Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не можу не згадати, як не здригнулася рука, хоча й стискалося від болю серце в танкіста Ф. Прищенка, коли йому довелося вести вогонь по будинку школи рідної Комарівки. Так треба було: там містився один із ворожих штабів. І про те, як стояв на смерть батальйон курсантів 41 гвардійської стрілецької дивізії в бою за Почапинці. Курсант Сергіенко з двома своїми товаришами знищив понад сто фашистів і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. І про воїнську нагороду комсомолки Каті Бобровицької: у бою за село Гулі вона замінила пораненого кулеметника сержанта Огурцова і знищила близько п’ятдесяти гітлерівців. Катю Бобровицьку знав і потім написав про неї в одній зі своїх статей І. С. Конєв.

Великий і скромний трудівник війни, найчисленніший її герой — рядовий піхоти!.. Дощ і сніг, сніг і дощ — безперервно. Наче не останній місяць зими, а пізня гнила осінь. На непролазну трясовину перетворилися розбиті гусеницями й колесами шляхи, по яких пройшли тисячі ніг. Неймовірно важкі чоботи, обліплені шматочками мокрої землі, не просихає шинель. Треба було бачити наших уславлених піхотинців, щоб уявити собі, як довелося їм у цих боях. Але вони все йдуть уперед і безустанно громлять ворога.

Остання ніч перед повною ліквідацією німецького угруповання. Здаватись воно не хотіло. Рештки ворожих сил зібралися в Шендерівці.

...Була кромішня тьма і хуртовина. Всякі вильоти авіації, здавалось, виключені. Генерал Конєв дзвонить командуючому 5 повітряною армією С. К. Горюнову:

— Я не можу в такій обстановці дати наказ льотчикам. Але прошу передати Комсомольському полку, що потрібні добровольці.

У відповідь визвалися всі екіпажі 392 полку 312 авіадивізії. Першим піднявся літак капітана В. Заєвського і штурмана молодшого лейтенанта В. Лакатоша. Освітлювальні запалювальні бомби лягли точно. Над Шендерівкою здійнялись стовпи полум’я, які освітили натовпи фашистів, що заметалися в паніці. По них ударила наша артилерія, примусивши тікати в поле.

У цій битві поруч з нашими воїнами весь час був ще один самовідданий герой: місцеве населення, жителі визволених військами сіл і міст. Сповнені вдячності, вони робили все, що тільки могли.

Пригадуються групи людей, що йдуть узбіччями шляхів, залитих водою стежках, навпростець по ріллі, через горби. У кожного клунок за плечима. А в ньому один-два снаряди або міни, патрони. І так — кілометр за кілометром, до самісіньких вогневих позицій. Скільки сотень тонн перенесли вони на своїх плечах!

Згадаємо лише про одне село Щербашенці, за сім кілометрів від якого проходила певний час лінія фронту. Одна з наших колон з боєприпасами застрягла в снігових заметах. Негайно все село вийшло їй на допомогу. Але через хуртовину розчистити шлях не вдалося. Тоді 214 чоловіків, як зазначалося в бойовому донесенні, на своїх плечах доставили прямо на вогневі позиції наших військ 2045 снарядів, 3050 мін, багато гранат і патронів.

Цілими селами виходило місцеве населення витягати загрузлі в мулке багно по самісінькі вісі машини, засипати баюри золою, піском, битим каменем, застеляти колії гіллям і хмизом. Працювали від світанку до ночі. Особливо потрудилися для армії жителі сіл Кримки, Іскрине, Водяне, Скрипчинці, Комарівка, де проходив наш передній край.

Можна створити велику повість тільки про подвиг села Квіток, що за п’ятнадцять кілометрів від Корсуня-Шевченківського. Це село давніх славних традицій, воно хоробро виступало проти німецьких окупантів ще в громадянську війну. Тут виник перший у цих місцях сільський партійний осередок, був створений перший колгосп.

У Квітки увійшла одна з наших частин, яка повинна була затримати значні сили ворога, що проривалися на південь. Одразу всі, хто міг тримати зброю — 500 чоловік, взялися за неї. А жінки, старики, підлітки, допомагаючи військам, споруджували оборонні укріплення.

Почалися бої. Ворог спершу потіснив захисників села, палив їх хати. Але квітчани разом з бійцями стійко трималися. Місцевий житель Іван Масло першим підбив фашистський танк. Відзначилися й інші. Поступово добровольці набували бойового досвіду. Вигнавши фашистів з Квіток і сусідніх сіл, вони пішли з частиною в нові бої.

Немало героїв дала і Шендерівка. Її житель М. Усенко провів наші танки у ворожий тил. Г. Глущенко й І. Сінько, за дорученням нашого командування, ходили в розвідку в село Хильки. Вони ж вивели з оточення групу наших бійців, а під час боїв за Шендерівку кілька днів підвозили на передову продовольство.

Мужньо воювали в тилу ворога місцеві партизанські загони.

Шевченкове, колишня Кирилівка,— велике село.

Сивий дід, один із нащадків великого поета і доглядач музею його пам’яті, Терентій Трохимович Шевченко показав воїнам, які вступили в село, книгу відгуків. Він ховав її протягом усієї окупації. Останній запис: «Ми повернемось, Тарасе Григоровичу!» — зробив у 1941 році українець капітан Борисенко. Командир стрілецької роти, яка визволила село, росіянин, написав: «Повернулися! Лейтенант Жданов. Січень 1944 р.».

Я прибув у Шевченкове, коли біля сільради розпочався мітинг. Оголосили, що приїхав член Військової ради фронту. Терентій Трохимович і одна з жінок (здається, це була В. С. Похиленко) піднесли мені на блюді хліб-сіль і яблука. Розцілувавшись з ними, я спитав:

— Як вдалося вам зберегти яблука?

— А ми чекали вас. Знали, що прийдете, і закопали ці яблука в землю. Прийміть же від усього серця дарунки нашої землі української.

І так скрізь, на всьому нашому бойовому шляху.

Корсунь-Шевченківська операція закінчилася вранці 17 лютого. О 22 годині я був на командному пункті фронту. Черговий офіцер штабу доповів І. С. Конєву, що його викликає Верховний Головнокомандуючий Й. В. Сталін. Іван Степанович підійшов до апарата:

— Біля проводу командуючий фронтом генерал армії Конєв.

Дальшу розмову наводжу по пам’яті:

Ставка: Поздоровляю Вас, товаришу маршал, з видатною перемогою!

Конєв (гадаючи, що його так титуловано помилково, повторив):

— Доповідає генерал армії...

Ставка: Товаришу маршал! (Роблячи наголос на останньому слові, перебив його Верховний Головнокомандуючий). Поздоровляю всіх вас і війська фронту з великою, чудовою перемогою. Розкажіть про підсумки операції.

Уважно вислухавши повідомлення Івана Степановича, Верховний Головнокомандуючий задав йому нове запитання:

— Скажіть, товаришу Конєв, а в чому саме секрет успіху? Адже у вас на Дніпрі повторилося те, що й на Волзі.