Отже, ракурро згадали про старий індіанський звичай і вирішили відпустити бранців на свободу на шість годин, а потім влаштувати на них полювання, в якому візьмуть участь всі воїни племені. Вчинивши так, вони рятували своїх вождів, у нас же часу було занадто мало, щоб утекти далеко. Войовничих команчів чекала весела розвага, і вони, напевно, вже передчували солодкі миті майбутнього переслідування. Однак ми мали право поїхати з їхнього стійбища ще увечері і скакати всю ніч, поки переслідувачі нишпоритимуть у темряві навмання. Було б нерозумно не погодитися на такі умови, але я таки вирішив поторгуватися.
— Вбивча Рука згоден, але з умовою, що його гостям повернуть зброю.
— Вони її отримають.
— А також усе, що в них забрали.
Мені йшлося насамперед про цінності, які мав з собою Бернард, адже я не знав, чи їх у нього забрали.
— Усе!
— Моїх білих гостей схопили, хоч вони не зробили нічого поганого. Вожді ж повинні отримати свободу, а вони намагалися вбити мене. Такий обмін несправедливий.
— Чого ще вимагає наш білий брат?
— За удар ножем вожді дадуть нам трьох коней, яких я сам виберу з табуна. Їм же я залишу трьох наших.
— Мій брат хитрий, як лисиця. Він знає, що його коні втомилися, але хай буде так, як він того хоче. Коли Вбивча Рука звільнить вождів?
— Вони будуть вільні тієї ж миті, коли ми покинемо стійбище червоношкірих братів.
— Чи поверне він нам душі, зачаровані на білому листку і заховані у рушниці?
— Вбивча Рука дає слово, що не вистрілить їх у повітря.
— Нехай Вбивча Рука їде куди хоче. Він великий воїн і такий же хитрий, як і сильний. Напевно, розум вождів застилав туман, коли вони погодилися викурити з ним люльку миру. Хуґ!
Тепер торги завершилися, і я міг піти. Я повільно йшов крізь стрій червоношкірих до вігвама, де на мене чекали друзі. Щойно я переступив поріг, вони відразу зрозуміли, що я домігся свого, однак мовчки дивилися на мене.
— І що? — не витримавши, запита впершим Бернард.
— У вас забрали коштовні камені й цінні папери?
— Ні. А що?
— Бо тоді вам би їх повернули. Нам дали свободу на шість годин!
— Свобода! — Боб застрибав на одній нозі, як хлопчисько, але за мить його радість як рукою зняло. — Тільки на шість годин? А потім індіанці знову схоплять маса Бернард і Боб?
— Так, — сказав Сем. — Це більше, ніж те, на що ми могли сподіватися. Адже ми добряче влипли! За шість годин далеко не підеш, особливо пішки. А що з моєю Тоні?
— Ти отримаєш її і все, що тобі належить, так само, як і Віннету. Решта коней дуже втомилися, і хоч не хочеться залишати їм мого мустанга, я домовився, що сам виберу трьох коней з табуна.
— Чарлі, який же ти розумний! — засміявся Сем. — Цілих шість годин часу і п’ять свіжих коней! Цього цілком вистачить, щоб утекти від червоношкірих. Сподіваюся, ти не вибереш на радощах старих козлів замість коней.
Тепер мені довелося коротко розповісти про все, що відбувалося в останні години. Я ще не встиг завершити, коли зовні почулося невиразне бурмотіння. Я визирнув із вігвама й побачив стару, яка готувала для мене їжу.
— Нехай блідолиций іде за мною, — покликала вона.
— Куди?
— Я проведу його до Ма-Рама.
Це була дивна пропозиція. Я попередив своїх друзів і пішов за старою. У вігвамі, де жили вожді, на мене чекав верхи на коні Ма-Рам. Поруч стояв мій мустанг.
— Нехай мій білий брат їде за мною, щоб вибрати собі коней!
Так-от у чому річ! Я скочив у сідло й поїхав за Ма-Рамом до прерії, де індіанці пасли невеликий табун коней. Юнак спритно накинув ласó на темного жеребця і підвів його до мене.