Віннету ІІІ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я розстебнув куртку, потім сорочку, а тоді сказав:

— Дивіться!

— Тисяча чортів! Він добряче вас шкрябонув! Либонь всі ребра світилися, як у скелета!

— Майже. Це сталося на березі Ред-Рівер[6]. Я провалявся два тижні з моторошною раною біля туші ведмедя і сподівався вже тільки на Бога, коли мене знайшов Віннету, вождь апачів. Ви щойно називали його ім’я.

— Ну тоді ви справді Вбивча Рука! Але це ще гірше! Тепер ви подумаєте, що Святе Вухо — цілковитий придурок!

— Ні, не подумаю. Вас збив на помилку мій костюм, і ви подумали, що я ґрінгорн. А від новачка ви не сподівалися такого прийому. По-іншому я не зміг би захопити вас зненацька.

— Не втішайте мене! Адже я був готовий до відсічі, просто небагато є людей, яких Бог наділив такою силою. Бути переможеним вами не соромно. Моє справжнє ім’я — Сем Гаверфілд. Називайте мене просто Сем.

— А мене друзі називають Чарлі. Ось вам моя рука.

— З радістю потисну її, сер. Старий Сем не простягає руку першому-ліпшому, але вам… Моя рука до ваших послуг. Тільки прошу, не розчавіть, вона мені ще знадобиться.

— Не бійтеся, Семе, я обережно. Сподіваюся, ваша рука ще не раз стане в пригоді мені, власне, як і моя — вам. Але дозвольте ще раз запитати: звідки та куди прямуєте?

— Я їду з Канади, де провів кілька місяців у товаристві лісорубів, а тепер прямую до Техасу, а звідти — до Мексики, де, як кажуть, розвелося так багато всякої наволочі, що просто серце радіє. Якщо люди не брешуть, там на кожному кроці можна напоротися на чийсь ніж або дістати кулю.

— Це мені по дорозі. Я зібрався в Техас, а звідти — до Каліфорнії. Але, оскільки мені байдуже, яким шляхом туди добиратися, можу зазирнути і в Мексику. Дозвольте скласти вам компанію?

— Таке питаєте, сер! Ну звичайно, ще й радий буду. Ви ж уже побували на Півдні, а саме такий супутник мені й потрібен. Але… вибачте, сер, за надмірну цікавість, ви й справді пишете книги?

— Так, пишу.

— Гм-м! Якщо сам Вбивча Рука взявся писати книги, отже, це не зовсім те, що я думав. Однак скажу відверто, я радше волів би потрапити до ведмедя в барліг, ніж узяти в руки перо і вмочити його в чорнильницю. За все своє життя я не зумів вивести на папері жодного слова. Але повернімося до наших справ: поясніть мені, звідки тут узялися індіанці. Я впізнав сіу-оґлала, а з ними треба бути дуже обережним.

Я розповів йому історію нашого маленького загону.

— Гм, — сказав на це Сем. — Затримуватися нам тут не варто. Вчора вдень я натрапив на сліди загону приблизно з шістдесяти коней. Стільки червоношкірих — це не жарт. Напевно, ці четверо були з їхньої компанії і виїхали на розвідку. Ви коли-небудь бували в цих місцях?

— Ні.

— Миль за тридцять звідси прерія переходить у суцільну рівнину, а ще через десять миль далі на захід можна знайти воду. Мені здається, індіанці поїдуть туди, щоб напоїти коней. Ми, звичайно ж, намагатимемося не перестрітися з ними, тому нам краще повернути на південь, хоч так ми лише завтра після обіду дістанемося до води. Та коли рушити в дорогу негайно, то до вечора можна дістатися до Західної залізниці. А якщо ми приїдемо вчасно, то зможемо навіть мати насолоду побачити потяг, який проїде повз нас.

— Я готовий їхати. Але що ми зробимо з трупами?

— Що ми з ними зробимо? Та нічого. Залишимо тут, але спершу я відріжу їм вуха, щоб червоношкірі знали, хто це зробив.

— Але залишивши їх тут, видамо, що ми тут були.

— Саме це я маю на меті.

Сем відтягнув усі чотири трупи на вершину пагорба і поклав їх рядком, потім повідрізав вуха і втиснув кожному в руки.

— Ось так, Чарлі. Вони їх побачать і зразу здогадаються, що тут побував Святе Вухо. Ви не повірите, як це моторошно, коли взимку страшенно хочеться, щоб у тебе замерзли вуха, а їх у тебе вже немає. Одного разу, тільки одного разу в житті, я схибив і потрапив у полон до червоношкірих. Я захищався з усіх сил, убив кількох, а одному відрізав томагавком вухо. Щоб принизити мене, вони, перш ніж поставити до стовпа тортур, відрізали мені вуха. Але вночі Сем Гаверфілд несподівано зник і тепер платить їм тією ж монетою. Гляньте-но сюди.

Він простягнув мені рушницю, і я побачив, що його приклáд був усіяний зарубками, кожна з яких означала вбитого червоношкірого. Роблячи нові, Сем показав пальцем:

— Це все вбиті мною індіанці. Сьогодні до них додадуться ще четверо. — Він зробив ще чотири зарубки, а потім продовжив: — А он ті вісім трохи вище — білі. Колись я розповім вам про них. До них неодмінно треба буде додати ще двох — батька і сина. Таких негідників світ не бачив. Коли я до них нарешті доберуся, можна і вмирати.

Його очі волого заблищали, а на обличчі з’явився вираз гіркоти, скорботи й любові. Я здогадався, що в серці старого мисливця живе біль і що він, можливо, пішов у ці пустельні місця, гнаний скорботою і жадобою помсти, адже справжній мисливець прерій не знає заповіді: «Люби ближнього свого!»

Тим часом Святе Вухо перезарядив рушницю. Вона належала до тих старезних, які доволі часто можна побачити в прерії. Дерев’яні частини давно втратили первісну форму, залізні — заіржавіли. Численні зарубки нагадували про смерть Семових ворогів. Ніхто, крім господаря, не зміг би влучити з цієї зброї навіть у бізона з відстані двох кроків, але Сем вивчав її довгі роки, знав усі її переваги й недоліки, тож у його досвідчених руках вона оберталася на небезпечну зброю.

— Тоні! — покликав вестмен.

[6] Власні назви та історичні факти, які вже були коментовані у першій та другій частинах, вдруге не коментуватимуться.