Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спогади учасників битви

І.С. Конєв,

Маршал Радянського Союзу, колишній командуючий 2 Українським фронтом.

У нестримному пориві

У славний бойовий літопис нашої держави навічно записані героїчні подвиги, здійснені Червоною армією під час Великої Вітчизняної війни. Однією з найяскравіших сторінок цього літопису є 1944 рік — рік вирішальних перемог, внаслідок яких ворог зазнав найжорстокіших поразок і був вигнаний за межі нашої Батьківщини.

Як відомо, після звитяжної битви на Курській дузі стратегічний наступ Червоної армії в другій половині 1943 року успішно продовжувався й увінчався великими перемогами. На південному крилі радянсько-німецького фронту війська 1, 2, 3 і 4 Українських фронтів до початку 1944 року визволили від ворога Київ, Черкаси, Дніпропетровськ та багато інших міст, захопили важливі оперативні плацдарми на Правобережній Україні. У результаті цих перемог були створені сприятливі умови для проведення нових бойових операцій з метою повного визволення Правобережної України і Криму.

Дальші плани радянського Верховного Головнокомандування на півдні полягали в тому, щоб могутніми ударами розсікати ворожу оборону, оточувати й знищувати угруповання противника по частинах. Успішні бойові дії повинні були повернути Батьківщині важливі промислові і сільськогосподарські райони й відкрити шлях для наступу Червоної армії на Балкани й Польщу.

Виходячи з цього плану, визволення Правобережної України було розпочато проведенням ряду фронтових наступальних операцій, що безпосередньо передували оточенню й розгрому німецько-фашистських військ у районі Корсуня-Шевченківського.

Війська 1 Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна (член Військової ради — генерал-лейтенант К. В. Крайнюков), відбивши контрудари противника, що намагався ліквідувати київський плацдарм наших військ на Дніпрі, до середини січня 1944 року вийшли в район Сарн, на підступах до Шепетівки та Вінниці.

Війська 2 Українського фронту, якими мені довелось командувати (члени Військової ради — генерал-полковник І. 3. Сусайков та генерал-майор І. С. Грушецький, начальник штабу — генерал-полковник М. В. Захаров), відкинули противника від Дніпра більш, ніж на 100 кілометрів і визволили Кіровоград.

Війська 3 Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського (член Військової ради — генерал-лейтенант О. С. Желтов), визволивши Дніпропетровськ і Запоріжжя, просунулись від Дніпра на захід в цілому на 50-100 кілометрів.

У середній течії Дніпра гітлерівцям вдалося удержатися лише в районі Канева. Корсунь-шевченківське угруповання військ противника, яке сформувалося тут, використовуючи сприятливу для оборони місцевість, утворило глибокий виступ, що вклинився в стик між 1 і 2 Українськими фронтами. Це угруповання нависало над суміжними флангами фронтів і сковувало свободу маневрування наших військ, все ще не бажаючи примиритися з тим, що «Східний захисний вал» повністю рухнув.

Німецько-фашистське командування вперто обороняло цей виступ. Було очевидним, що гітлерівський генералітет розраховує використати цю місцевість як плацдарм для організації наступу, маючи на меті відновити лінію фронту на західному березі Дніпра. Ставка Гітлера й командування окупаційних військ сподівались дістати перепочинок на південній ділянці свого східного фронту, не чекаючи в зв’язку з початком бездоріжжя наступу наших військ у попередніх масштабах. У цей період противник усе ще вважав, що йому пощастить сильними ударами скинути наші війська з плацдармів на Дніпрі, зберегти багаті промислові й сільськогосподарські райони Правобережної України і встановити зв’язок сушею з кримським угрупованням своїх військ.

Виходячи з усього цього, фашистське командування зосередило на Правобережній Україні великі і найбільш боєздатні з’єднання та частини — всього 93 дивізії, у тому числі 19 танкових з 25, що діяли на всьому радянсько-німецькому фронті. Поступаючись перед нами кількісно в таких родах військ, як піхота, авіація та артилерія, противник мав деяку перевагу в танках. Найсильніше танкове угруповання, до 10 дивізій, ворог тримав у районах Умані та Кіровограда. Безпосередньо на корсунь-шевченківському виступі оборонялись його правофлангові з’єднання 1 танкової армії та лівофлангові з’єднання 8 польової армії в складі 12 піхотних дивізій, однієї танкової дивізії, однієї моторизованої бригади, кількох окремих танкових батальйонів і дивізіонів штурмових гармат.

Наземні війська істотно підсилювались авіацією. Перед 1 і 2 Українськими фронтами діяв 4 повітряний флот німців. В його складі було 450-500 бомбардувальників, 250-270 винищувачів і 230-270 літаків-розвідників. Співвідношення сил по бомбардувальній авіації на початок Корсунь-Шевченківської операції було 1:1, але в денних бомбардувальниках противник мав потрійну перевагу. Проте вона зводилась нанівець нашою перевагою по кількості штурмовиків, нічних бомбардувальників та винищувальної авіації.

Ліквідація корсунь-шевченківського виступу стала першочерговим завданням 1 і 2 Українських фронтів, що розгорнули загальний наступ з метою повного визволення Правобережної України. Виконати це завдання треба було якомога швидше, щоб не дати можливості противнику укріпити свої оборонні позиції й посилити угруповання військ. Ця обставина змушувала нас провести планування й підготовку операції в стислі строки.

Фронтам, і зокрема 2 Українському, довелося здійснити велике, складне й важке перегрупування військ. Головні сили, що діяли на лівому крилі, у районі Кіровограда, у тому числі 5 гвардійська танкова армія, передбачалось непомітно перекинути на північ і підготувати для удару. Все це довелось здійснювати у винятково несприятливих умовах. Відлига і зв’язане з нею бездоріжжя ускладнювали дії радянських військ.

12 січня Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед фронтами завдання — зустрічними ударами під основу корсунь-шевченківського виступу оточити й знищити угруповання, яке оборонялось. Початок наступу був визначений: 2 Українському фронту — 25 січня, 1 Українському фронту — 26 січня. Різниця в часі зумовлювалась відстанню, яку повинні були подолати ударні угруповання фронтів до Звенигородки.

У відповідності з поставленим завданням командування і штаби фронтів розробили плани проведення операції, що були схвалені Ставкою.

У плані 2 Українського фронту враховувалась та обставина, що після Кіровоградської операції, яка щойно закінчилась, територія на захід від Кіровограда була найбільш щільно зайнята ворожими військами. Мабуть, противник чекав тут на наш дальший наступ і тому тримав у цьому районі сильне танкове угруповання.

Було вирішено головний удар здійснити на північ від Кіровограда суміжними флангами 4 гвардійської і 53 армій, військами 14 стрілецьких дивізій при підтримці головних сил авіації фронту і, прорвавши оборону противника на ділянці Вербівки-Василівки, розвивати наступ на Шполу й Звенигородку. 5 гвардійську танкову армію, що мала в своєму складі 205 танків, планувалося ввести в бій у смузі 53 армії. Її завданням було завершення прориву оборони противника, щоб потім, навально розвиваючи наступ, до кінця другого дня вийти в район Шполи і захопити Звенигородку. З’єднавшись там з рухомими військами 1 Українського фронту, вона повинна була разом а ними створити зовнішній фронт оточення.

4 гвардійська армія під командуванням генерал-майора О. І. Рижова (з 3 лютого — генерал-лейтенанта І. К. Смирнова), розвиваючи після прориву оборони противника наступ у загальному напрямку на Шполу, повинна була у взаємодії з 52 армією і резервами фронту створити в міру просування внутрішній фронт оточення.

Крім головного, передбачалось завдати два допоміжних удари: 5 і 7 гвардійськими арміями в районі на захід і південний захід від Кіровограда і 52 армією — у напрямку Малого Старосілля і Городища. Їх удари призначалися для відвернення сил і уваги ворога від напрямку головного удару і приховування наших справжніх намірів.

5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус планувалося тримати в резерві, маючи на увазі використати його у взаємодії з 5 гвардійською танковою армією для удару по тилах корсунь-шевченківського угруповання.

З району на південний схід від Білої Церкви в напрямку Звенигородки повинно було наступати ударне угруповання 1 Українського фронту у складі 40 армії під командуванням генерал-лейтенанта П. Ф. Жмаченка, 27 армії під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка та 6 танкової армії під командуванням генерал-лейтенанта танкових військ А. Г. Кравченка. Остання дістала завдання розвивати наступ і завершити оточення ворожого угруповання в районі Звенигородки.

Створювати ударне угруповання командуванню 1 Українського фронту довелось у складній обстановці. Війська фронту вели вперті бої, відбиваючи удари ворога, що наступав з районів Вінниці та Умані. До ударного угруповання для проведення Корсунь-Шевченківської операції спочатку було виділено 6 стрілецьких дивізій.

Завдання по підтримці і прикриттю військ з повітря покладались на авіацію 2 і 5 повітряних армій. Бомбардувальники та штурмовики повинні були сприяти прориву ворожої оборони, забезпечити введення у прорив рухомих з’єднань, знищувати авіацію противника над полем бою і прикривати бойові порядки наших військ.

Підготовка операцій здійснювалась у стислі строки і проходила в напруженій обстановці бойових дій, які не припинялися.

На нашому фронті всі перегрупування відбувалися вночі, скритно, з чітким регулюванням руху по строго визначених маршрутах. Щодо цього слід відзначити дії 5 гвардійської танкової армії, яка настільки вміло здійснила перегрупування на відстані 100 кілометрів, що її вихід з району Кіровограда був виявлений противником лише після прориву його оборони.

При перегрупуванні військ у напрямку головного удару було вжито найсуворіших заходів оперативного маскування й дезінформації. Для цього були створені вдавані райони зосередження танків та артилерії, фальшиві вогневі позиції, імітувалось пересування військ і техніки. Все це, разом узяте, забезпечило раптовість нашого удару і значно сприяло успіху операції.