Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У боях за це село виявив велику стійкість командир 76-мм гармати кінної батареї 214 кавалерійського полку старший сержант таджик Ісахаджаєв. Вміло діяли в цьому ж бою мінометники кінної батареї, якою командував старший лейтенант Панікоровський, та багато інших артилеристів.

Воїни-гвардійці вели бої в складі підрозділів, а якщо траплялося, то один на один і навіть вступали в єдиноборство з кількома фашистами. У цьому проявилася явна моральна перевага наших бійців. Ґрунтувалася вона на усвідомленні свого військового і громадянського обов’язку перед народом, перед Батьківщиною, На початку лютого внутрішнє кільце оточення не тільки ущільнювалось, але й скорочувалось, стискувалось. Праворуч, поблизу сіл Бурти і В’язівок, діяла 7 гвардійська повітрянодесантна та 252 стрілецька дивізії 20 гвардійського стрілецького корпусу гвардії генерал-майора М. І. Бірюкова. Незважаючи на погану погоду, артилеристів активно підтримували авіатори. Полонений офіцер з танкової дивізії СС «Вікінг» гауптштурмфюрер Курт Шадлер говорив: «Операція по оточенню і знищенню німецьких дивізій у районі Корсуня була проведена Червоною армією в дуже короткий строк, особливо, якщо врахувати стан шляхів. Дуже швидко були введені в прорив важкі гармати. Полкова артилерія була маневрена й оперативно перекидалася вами з однієї ділянки на іншу. Вогонь артилерії був настільки точним, що наші втрати в живій силі і техніці на час мого полонення становили не менше 60-70 відсотків» [1, 101].

Ведучи успішні бої, наші війська зайняли Воронівку, Вербівку та інші населені пункти. Звуження кільця оточених гальмувалось стійкою обороною села Бурти. Саме тут гітлерівці намагалися з’єднатися з тими, що безуспішно пробивались ззовні через Єрки. Як згадує колишній командир 7 гвардійської повітрянодесантної дивізії гвардії генерал-майор Д. А. Дричкін, після неодноразових невдалих спроб захопити Бурти з фронту командиру 29 гвардійського повітрянодесантного полку гвардії полковнику І. І. Голоду вдалося вночі обійти село справа. На світанку полк вдарив по флангу німців, які оборонялись. Його підтримав 18 гвардійський полк десантників. Надвечір Бурти були повністю очищені. 9 лютого разом з частинами сусідньої 52 армії було визволено місто і залізничний вузол Городище.

Тепер німці вже втратили надію з’єднатися з тими, що наступали від Єрок, і почали відкочуватись на північ до Корсуня-Шевченківського. У Городищі вони покинули тисячі автомашин з військовим вантажем і пораненими.

У середині лютого оточені гітлерівські війська робили неодноразові відчайдушні спроби вирватись із кільця. Це вимагало посилення пильності в частинах, особливо в тих, що перебували в безпосередньому зіткненні з ворогом. Всю ніч до ранку велась артилерійська і мінометна стрільба. З попереднього досвіду ми знали, що такий обстріл виснажує ворога, завдає йому відчутної поразки.

Настала морозна темна ніч. Вітер гнав по небу темні важкі хмари. Спочатку йшов невеликий сніжок, а потім знялася хуртовина.

Артилерійські постріли й зрідка залпи «катюш» 4 гвардійської та 27 армій перегукувались між собою то з району Комарівки, Хильок, то з Таращі, Скрипчинців, Нової Буди. На мить над батареями з’являлися низькі заграви. Там, вдалині, у районі Шендерівки, ледве чутно було безперервний гуркіт вибухів. Ось один за одним пролетіли «кукурузники-нічники» 5 повітряної армії.

Незважаючи на складні погодні умови, відважні авіатори піднімалися в повітря і скидали свій смертоносний вантаж на голови гітлерівців. Полонений обер-єфрейтор Рюль Гюнтер розповідав: «17 лютого я пережив найстрашніший день у житті. Напередодні командування назвало цю безумну операцію „бігом“ за життям. Насправді ж вона була „бігом за смертю“. Шлях з усіх боків дуже обстрілювався артилерією, танками, протитанковими гарматами і піхотою. Діяла добре відома всім „катюша“. Поєднання вогню усієї цієї техніки мало для нас жахливі наслідки. Росіяни задавили нас вогнем. Ми гинули тисячами... Повітря наповнювалось криками поранених, на кожному кроці були трупи... Паніка збільшувалась з кожною хвилиною. Люди, рятуючись втечею, розсіялися по обидва боки шляху» [1, 101].

Обер-лейтенант Вольф, ад’ютант начальника тилу 11 армійського корпусу генерала Штеммермана говорив: «Усі шляхи були забиті, навколо стояв неймовірний безпорядок, все злилося в один суцільний потік. Всі тікали, і ніхто не знав, куди він тікає і навіщо...» [1, 102].

У журналі бойових дій 4 гвардійської армії за 18 лютого 1944 року зроблено такі записи: «Особливу роль в першій половині дня по знищенню ворога, який проривався, по розсіченню фашистських колон і у відбитті його спроб пробитись на захід відіграла наша артилерія».

«При пересуванні колон у напрямку висоти 239,0 ворог зазнав великих втрат, головним чином від вогню 438 полку... Тільки проти однієї 6 батареї лежало понад 800 трупів фашистів. Окремі німецькі солдати проривались до гармат, де знищувались вогнем ручної зброї. На станинах гармат валялися трупи німців». «Взвод управління 3 батареї під командуванням лейтенанта Толпеєва відбив 10 атак, знищивши майже повністю ескадрон ворога».

«...18.2.44 р. групою по обстеженню бою на ділянці Почапинців, висоти 239,0 було виявлено 1750 трупів німецьких солдатів».

Серед артилеристів 89 полку гвардії полковника Н. К. Квашина особливо відзначився мужністю і вмілим керівництвом своєю батареєю гвардії лейтенант Шайхутдінов. З офіцерів полкової артилерії виділявся хоробрістю і майстерністю вести ефективний вогонь гвардії старший лейтенант Гапонов, який знищив 200 гітлерівців.

У Корсунь-Шевченківській битві було немало виняткових за своїм героїзмом подвигів не тільки окремих солдатів, офіцерів, а й цілих підрозділів нашої 4 гвардійської армії.

Стрілецька рота гвардії лейтенанта Дубровіна протягом однієї ночі відбила немало атак фашистів, які рвались з оточення. Ними володів тваринний страх за життя. Гітлерівці натовпом лізли на окопи гвардійців. Незважаючи на величезні втрати в своїх рядах, вони продовжували наступати. Іноді під нашим жорстоким вогнем відкочувались назад, розбивались на невеликі групи, потім з’єднувались і через деякий час атаки повторювались.

Гвардії лейтенант Наклонов у рукопашному бою знищив понад 20 гітлерівців. А щоб вести такий бій, треба бути особливо сміливим і вправним. Не слід забувати, що німецькі солдати у своїй більшості в той час були професіоналами військової справи. Вони пройшли достатню підготовку і мали великий бойовий досвід. Але на боці наших бійців була велика моральна сила: вони захищали свій народ, свою сім’ю, свою соціалістичну Батьківщину.

Радянський воїн у ході війни став кадровим воїном і, крім високих моральних якостей, володів військовою майстерністю ведення усіх видів бою, у тому числі бою на оточення і знищення ворога, який є найскладнішим.

Саме таким умілим захисником Вітчизни можна назвати молодого гвардійця лейтенанта Самаркіна, який знищив у рукопашній двох німецьких офіцерів. За прикладом своїх командирів йшли у бій солдати, показуючи високе вміння, проявляючи мужність і беззавітну хоробрість. Так рядовий Доценко тільки в одному рукопашному бою знищив 7 гітлерівців.

У ході боїв траплялось інколи так, що ворог підходив до штабів і тилів наших окремих підрозділів. І в цих критичних випадках радянські бійці були на висоті. Якось група фашистів прорвалась до кухні одного батальйону. Зав’язався рукопашний бій. У ньому активну участь взяв і куховар гвардії рядовий Хомяков. Швидко закривши котел з гарячою їжею, він схопив карабін і знищив 5 гітлерівців.

Наша гвардійська армія разом з іншими частинами і з’єднаннями брала участь у Корсунь-Шевченківській операції увесь час до її завершення...

____________________

1. От Сталинграда до Вены. — М., 1945.

1968 рік.

Г С. Грушецький,

генерал-майор, колишній член Військової ради 2 Українського фронту

Народ i армія

Багато вже сказано і написано про героїчну Корсунь-Шевченківську битву. Спогади учасників цієї епопеї, праці радянських істориків і теоретиків військової справи розкривають її велич і особливості.

Мені знайомі всі ці книги. Але, коли гортаєш їх сторінки і згадуєш пережите, виникає бажання особливо наголосити на тому, що, на мою думку, поки що недостатньо висвітлено в нашій літературі. Хочу звернутись до теми, котра й тепер не перестає хвилювати мене, — про нерозривну єдність армії і народних мас, яка з такою величезною силою виявилась у боях за визволення України від фашистської окупації.

...Залишились позаду поля величезної битви на Курській дузі, яка остаточно вирвала стратегічну ініціативу у противника. Війська нашого фронту, як і інші, що йшли визволяти Україну, починаючи з літа 1943 року, — у безперервному русі.

Після упертих боїв 23 серпня було визволено Харків, 23 вересня — Полтаву, через п’ять днів — Кременчук. Півтора місяця безперервного навального маршу до Дніпра. Розбиті дороги. Виведені з ладу ворогом залізниці. Висаджені в повітря мости. А тут ще й бездоріжжя. Відстають наші тили і служби. Але війська вдень і вночі, у будь-яку погоду, за будь-яких обставин рвуться вперед. Багато з’єднань і частин, не маючи навіть короткочасних пауз для відпочинку, тижнями перебувають у боях.

Звідки така сила у воїнів? Що допомагає їм переборювати і втому, і тяготи, і нестатки? Адже все, що роблять вони, наслідуючи приклад комуністів, перевершує людські можливості!