— Це найгірші з усіх. Скільки їх?
— Приблизно шістдесят.
— Чорт! Вони вже втретє за останній рік влаштовують нам засідку. Але нічого, ми дамо їм відсіч. Я давно хотів з ними поквитатися. Як далеко звідси вони зачаїлися?
— Приблизно через три милі.
— Машиністе, затуліть ліхтарі ковдрами. У цих негідників дуже добрий зір. Ви трапер, правда ж?
— Правда, зі мною є ще один, він стежить за червоношкірими й чекає на нас.
— Ви вчинили дуже мудро, завдяки вам нам тепер не загрожує небезпека, а можливо, ми ще й потішимося, взявши участь у незвичній пригоді.
Люди з найближчого вагона відчинили вікна і прислухалися до нашої розмови, почали відчинятися двері, поодинці та групами виходили люди й приєднувалися до нас. Розпитували, штовхалися, перебивали одне одного і затихли лише після того, як кондуктор попросив усіх замовкнути.
— У вашому потязі є золото і срібло? — запитав я.
— Хто вам сказав? — здивувався він.
— Індіанці. Ними верховодить білий волоцюга, який отримає золото, а ваші скальпи та майно він пообіцяв індіанцям.
— Он воно як. Але звідки він знає, що ми веземо?
— Здається, йому сказав якийсь працівник залізниці, але як саме це трапилося, я не знаю.
— Про це ми довідаємося, якщо він живцем потрапить нам до рук. Але пробачте, сер, ви не могли би назватися, щоб ми знали, як до вас звертатися?
— Мого товариша звати Священне Вухо, а мене…
— Священне Вухо? — перебив він мене. — Чорт, оце нам пощастило! Він один вартий більше, ніж десяток воїнів. А ви?
— Мене у прерії називають Вбивчою Рукою.
— Вбивча Рука? Той самий, за ким три місяці тому в Монтані гналася сотня індіанців сіу? Той, хто за три дні пробіг на лижах від Сьєрра-Невади до форту Юніон?
— Так і є.
— Сер, я так багато про вас чув і страшенно тішуся, що ми зустрілися! Але як дивно! Скажіть, хіба не ви нещодавно врятували потяг, який збирався знищити Парранох, білий вождь індіанців понка?
— Так. Тоді зі мною був відомий вождь апачів Віннету, ім’я якого відоме всім мешканцям прерії. Але час братися до діла. Індіанці знають, коли має з’явитися потяг, тому не можна зволікати, щоб вони нічого не запідозрили.
— Це правда! Насамперед розкажіть, де саме вони влаштували засідку й виставили вартових. Той, хто збирається напасти на ворога, повинен знати, до чого треба бути готовим.
— Ви міркуєте, як стратег, сер. Але, на жаль, я не маю про це інформації. Я не міг чекати, поки вони закінчать усі приготування, бо тоді не встиг би попередити вас. Ми дізнаємося про все від мого товариша! Я просто хотів запитати вас, чи збираєтеся ви битися з червоношкірими, чи радше воліли б ухилитися від бою?
— Звичайно, ми нападемо на них, — поквапився відповісти кондуктор. — їх треба добре провчити, раз і назавжди, щоб у них зник апетит до нашого майна. Як я зрозумів, вас лише двоє, а цього явно замало проти шістдесятьох індіанців, тому ви не можете…
— Даруйте, сер, — перебив я його, — але дозвольте нам самостійно вирішувати, що ми можемо, а що ні. Сьогодні Священне Вухо сам за кілька хвилин убив чотирьох червоношкірих, тож запевняю вас, що ми й удвох відправили б до Країни вічного полювання кілька десятків оґлала. Річ не в кількості, а в тому, що люди мають у головах і в руках. Якщо я в темряві можу вистрілити сам двадцять п’ять разів і мені не треба буде заряджати зброю, звідки вони знатимуть, скільки нас — двоє чи двадцять? Ваші люди озброєні?
Це було зайве питання, бо я й так знав, що всі пасажири зазвичай носили на поясі револьвери, але кондуктор і справді збирався очолити все сам, а цього не варто було допускати. Щоб повести людей вночі проти індіанців, треба знати і вміти трохи більше, ніж переважно вміє залізничний кондуктор, навіть якщо він людина смілива та ініціативна. І почув одностайне: «Так», а кондуктор додав із посмішкою: «Серед пасажирів їдуть шістнадцять наших працівників. Вони добре стріляють і орудують ножами. Ще є двадцять солдатів, які повністю озброєні і прямують до форту Палві. Думаю, що серед нас знайдеться ще кілька людей, яким сподобається ідея зустрітися з червоношкірими. Хто піде з нами?»
Усі без винятку були готові взяти участь у нічній пригоді, хоч, можливо, багато хто й боявся, але соромився зізнатися. Хоча з таких людей нам буде небагато користі, тому краще б вони залишилися, тож я сказав:
— Слухайте мене уважно, джентльмени. Ви всі — хоробрі люди, але не слід залишати потяг без охорони. У вагонах точно є дами, і вони потребують захисту. Навіть якщо ми переможемо, то кілька індіанців можуть втекти й напасти на потяг, тому частина відважних чоловіків повинна залишитися тут. Прошу вийти вперед тих, хто готовий взяти на себе охорону потяга і дам.
І справді знайшлося восьмеро чоловіків, готових ризикувати життям, захищаючи потяг. Це були чоловіки трьох дам, які їхали в потязі, і ще п’ятеро пасажирів, більше схожі на тих, що краще знаються на цінах заліза, вина чи сигар, ніж на тому, як правильно тримати в руках ножа. Я не дорікав цим людям навіть подумки, бо їхнім завданням насамперед були обов’язки перед дамами.
— Ми не можемо залишити потяг зовсім без персоналу. Хто хоче залишитися? — запитав я кондуктора.