— Краще зробімо навпаки, Чарлі. Ви досі вже так багато всього вивідали, що мені соромно, адже я ще нічого не зробив.
— Це неможливо, Семе. Мій мустанг вас послухається, а ваша Тоні за мною не піде.
— Правду кажете! Доведеться послухатися вас.
І він поквапився до коней, не переймаючись тим, щоб сховати сліди. Щойно він зник з мого поля зору, як з’явилися індіанці.
Я тихенько крався слідом за ними. Неподалік від куща, під яким лежав молоток, вони зупинилися, зібралися гуртом і вилізли на рейки. Незабаром почулися удари молотка. Білий негідник явно орудував забраними у вбитого залізничника інструментами.
Настав час діяти й нам. Я вибрався з майбутнього поля бою і поквапився уперед. Через п’ять хвилин я наздогнав Сема.
— Вони вже взялися до колії? — запитав Сем.
— Так.
— Я почув це. Якщо прикласти вухо до рейки, чутно кожен удар.
— Ходімо, Семе! Через сорок п’ять хвилин потяг буде тут, а нам треба встигнути попередити людей до того, як індіанці зауважать вогні поїзда.
— Чарлі, я не піду з вами.
— Чому?
— Якщо ми зараз обоє звідси підемо, нам потім доведеться витратити багато часу на те, щоб знову провести розвідку. Буде краще, якщо я підкрадуся до індіанців і придивлюся до них, а коли ви повернетеся, я все вам розповім.
— Маєте рацію, Семе. А ваша Тоні?
— Я залишу її тут. Вона не зрушиться з місця, поки я не повернуся.
— Гаразд! Я знаю, що на вас можна покластися. Повертайтеся, Чарлі. Ви знайдете мене тут.
Я скочив на свого мустанга й помчав назустріч потягу так швидко, як тільки міг у темряві без ризику покалічити себе й коня. Треба було наздогнати потяг на такій відстані звідси, щоб індіанці не зауважили, що він зупинився. А тим часом ніч ставала світлішою, на небі з’явилися зорі й освітили прерію м’яким сяйвом. Тепер я міг їхати швидше, мені вже нічого не заважало. Приблизно через три милі від того місця, де червоношкірі готували пастку, я зістрибнув із коня, зв’язав йому передні ноги і в мерехтливому світлі зірок зібрав хмиз, суху траву і зробив смолоскип, а сам розстелив свою ковдру й ліг біля залізничного полотна, щоб почути наближення потяга.
Приблизно через десять хвилин я почув далекий стукіт коліс. На горизонті з’явилася маленька світла цятка, ніби ще одна зірка сходила в небі. Цятка швидко наближалася і збільшувалася.
Незабаром вона розпалася на дві. Час було діяти. Я підніс сірник до сухої трави, трава спалахнула, затріскотів хмиз, і вгору піднялося полум’я, яке мали би зауважити з потяга. А потяг тим часом наближався, я вже чітко бачив перед собою два ліхтарі, які прорізали темряву попереду паротяга. Приблизно через хвилину потяг буде біля мене.
Я встромив смолоскип у полум’я, зачекав, поки спалахне, і, розмахуючи вогнем над головою, рушив назустріч потягу. Машиніст збагнув, чого мені треба. Пролунали три оглушливі свистки, гальма зі скреготом втиснулися в колеса, повітря завібрувало, і паротяг зупинився поряд із вогнищем. Машиніст визирнув з віконця і крикнув:
— Що там у вас? Ви хотіли сісти на потяг?
— Ні, я хотів, щоб ви вийшли з нього.
— Про це не може бути й мови.
— Але вам таки доведеться, бо попереду індіанці розібрали рейки.
— Індіанці? От чорт! Це правда?
— А чого ж би я брехав вам?
— Що трапилося? — втрутився в розмову кондуктор.
— Кажуть, попереду червоношкірі, — відповів йому машиніст.
— Справді? Ви їх бачили?
— Бачив і чув. Індіанці оґлала.