Дочка Чарівниць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А хто такі Загарбники? — знову спитало Дитя.

— Невдовзі прийде час це тобі пояснити. Ще зарано. Зате пора навчити тебе читати, писати й рахувати, — завершила Чарівниця, пораючись у вбогій оселі.

Лише тепер Дитя помітило, що те, як Чарівниця порається у кожному їхньому тимчасовому домі, дуже схоже на чари. Не надто напружуючись, усього кількома зграбними рухами, Чарівниця перетворювала кожне занедбане приміщення на затишне. І незабаром виявлялося, що колишня діра починає скидатись на цілком пристойний дім зі столом, ліжками, комодом і навіть лампою над столом. Миші, якими буквально аж кишіла їхня стайня, від одного поруху її руки шмигнули у свої нірки. Лампа засвітила рожевим світлом. А що ще дивніше — цього Дитя ще не знало — світла лампи не видно було знадвору, і стайня й далі скидалась на покинуту.

Цілу зиму, довгу й морозну, Дитя навчалося під наглядом Чарівниці. Вдень вчило абетку — літера за літерою, а потім читало оповіді з великої, пошарпаної книги, видобутої з мішка. Вночі ж, коли Дитя спало, Опікунка клала йому на голову свої великі руки і щось мурмотіла. Щодня Дитя примножувало знання. Не минуло й місяця, а воно вільно читало, писало й рахувало. Довгі зимові вечори стали приємнішими. Бо Дитя вже легко читало велику пошарпану Книгу Чарівниці.

Була це найдивовижніша Книга у світі, але Дитя, для якого вона взагалі була першою у житті книжкою, не знало про це. Хтозна, може, воно навіть думало, що всі книги саме такі?..

Чарівниця стежила за ним краєм ока, коли воно зачитувалось історіями з вижовклих й уже трохи ламких і зітлілих сторінок. Й усміхалася до себе вузькими вустами. Раз навіть — а сталося це вперше за майже шестирічне знайомство Дитяти й Чарівниці — голосно і наче тріумфально розсміялася. А було це так.

Дитя зосереджено читало коротенький розділ Великої Книги, що називався «Магічні перевтілення». Невідомий автор пояснював, які закляття слід шепотіти і як поводити руками, щоб, скажімо, перетворити мишу на яблуко чи павука на клубок вовни. Чарівниця з напруженою увагою вдивлялася у Дитя холодними сірими очима. Пильно спостерігала, як Дитя беззвучно ворушить губами, як бубонить слова закляття, а потім незграбно водить ручками. Бистрі очі Чарівниці вже давно помітили на столі маленького коричневого павучка. Дитя також його бачило.

…павучок вільно рухався на своїх високих зігнутих ніжках величезною для нього стільницею. Рожеве світло лампи надавало його павучому тільцю фіалкового відтінку. Дитя шепотіло щойно вивчені заклинання і чудернацьки вимахувало ручками — павучок повз… Рухи ставали дедалі зграбнішими й плавнішими, а слова, які бурмотіло Дитя, — наче швидшими. Павучок все хутчіше наближався до краю стола. Дитя далі намагалося впоратися з чарами — адже вони так ретельно описані у Великій Книзі — зараз павук упаде або повільно спуститься донизу на довгій павутині… Чарівниця не спускала з Дитяти холодних сірих очей… а павучок біг… біг… біг… і раптом скотився зі столу барвистим вовняним клубком! І в ту ж мить Чарівниця залилася радісним, вільним, переможним сміхом. Проте відразу ж суворо сказала:

— А тепер відчаруй павучка — хай стане собою…

— Не хочу, — відмовилось Дитя. — 3 цієї вовни можна щось гарне зробити… Китицю або лялечку… Не хочу…

— Це не вовна. Це маленька жива істота. І ти повинна повернути їй життя, — промовила з притиском Чарівниця.

— Я не вмію, — неохоче відповіло Дитя, не спускаючи очей з клубка. — Мені тепер так більше подобається.

— Все одно ти перетвориш вовну на павучка — твердо наполягала Чарівниця.

Невеличкий барвистий клубок нерухомо лежав біля ніжки стола весь довгий день, поки Дитя, гортаючи пожовклі сторінки Великої Книги, знайшло розділ про те, як відчаровувати предмети та живих істот. Цього разу воно майже за годину опанувало нове вміння — і вже за якусь мить крихітний павучок, поспішно перебираючи тонкими лапками, сховався у шпарині підлоги. Опікунка спостерігала за цим із неприхованим задоволенням.

Коли запала ніч і Дитя вкладалося спати на зручному, вистеленому листям ліжку, воно раптом, широко розплющивши очі, запитало:

— …то я так само Чарівниця, як і ти?

— Ні, — коротко відповіла Опікунка.

— А хто я?

— Колись дізнаєшся, — пролунала холодна відповідь, а Дитя, не замислюючись більше, заснуло. Цієї ночі йому снилися миші, перетворені на теплі плюшеві черевички, яблука, що ставали великими рожевими кулями, і барвисті птахи, зачаровані у золоті лискучі зорі.

Відтоді Дитя майже щодня для забави перетворювало щось на щось — скажімо, ложку на маленьку в’юнку ящірку, або муху на срібну кульку, що швидко-швидко вертілась, або гребінець на маленького їжачка. Або навпаки. Але відразу, підкоряючись суворому погляду Чарівниці, відчаровувало предмети і тварин, повертаючи їм їхню подобу.

— Невже мені ніколи не можна буде залишити їх зачарованими? — спитало воно якось із гнівним жалем.

— Ніколи. Не можна йти всупереч Матері-Природі, ламати те, що Вона встановила. Виняток тільки один — коли йдеться про порятунок чийогось життя, — відповіла Чарівниця.

— Чому ти тоді не перетворила тих жахливих лицарів і їхніх коней на жаб — хай би собі стрибали, або на ящірок? Тобі більше хотілось перетворити нас?

— Ти не читаєш уважно Великої Книги, — сказала докірливо Чарівниця. — Я не могла би перетворити всіх вершників водночас, хіба що одного-двох, може, трьох, а решта і так би нас схопили. Під час магічних перетворень не можна відводити погляду від предмета чи істоти, який зачаровуєш. Треба зосередити на ньому всю свою силу. А Загарбників було кілька десятків…

Минали дні — і Дитяті надокучили ігри у перетворення. Нове, таке захопливе спершу вміння, стало буденним, тож після кількох десятків вдалих зачарувань і відчарувань воно покинуло цю справу і взялося читати інші розділи Великої Книги. Тепер малу заінтригувала старовинна довга і дещо нудна казка про Велике Королівство.

«Велике Королівство було найгарнішим і найбагатшим краєм, що пролягав на південно-східних землях нашого світу. Було у ньому кількасот озер, незліченна кількість величезних дрімучих лісів, масна родюча рілля, кілька десятків багатих, надзвичайної краси міст, серед яких особливе зачудування викликала столиця, Арджана, зі своїми палацами, славетним Палацовим майданом і велетенським королівським садом. Ніде не було стільки мудрих учених, стільки талановитих митців і таких хоробрих воїнів. Ніде також не було стільки здорових і щасливих дітей, як тут, у столиці. Родюча земля, яку уміло обробляли, віддячувала такими врожаями, що ніхто не був голодний, а кмітливі королівські винахідники вигадували все нові прилади та пристрої, що полегшували мешканцям життя й працю», — читало Дитя — то з цікавістю, то трохи нудячись, роздивляючись кольорові малюнки, що зображали дивовижне, химерне життя у Великому Королівстві. Чарівниця сиділа, скулившись, біля грубки, у якій весело потріскували поліна, і краєм ока спостерігала за Дитям, що читало Книгу.

«Велике Королівство постало з кількох десятків невеличких держав, що перед тим були пересварені між собою. Цими державами правили честолюбні та схильні до братовбивчих воєн князі. Спливло багато, багато років, доки князі втямили, що їм треба об’єднатись і вибрати з-поміж себе одного короля — бо ж на Сході зростає міць диких кочових племен. Найсвятіша Магія і Святе Місце допомогли обрати серед князів наймудрішого володаря, якого всі шанували. Саме він спромігся цілковито об’єднати всі князівства, між якими точилися чвари, й заснував Велике Королівство. За згодою всіх підданих, у тім числі й князівських родів, влада у Великому Королівстві стала спадковою і переходила від батька до сина. І так було сотні років, і ніщо цьому не ставало на заваді. Кожен нащадок чоловічої статі серед королівських дітей, якого обрало Святе Місце, отримував, дійшовши повних літ, ім’я Люіль — родове ім’я батьків. Останній Люіль звався Люіль XXIV.

Кожен з отих двадцяти чотирьох Великих Королів поліпшував правління у своїй державі. Якщо, до прикладу, Люіль І домігся того, що у королівстві не було голоду, а він допікав сусіднім державам, які занедбали землю, то, скажімо, Люіль IV уклав мудрий, справедливий звід законів, завдяки якому у Великому Королівстві незабаром уже не знали, що таке злочин, крадіжка чи людська кривда. Люіль X цінував лікарів і домігся такого розквіту медицини, що вдалося перемогти більшість досі грізних недуг, зникли епідемії, а королівські піддані могли похвалитися дійсно чудовим здоров’ям. Люіль XIII був особливим державцем, бо ж оточив королівською опікою переслідуваних жінок, обдарованих надприродним даром магії, що ховалися у лісах і в горах. Цих жінок називали Чарівницями. Якщо досі Чарівницю, яку схопила влада, спалювали на вогнищі або топили в озері, прив’язавши їй каменя до шиї, — король Люіль XIII дав Чарівницям грамоти недоторканності… Проте цим разом саме піддані першими почали боронити Чарівниць від спалення, збагнувши, яка велика від них користь. Люіль XIII мав лише навчити пошанівку до Чарівниць своїх лицарів, винахідників та вчених. Бо ж ті довго відмовлялися визнавати «забобони». Люіль XIII зробив ще більше: заснував Магічну Академію, в якій здобували освіту обдаровані магічними здібностями діти (як правило, це були дівчатка). Ці діти вміли заклинати дощ, очищати від отрути криниці, лікувати недуги, перебувати без страху поміж диких звірів. Ті, що навчались у Магічній Академії у Чарівниць, вдосконалювали свою майстерність, а часом були удостоєні Найвищого Втаємничення.

Король Люіль XIX огорнув своєю опікою вчених і митців, отож наука й мистецтво хутко сягнули небаченого рівня, якому не стали на заваді ані підозріливість королівських радників та урядовців, ані однобоке бачення світу винахідниками чи обмеженість розуму декотрих лицарів.

Найбільші заслуги для держави належать королеві Люілю XXIII. Знаючи зі сторінок стародавніх хронік та історій, скільки кривди та нещасть підданим завдали свого часу нищівні війни між державами, що перебували у чварах, Люіль XXIII скасував лицарський стан у своєму Королівстві, звелівши закопати всі мечі, шаблі, луки й іншу зброю. Зажадав також від усіх підданих заприсягнути, що вже ніколи вони не воюватимуть. Більшість підданих радісно виконала королівський наказ, і День, коли було закопано Зброю, став відтоді чудовим щорічним весняним святом».