Дочка Чарівниць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коли кажу, розтелепо, шукати — це значить шукати! Не могли ж вони у повітрі розтанути!

— Прецінь це чарівниці, пане, — озвався несміливо інший вояк. — Хтозна, що вони могли утнути…

Коні неспокійно гарцювали, пирскаючи і нетерпляче б’ючи копитами. Лицарі вивергали прокляття і металися на невеличкому клаптику землі. За мить їхній очільник із ненавистю та завзяттям зігнав свій гнів на одному з мертвих кущів з гострими колючками, з усієї сили рубонувши його своїм гострим коротким канчуком. Кущ безсило впав на землю. Чорний вершник люто цвьохнув свого коня, а слідом за ним поскакали геть із вереском та прокльонами його супутники.

…лежачи безпорадно на землі, кущ поволеньки, спроквола прибирав подобу Чарівниці. Очі в неї були заплющені, вона лежала непорушно, а її бліде обличчя перетинала довга кривава смуга.

— Скажи щось, — шепнуло Дитя. — Скажи тільки, що ти жива…

— Я жива, — ледве промовила Чарівниця.

— Тобі боляче, — радше ствердила, ніж запитала її вихованка.

— Боляче. Вийми з мого мішка пляшечку з рубінового кришталю і влий мені до рота кілька крапель…

Дитя слухняно виконало те, що звеліла Чарівниця. Рідина в пляшечці також була рубінова, подібна на кров. Коли кілька краплин потрапило до рота Чарівниці, на її обличчя поволі повернулася звичайна, здорова засмага. Сірі холодні очі розплющились і тяжкий нерухомий погляд зупинився на личку схиленої Малої.

— Вони поскакали геть?

— Так, — відповіла дівчинка. — Вже їх не видно.

— Тоді треба поспішати. У нас обмаль часу, — пожвавилась Чарівниця і підвелась із землі.

Кривава смуга на її обличчі поблякла, а в тіло вливались нові сили. Рубіновий еліксир, що зберігався у кришталевій плящині, діяв дуже добре. Вже за мить Чарівниця і Дитя хутко простували полями в бік усе ближчої, порослої темним лісом гори.

Розділ 4

Далі дорога, якою простували Чарівниця й Дитя, вже не мала перешкод, хоча й була довга та виснажлива. Залишилось подолати дві високі, порослі лісом гори. Крім того, перед ними лежало ще кілька Сіл і два Містечка. Все-таки через одне з них мандрівницям доведеться пройти, бо тільки там був міст, що вів на інший бік широкої бистрої Ріки.

— Містечко перейдемо вдосвіта, між ніччю й днем. Це час, коли ті, що здорові, сплять найглибше, і коли приходить Смерть, якщо має по когось прийти. Між четвертою і п’ятою годиною ранку. Це сірі години, і не для всіх вони добрі, але саме для нас вони найкращі, — сказала Чарівниця.

Обидві якраз сиділи у невеличкому гайку поблизу Містечка і чекали, коли ж настане ніч. Від голоду рятували їх сухарики і сушене м’ясо, яке Чарівниця ховала у своєму клунку, здається, в необмежених кількостях. Дитя вже почало підозрювати, що, вочевидь, ці сухарі й м’ясо множаться у мішку в чарівний спосіб, бо їх ніколи не зменшувалося, і вони завжди наїдалися досита. Тільки що після цієї поживи набагато швидше, ніж після звичайної їжі, повертався голод.

Ніч настала швидко, як це буває зазвичай на зламі зими й весни. У холодному чистому повітрі луною відгукувались удари годинника, що поважно вибивав кожну нову годину. Коли вибило третю, Чарівниця ще трохи почекала, а потім вони помаленьку рушили до будівель, що маячили віддалік.

Це було перше Містечко, яке Дитя побачило за своє коротке життя. Хоча воно було невеличке, вбоге й темне, Дівчинка була від нього в захваті. Вона ніколи ще не бачила стільки будинків, що так густо стояли один біля одного, як дерева в Лісі. Приголомшили її стрункі вежі, маленькі різьблені каплички і розкішна велетенська Ратуша з величезним годинником, що вибивав четверту годину, коли вони підійшли до неї.

Скрізь панувала тиша, і ніщо її не порушувало. Мабуть, усі спали: у вікнах будинків було темно. Спали також Загарбники у Ратуші, і навіть сторожа при брамі, бо ж до вух мандрівниць долинало їхнє могутнє хропіння. Жінка і дівчинка йшли помалу, роздивляючись довкола, тому що Дитя не могло відірвати очей від нових краєвидів і незліченних вузеньких покручених вуличок.

Раптом Дитя зупинилось:

— …Це чути спів?! — пробурмотіло здивовано.

— Хтось співає Пісню Єдину, — шепнула урочисто Чарівниця. — Можемо підійти ближче, послухати. Поки що я не відчуваю, щоб нам загрожувала якась небезпека.

В одному з невеличких будиночків у кінці вулички, за яким знову тягнулися порожні поля й Ріка, блимав тьмяний вогник. Чарівниця і Дитя прокралися попід вікна. Ось Дитя розгледіло крізь маленьку закіптюжену шибку невеличку, але чисту світлицю, а в ній бабусю, що сиділа біля вогню, який слабо жеврів у печі. Біля бабусі сиділо троє чоловіків й одна жінка й слухали її Пісню:

Бабуся замовкла і заплющила очі. Слухачі усміхались одне до одного, замислено киваючи головами. Один з них підвівся, і потягуючись, підійшов до вікна. Чарівниця і Дитя присіли, а потім тихцем рушили далі, у глибину темних широких і порожніх полів, звідки долинав лункий, нахабно-вільний спів стрімкої Ріки.

— Що таке Пісня Єдина? — спитало Дитя, хутко чимчикуючи.

— Колись ти про це довідаєшся, зараз ще не час, — кинула Чарівниця. — Можу тільки сказати, що у Пісні Єдиній сила-силенна куплетів. Є римовані, як цей, що ми чули. Є неримовані або ж подібні на лицарські балади. Але йдеться у них про те ж саме, і все це — Пісня Єдина. Людям, які її співають, загрожує смертна кара. І багато мешканців цієї сумної країни вже поклали за пісню голови. Проте, як бачиш, не скорилися страху…

— А Святий Камінь? Що таке Святий Камінь?

— Кожна країна, кожен народ, кожна держава мають свої святі або чудотворні місця. Мусять їх мати. Нещасні ті, що таких місць не мають чи ніколи не мали. У Великому Королівстві було їх багато, деякі — приховані — збереглись, деякі — ні, бо їх знищили Загарбники. Найважливіше з таких місць — Святий Камінь. Однак не слід згадувати про нього вголос, бо Загарбники багато би дали за те, щоб знайти його і знищити. Хоча саме Він незнищенний, бо його святість — істинна. Ти повинна знати, що на Святому Камені завжди ставав кожен новий спадкоємець престолу, який мав перебрати владу після батька. Той, хто не був гідний влади, не міг на ньому встояти. Камінь скидав його або цей нещасливець не барився і сам тікав, бо знав, що інакше Камінь його вб’є. Тоді на камінь ставав другий королівський син. І завжди хтось із них переможно проходив це випробування. Що би там не казати, це Він, Святий Камінь, і лише Він вирішував, хто буде наступним володарем, а проти його волі ніхто ніколи не йшов.

— А він і досі є? Святий Камінь? Хоча вже немає королів, а є тільки Загарбники? — спитало Дитя.