Він сміявся доволі голосно, без остраху, що його почують. Це нагадало мені сміх Сема Гоукенса, коли той відчував свою перевагу.
— Що ж саме я не взяв до уваги, Семе?
— Невже я повинен щось пояснювати Вбивчій Руці? Скажіть-но мені, що б ви зробили, якби прибули сюди на зустріч із другом, а замість нього побачили біля коня молоток?
— Я ліг би на траву й чекав його повернення.
— Справді? Але я в це ніколи не повірю. Вас не було, коли я приїхав, і з вами могло щось трапитися, тож я пішов назирці.
— А якби ви перешкодили мені? А крім того, ви вже мали би збагнути, що я без потреби не наражаю себе на небезпеку. Як далеко ви дійшли слідом за мною?
— Аж до того місця, де ви знайшли того бідаку, якого вбили індіанці. Я знав, що ви неподалік, тому міг рухатися швидше. Я оглянув мерця і зрозумів, що ви пішли прошпигувати за індіанцями, тож повернувся сюди і чекав тут. Отже, скільки ви їх там нарахували?
— Приблизно шістдесят.
— Отже, це той самий загін, чиї сліди я бачив учора. Я правильно зрозумів: вони відкопали сокиру війни?
— Так.
— Вони надовго сюди?
— Щойно розсідлали коней.
— Чорт! То в них тут якісь плани. Ви зауважили щось підозріле?
— Мені здається, що вони збираються розібрати рейки, щоб потяг зійшов з колії, а потім пограбувати пасажирів.
— Ви здуріли, Чарлі? Це ж дуже небезпечно для пасажирів! Звідки ви це знаєте?
— Я підслухав їх.
— Ви розумієте мову оґлала?
— Розумію, але цього разу мені вона й не знадобилася. Вартові біля коней надто зрозуміло спілкувалися жестами.
— А ви не помилилися? Опишіть мені їхні жести.
Я виконав його прохання, і вестмен аж підстрибнув на місці від хвилювання, але швидко опанував себе і знову сів на землю.
— Так, ви все зрозуміли правильно. Тепер ми повинні допомогти пасажирам. Але квапитися не треба, спершу слід усе добре обміркувати. Ви кажете, їх шістдесят. Це прикро, бо в мене залишилося місце тільки для десяти зарубок, а що робити з рештою?
Попри всю поважність нашої ситуації, я ледь стримався від сміху. Замість хвилюватися через те, що нам удвох доведеться битися з шістдесятьма супротивниками, вестмен думав про місце для насічок.
— А скількох ви збираєтеся вбити? — запитав я.
— Ну, цього я ще сам не знаю, але думаю, що не більше ніж двох-трьох, бо індіанці втечуть, коли побачать перед собою двадцять або тридцять білих.
Я зрозумів, що Сем також сподівається на допомогу пасажирів потяга.
— Найважливіше, — зауважив я, — це правильно визначити потяг, на який вони збираються напасти. Тут ми не маємо права помилитися.
— Якщо вірити в те, що ви зрозуміли з їхньої пантоміми, то вони вирішили захопити потяг із Маунтін[8], який їхатиме з заходу, але це мене дивує, бо звідти зазвичай везуть самих пасажирів, а от поїзди зі сходу завжди везуть такі товари, від вигляду яких у кожного червоношкірого починають блищати очі. Доведеться нам, мабуть, розділитися й піти в різні боки вздовж залізничної колії.
— У нас не буде іншого виходу, але це якщо ми не зможемо довідатися, звідки й коли тут їздять потяги.
— Звідки я можу це знати? Я ще в житті не сидів у штуці, яку ви називаєте вагоном і в якій не знаєш, куди подіти ноги від страху, я живу у прерії, юначе, і пересуваюся верхи на своїй Тоні. А що роблять зараз індіанці, ви не бачили?
— Не знаю, я бачив тільки коней, але думаю, що вони точно знають, коли з’явиться потяг, і візьмуться до діла аж уночі, інакше ми б уже почули, як вони стукають по рейках. До сутінків залишилося не більше ніж півгодини. Щойно стемніє, ми їх знайдемо і про все довідаємося.
[8] Мабуть, ідеться про сучасне місто Юніон-Сіті у штаті Каліфорнія.