думки людей перекинулись на неї: що це за дівчина, звідки вона взялась, чому йде посеред вулиці і на її обличчі немає страху істоти, що пережила бурю, немає тривоги за своїх рідних. У такий недільний вечір люди вертаються з гостей, чи просто виводять дітей у двір і гомонять з сусідами. Але тепер всюди мокро, з землі тягне холодом, і сутінки наступають швидко, бо небо щільно вкрите хмарами. Всі ці уламки скла й черепиці залишаться до ранку, бо в неділю ніхто не буде працювати: гріх.

Ліля йшла не намальована, не вбрана до неділі, вискочила з хати в чому була. За нею тягнувся шлейф запаху яблук, яких вона так і не скуштувала, хоч мала не одну нагоду підняти тріснутий плід, що від падіння пінився соком. То для старої Розалії вона була зламаною лілією, пташкою, що випала з гнізда, але для себе вона була чорним клубком болю, кінець якого заплутався у неможливих варіантах рішень. А для цих людей вона була чужорідним тілом, ще більш чужорідним, ніж уранці, коли Ліля зустріла на зупинці однокласницю Люду з чоловіком і дитиною у візочку, причепурених і напарфумлених; ніж коли захряснула двері квартири, не взявши навіть ключа. Їй вистачило розуму не ревіти на вулиці, де будь-хто може її зупинити й сказати: «Прівєт! Лілько, я тебе не впізнала, ти так скацапніла». Або: «Лілько, ти надовго приїхала?» Чи: «Лілько, моя мама хоче їхати до Італії, може, напитаєш роботу для неї?» І обов’язково: «Лілько, ти ще заміж не вийшла?» Все це зараз повернулося, вдарило в груди гарячою хвилею — і відступило.

Сутеніло. Людей ставало все більше. Ліля зійшла на хідник, бо після катастрофи з’явились перші машини: водії вертались із шашликів чи гостей, бо більше в Бориславі варіантів не існувало. У неділю не їздили експедитори з товаром, та й рейсових автобусів майже не було. Над’їхав один зі Східниці і повернув назад: не буде ж чекати, поки приберуть вивернуті з корінням іржаві каштани, які доїдала по всій Європі невідома хвороба.