Як тільки ми сховалися за поворотом, я зупинив загін.
— Бернарде, потримай мого коня, — сказав я. — Я скоро повернусь.
— Що ти збираєшся робити, Чарлі? — здивовано запитав Сем.
— Хочу подивитися, що роблять червоношкірі.
— Добре, так ми дізнаємося, чи вони натрапили на наш слід.
Загін рушив далі, а я залишився лежати в заростях. Минуло зовсім небагато часу, і почувся цокіт копит. Команчі поверталися, але не всі. З ними їхали лише обидва Морґани, Капітана й Кончеса не було. Червоношкірі просувалися вперед повільно, уважно розглядаючи землю. Там, де ми стояли й обмотували коням копита, вони раптом зупинилися. Один з вождів зістрибнув з коня, підняв щось із трави. Я не зміг здалеку роздивитися, що ж вони знайшли. Він показав знайдене, вони порадились, а тоді обидва білих та один з вождів попрямували до яру. Вони наближалися, дуже уважно розглядаючи все довкола. На щастя, наші сліди були надійно замасковані, і команчі нічого не помітили. Коли вони проходили повз мою схованку, я помітив у руці вождя довгу нитку від ковдри, яку хтось із нас випадково кинув на землю. Холодок пробіг у мене по спині: наше життя висіло на тій нитці.
Розвідники, не натрапивши ні на що підозріле, повернулися назад, повіривши, що ніхто не проїздив по яру. Мабуть, саме тому вони без побоювання розмовляли між собою.
— Тут нікого не було, — долинув до мене голос Фреда Морґана. — А ті сліди, що ми знайшли, лишили наші коні.
— Але хто такий той індіанець і ті двоє білих, що як крізь землю провалилися? — запитав Морґан-молодший.
— Незабаром усе довідаємося. Вони від нас нікуди не подінуться. Червоношкірий був без одягу, тому ми навіть не знаємо, з якого він племені.
— Він дуже допоміг нам, якщо по річці і справді плив труп того Гольферта, про якого ти мені розповідав.
— Без сумніву, це був він. Мене турбує інше: як індіанець опинився там, де ми так довго стояли? Він був там раніше за нас чи прийшов згодом? Я думаю…
Морґани віддалилися від мене, і голоси їхні затихли. Мені вистачило й того, що я почув, щоб зрозуміти: небезпека наразі минула. Капітан із Кончесом не наважилися зустрітися з команчами і дуже спритно сховалися — тільки так вони могли зловити Лейтенанта на гарячому. Хоча я дуже сумнівався, що йому із Кончесом вдасться заховатися від уважних очей команчів.
Вождь і Морґани, що ходили на розвідку, повернулися до загону й сіли на коней. За мить команчі зникли за деревами, а я помчав наздоганяти товаришів, що випередили мене на добрих півгодини.
— Ось і чудово! — зрадів Сем, почувши мою розповідь. — Нехай тепер шукають вітра в полі.
— Сини команчів, — відгукнувся апач, теж втішений моїм повідомленням, — мають очі, але не бачать, а їхні вуха не чують кроків ворога. Нехай тепер мої брати знімуть із коней мокасини.
Ніхто не заперечував, і ми охоче послухали ради Віннету. Ганчір’я на копитах заважало коням, і вони насилу пересувалися дном яру, де було повно каміння і стовбурів дерев, що впали від старості або були з коренем вивернуті бурею. З кожною пройденою милею бурелом траплявся дедалі частіше, а місцина ставала все дикіша. Під вечір ми дісталися до підніжжя гірського хребта, що простягався з півночі на південь, заледве подолали його і вже в повній темряві зупинилися на нічліг.
Ніч минула спокійно, а на світанку ми з Віннету виїхали на розвідку й переконалися, що нам вдалося уникнути переслідування.
Далі нам довелося їхати пустелею, схожою на Колорадо. Замість річок і струмків нам щораз частіше траплялися висохлі русла, а лісів ставало все менше.
У сезон дощів бурхливі потоки води, що мчать із гір, вимивають у землі глибокі ущелини, які сходяться, розходяться, перетинаються, немов справжній лабіринт. На його стрімких стінах видно шари глини, чорнозему, піску, наче гігантський ніж розрізав листковий пиріг. Подорожній, що їде такою ущелиною, повинен бути обережним — іноді біля його ніг раптом відкривається прірва завглибшки кілька десятків метрів, і тоді, якщо в стіні немає стежки, що веде нагору, йому доводиться повертатися й шукати обхідні шляхи.
Якщо уважніше придивитися до таких ущелин, то видно, що після злив у горах вони наповнюються водою мало не на всю глибину, бо з обох боків на каменях видно рівень, до якого підіймається вода. Камені ті дуже мальовничі, аж хочеться взятися за пензель і намалювати їх: вітер і вода виточили з них піраміди, шестигранники, колони й арки, химерні фігури. Часом важко повірити, що це не творіння рук людських.
У хитросплетінні промитих водою ущелин легко знайти основне русло, яке і служить мандрівникам дорогою, бо по обидва боки можна видертися з ущелини вгору, якщо маєш добрі навички. Ця дорога є досить безпечною хоча б тому, що тільки той, хто стоїть біля самого краю ущелини, може помітити людину, яка їде внизу. А от подорожній не може здалеку побачити ворога і часто зненацька стикається з ним ніс у ніс.
Наш загін теж їхав уздовж такої ущелини, і що далі на захід ми просувалися, то нижчими і пологішими ставали її боки, і нарешті ми вийшли до відрогів хребта Сьєрра-Ріанка.
Там народжуються численні притоки річки Пекос, а серед них і та, де, за словами Гобліна, розбійники закопали свої скарби.
Ми в’їхали в цю долину ще до сутінків. Вона була невеликою — милі півтори завширшки і близько півмилі завдовжки. Смарагдова зелень по берегах безіменного потоку тішила око, але пустити там пастися коней не можна було: вищипана ними трава відразу видала б нашу присутність.
— Ви певні, що це саме та долина, яку ми шукаємо? — запитав я Гобліна. Дорогою ми проїхали багато місць, схожих на те, куди він нас привів, тому сумніви не покидали мене.
— Я впізнаю її, сер, — відповів він. — Он під тим дубом ми з Капітаном заночували, коли я вперше був тут.
— Непогано було би провести коней в сусідню долину й залишити їх там пастися під наглядом вартового — тоді вони нас не видадуть. А ми почувалися б вільніше і швидше би впоралися.
— Можливо, й так, — відповів мені Сем, — але що буде, коли раптом доведеться тікати? Ні, я свою Тоні краще триматиму поблизу.
— Морґани не приведуть за собою команчів, — заперечив я. — Їм зовсім не хочеться розповідати червоношкірим про свою таємницю. Але гаразд, пошукаємо галявину в лісі. Я з Бобом піду в один бік, Віннету — в другий, а всі решта чекатимуть на нас тут.