Віннету відвів наших коней за скелі, де їх не було видно зі стежки, і мої товариші зайняли свої місця. Я лишився сидіти на місці і повернувся туди, звідки мали з’явитися червоношкірі, моя рушниця лежала поряд напоготові.
Минуло чверть години, і я почув цокіт копит. Індіанці виїхали з-за повороту стежки, помітили мене й зупинилися, я ж спостерігав за ними з-під примружених повік і вдавав, що дрімаю. Вони теж помітили мене, обмінялися кількома фразами і під’їхали ближче. На кам’янистому ґрунті не видно слідів, тож вони не могли зауважити, що я тут не один.
Я повільно підвівся, стискаючи в руках рушницю, вони зупинилися за кроків десять від мене.
— Що блідолиций робить у цих горах? — запитав один з них.
— Білий чоловік відпочиває після довгої дороги, — спокійно відповів я.
— Звідки він прибув?
— З берегів Ріо-Ґранде.
— А куди прямує?
— Уфф! — несподівано вигукнув другий індіанець. — Воїни команчів бачили його біля Ріо-Пекос разом із Ма-Рамом! Білий чоловік стріляв у блідолицих, за якими ми гналися!
Отже, цей індіанець був одним із тих п’ятьох команчів, які переслідували Морґанів, і після моїх пострілів кинулися на мене, замість того щоб схопити втікачів. Я не впізнав його, бо тепер у нього на обличчі не було бойових кольорів. Та й бачив я їх тоді лише дуже коротко.
Маленька Рана, вождь із племені оґлала. Вашингтон, прибл. 1872 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.
— Куди потім вирушив блідолиций із Ма-Рамом? — продовжував розпитувати ватажок.
— До стійбища команчів.
— Коли й де білий чоловік зустрівся з сином вождя?
— Я взяв його в полон у тій долині, де сини команчів перед тим схопили Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього.
— Уфф! Він взяв у полон Ма-Рама? — закричали червоношкірі, хапаючись за зброю, але ватажок зупинив їх.
— Що зробив білий чоловік із воїнами, які були з сином вождя? Він убив їх?
— Я не заподіяв їм зла. Одного з них я зв’язав, а інших Великий Дух позбавив слуху і зору, щоб вони не чули і не бачили, як я веду за собою сина вождя.
— Але Ма-Рам не був зв’язаний, коли ми зустріли блідолицього на Ріо-Пекос! — раптом згадав той, хто брав участь у переслідуванні Морґанів.
— Він обіцяв мені їхати за мною, і я зняв із нього ремені.
— Уфф! Навіщо білий чоловік поїхав до стійбища команчів?
— Сини команчів схопили моїх друзів, тому я приїхав до них у стійбище, зв’язав чотирьох вождів та обміняв їх на бранців. Нам дозволили піти зі стійбища і дали свободу на чверть сонця.
— Віннету і Священне Вухо втекли від переслідування?
— Так.
Я отримував насолоду, спостерігаючи за їхніми розлюченими обличчями.
— Блідолиций пес повинен померти!
Із цими словами ватажок схопився за рушницю, єдину на них усіх, у решти червоношкірих були тільки луки і стріли.
— Зупиніться! Індіанські воїни загинуть раніше, ніж ти встигнеш підняти рушницю. Я не боюся восьми індіанців. До того ж я знаю, що воїни команчів не заподіють мені зла, якщо я скажу їм, де ще сьогодні вони зможуть побачити Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього, який утік зі стійбища.
— Уфф! Де?