— Мої білі брати вчинять так, як вважатимуть за потрібне, — відповів апач, — але нехай пам’ятають, що той, хто шкодує ворога і вбивцю, платить за це власного кров’ю. Я все сказав!
Мені було незручно через те, що я не погодився з думкою Віннету, хоча в глибині душі й розумів, що він має рацію. Але того дня уже пролилася кров, і я не міг погодитися, щоб без крайньої потреби й небезпеки для себе знову позбавляти когось життя, нехай навіть це буде життя убивць і негідників.
Я все ще розмірковував про це все, коли в таборі команчів почулися крики, що свідчило про те, що там сталося щось несподіване і незвичайне. Ми побачили, що Капітан і Кончес також стривожилися і помчали до повороту стежки. Я дуже обережно поповз до узлісся й визирнув. Команчі зібралися на березі річки і, штовхаючи одне одного, розглядали щось у річці. Тоді вони кинули те, що розглядали, назад у воду і обступили вождів та обох білих, а потім раптово схопилися на коней і рушили в дорогу.
— Що там сталося? — запитав Бернард, коли я повернувся.
— Вони щось розглядали в річці. Здається, до них течією принесло труп Гольферта.
Віннету уважно слухав, розуміючи, що нашу присутність викрито, якщо я правильно вгадав причину переполоху в таборі команчів.
— Мій білий брат впевнений, що тіло мертвої людини може проплисти так далеко? — запитав він.
— Думаю, що так. Ріка тут глибока, течія швидка.
Не зронивши ні слова, апач встав і зник між деревами. Напевно, він вирішив вийти до річки вище за течією, щоб команчі не могли його помітити, а потім поплисти під водою навздогін за тим предметом, який так схвилював червоношкірих.
Це було дуже небезпечно. І хоч він був прекрасним плавцем, йому таки довелося б час од часу виринати над водою, щоб вдихнути повітря. Крім того, його могли побачити Капітан і Кончес, яким теж могло спасти на думку піти до річки й перевірити, що схвилювало команчів. Ну і, зрештою, не можна було виключати, що команчі тільки вдали, що поїхали, а самі сховалися в лісі й вислали до річки розвідників: там, де з’являється труп із вогнепальною раною, має з’явитися й той, хто її завдав. Як під час війни не можна залишати в себе в тилу не завойовану чи бодай не взяту в облогу фортецю, так і на Дикому Заході небезпечно дозволяти, щоб озброєна людина розгулювала за твоєю спиною, особливо якщо ти не знаєш її намірів.
Вождеві апачів належало проплисти близько півмилі, на що йому було потрібно не більше ніж тридцять хвилин. До цього слід було додати десять хвилин пішки до річки. Але не минуло й чверті години, як Капітан із Кончесом теж рушили в дорогу, а ми ніяк не могли їм завадити.
Погані передчуття не обманули мене: розбійники під’їхали до того місця, де раніше табором стояли ракурро, спíшилися й підійшли до води. Напевно, у Віннету зі зброї був із собою тільки ніж. Треба було захистити Віннету, ясна річ, так, щоб мене ніхто не побачив.
— Залишайтеся тут! — наказав я супутникам, а сам погнав крізь густі зарості вздовж узлісся, шукаючи місця, звідки можна було б влучити у розбійників на березі. Однак не встиг я вибратися з лісу, як Капітан скинув рушницю і вистрілив у воду. Тільки незвичайна спритність врятувала Віннету. Він пірнув, і за мить з’явився на поверхні біля самого берега, вистрибнув із води і кинувся на Капітана. Тієї ж миті Кончес підняв рушницю. У мене не було вибору — треба було стріляти. Але з такої відстані, коли супротивники зчепляться врукопаш, занадто легко потрапити не туди, куди плануєш. Тим часом Віннету одним стрибком опинився біля Кончеса і вибив рушницю з його рук у той момент, коли розбійник спустив курок. Пролунав постріл у небо. Озброєні ножами Капітан і Кончес насідали на Віннету з двох сторін, а він спритно відбивався від них приклáдом рушниці, яку перехопив на льоту. Він не вперше бився з двома, а то й з більшою кількістю ворогів, тому я був спокійний за результат сутички, але раптом пролунало виття команчів. Почувши постріли, вони шугнули назад.
Як тільки апач помітив нову небезпеку, він сильно вдарив у плече Капітана, змусивши його кинути зброю, на щастя, вже розряджену, а сам кинувся вгору за течією величезними стрибками, як мчить пантера, за якою женеться зграя вовків. Я знав, що він може обігнати хоч кого. Колись Віннету вчив мене так бігати, навіть не бігати, а викидати тіло в повітря, приземляючись на напівзігнуту ногу, яка в ту ж мить, немов потужна пружина, повинна розпрямитися і знову випустити тіло в політ. Бігти так дуже важко, не всі червоношкірі витримують більш ніж п’ять хвилин. Віннету ж починав здавати тільки після десяти, але цього часу йому мало вистачити, щоб дістатися до свого одягу, сховатися в лісі, заплутати сліди й повернутися до нашого сховку.
Я кинувся до своїх.
— На коней! — наказав я. — Мусимо тікати!
— Тисяча чортів і одна відьма! Куди це ти зібрався? — здивувався Сем.
— З хвилини на хвилину тут з’являться команчі, а з ними й обидва Морґани. Але шукати вони будуть не нас, а Віннету, тому відведіть коней на узлісся і, як тільки вони проїдуть повз нас, їдьте за ними, щоб ваші і їхні сліди перемішалися. А я залишуся тут чекати Віннету.
— Я залишуся з тобою, — заявив Сем. Він не хотів кидати мене в небезпечну хвилину, але я не міг відпустити недосвідченого Бернарда і Боба з Гобліном.
— Я прошу тебе поїхати з нашими товаришами і допомогти їм. Вони можуть розгубитися і наробити дурниць, — відповів я, кидаючи багатозначний погляд на нашого бранця.
— Добре, їду. Вперед, джентльмени! Вони вже проїхали повз нас!
Між нами і команчами росли дерева, тож вони нас не помітили. Після того як Сем та інші мої супутники поїхали, я ретельно заховав сліди. Не встиг я завершити цю непросту справу, як пролунав шелест і переді мною з’явився Віннету з одягом у руках.
— Уфф! Собаки ракурро винюхують слід апача. Де товариші мого білого брата?
— Вони поїхали вперед.
— Мій брат вчинив мудро, як завжди. Блідолицим не доведеться нас довго чекати.
Він швидко одягнувся і, взявши свого жеребця за вуздечку, підійшов до узлісся. Його погляд уперед дав мені зрозуміти, що ми наразі в безпеці від команчів. Перш ніж ми скочили в сідла, я запитав:
— Що мій брат знайшов у річці?
— Тіло блідолицього. Віннету сьогодні двічі вчинив, як хлопчисько, але він не боїться команчів. Сподіваюся, білі брати вибачать мені.
Нікому, крім мене, гордий апач не міг би зізнатися у власній помилці. Я розумів, якого зусилля це йому коштувало, тому промовчав, тим паче, що ми вже мчали щодуху і мій мустанг ледве встигав за його непоказним жеребцем.
Наші супутники зупинилися там, де дорога повертала праворуч, на вершину пагорба, а сліди команчів вели в ліс. Сем спíшився і позакутував кінські копита шматками ковдр. Не ризикуючи йти дорогою, ми спустилися в яр. Віннету йшов пішки позаду загону, замітаючи наші ледь помітні сліди.