Дочка Чарівниць: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

…тоді озброєні Вершники в’їхали у гущу чагарників. Дитя відчуло різкий запах кінського поту і побачило, що вродливі здалеку солдати зблизька страшні, що вони несуть із собою Смерть. Дитя нестерпно захотіло простягнути ручку і вхопитися за безпечну й знайому, теплу й велику руку Старої Жінки — і тут же здивовано відчуло, що не може цього зробити. Його ручка не слухалась. Старої Жінки також не було поблизу, всюди навколо тільки гарцювали жорстокі вершники на своїх змилених конях і голосно репетували.

— Вона покинула мене і втекла, — подумало смертельно перелякане Дитя і ще раз спробувало простягнути ручку, відштовхуючи кінські зади, що звужували коло. І коли вже зібрало всі сили, щоб це зробити, побачило, що замість руки простягає сріблясту, голчасту галузку…

— Я тепер ялинка, — подумало зацікавлено й зовсім не дивуючись. — Якщо так, то та друга, висока, срібна ялинка біля мене — це Стара Жінка, бо ж щойно її тут не було…

…і йому здавалося у ту мить, що у ламаних обрисах сріблястої високої ялинки видно напівзгорблену постать Старої Жінки з мішком на спині.

Вершники кричали все голосніше. Цього разу не чути було жорстокого щастя мисливців, які наздогнали звірину і почуваються певними того, що вже вона від них не втече. Їхні крики були сповнені відчайдушного, переповненого таємничим страхом розчарування: це було волання переляканої люті.

— Триклята Чарівниця, — зарепетував один із них, а його слова глибоким, різким відлунням відбивалися від дерев: «…ата… ниця!..»

Уже за мить коні несли їх назад до Села, а гучний тупіт поволі затихав. І врешті запанувала тиша.

— Ти справді Чарівниця? — запитало Дитя високої сріблястої ялинки, з голочок якої поволі народжувалася знайома, злегка згорблена постать Старої Жінки.

— Так, я Чарівниця, — відповіла Стара, і Дитя вперше у своєму короткому житті побачило, як її вузькі вуста усміхаються. І тоді Дитя, яке досі не знало, що таке усмішка, наслідуючи свою Опікунку, також усміхнулося до неї з вдячністю.

— Виходить, ти все-таки Чарівниця, — повторило воно ніби вдоволено. — І ти багато знаєш таких хитрощів?

— Багато, — відповіла Чарівниця, а її усмішка з тріумфальної перетворилася на іронічно-смутну. І врешті сховалася в опущених кутиках вузьких губ. — Дуже багато, моя Маленька, але пам’ятай, що ми, коли нам треба рятувати себе, маємо право тільки на три такі чарівні перетворення. Четверте вже не вдасться. Так велять Споконвічні Закони, записані в Магічних Книгах.

Ось так Дитя, якому було п’ять років, довідалося нове і важливе: його Опікунка — Чарівниця; їх вистежують страхітливі лицарі в обладунках, щомиті готові вбивати, є люди, готові прийти їм на допомогу, але не всі. І що, вочевидь, решта дітей живе дещо інакше: у них є свої домівки, мама й тато. А ще власне ім’я. Але — хоча нібито мало бути навпаки — Дитя думало про це без жалю, з певною гордістю за свою інакшість.

Як тільки вони — вже у цілковитій безпеці — заглибились у темну й глибоку лісову хащу, яка для них була рідною, Чарівниця обернулася, простягнула до Дитяти свою велику руку — і тієї ж миті Малій видалося, що на якусь частку секунди в очах її Опікунки промайнуло щось дивне, щось, що зветься Любов’ю і що Дитя знало лише внутрішнім чуттям. Але саме Дитя не могло цього ані відчути, ані відповісти поглядом, бо ж ніхто ніколи не обіймав його, не цілував, не гладив по ясному волоссячку. Отож, Дитя не знало, що Любов є чимось таким, від чого Людина світлішає зсередини. А Чарівниця, хоча й була справжньою Чарівницею, не відчула, що ця мить найкраща, щоби цю крихітну іскорку, яка ледве жевріла, роздмухати у теплий живий вогонь.

Розділ 2

Після тих подій Дитя дивилося на свою Опікунку з мимовільною повагою і подивом. Досі вона була для нього звичайною Старою Жінкою, Жебрачкою, яких чимало блукає дорогами і манівцями цього краю. Про себе Дитя думало, що воно — вбоге, злидарське дитя, сирітка, над якою зглянулась і прихистила бідна й добра старенька. Тепер Дитя вже не мало такої певності щодо своєї власної звичайної (як було дотепер) особи.

— Якщо вона чарівниця, то я… — замислювалося не раз із певним зацікавленням, але й зі страхом, і ніколи не доводило до кінця цих заплутаних міркувань.

Стара Жінка — Чарівниця, до якої лише тепер Дитя почало придивлятися з більшою, ніж зазвичай, увагою, виявилася набагато таємничішою, ніж здавалося на перший погляд.

А могло також бути й по-іншому: це Дитя поволі підростало, йому було вже п’ять років, вік, коли дитячий розум розвивається все швидше й все краще орієнтується у навколишньому світі. Можливо, різні чарівні події відбувалися ще раніше, коли Дитя мало два, три, чотири роки, але воно ще не могло охопити їх своїм кволим розумом.

— Може, — думало Дитя з усе більшою цікавістю, — мені вже колись доводилось бути мишкою чи яблуком, квіткою чи кроликом, і це все чинила Чарівниця?

Дитя не могло забути прекрасного, але тривожного відчуття, коли воно було ялинкою — стрункою, сріблястою, голчастою і водночас далі було Дитям, що думало і відчувало. Довкола аж вирувало від страшних лицарів в обладунках на змилених конях, — але вони не бачили Дитяти, хоча до нього можна було доторкнутись простягнутою рукою.

Стара Жінка, яка вирятувалася сама й врятувала Дитя, певно, була незвичайна. Зовсім-зовсім інакша, ніж Селяни, що часом до них заходили. Тепер, коли Дитя крадькома придивлялося до своєї Опікунки — з цікавістю і без подиву, воно виявило, що Чарівниця не така вже й стара, як здається. Її руки — великі й теплі — були гладенькі, не поморщені, як у старої бабці. Її зазвичай згорблена спина — особливо тоді, коли нікого не було поруч, вільно випрямлялася, а рухи ставали зграбними й плавними, як у зрілої, але ще молодої жінки. Очі також в неї були вкрай проникливі, з непорушними повіками, сірі й холодні, як гірський потічок.

— Ти могла би знову зачарувати мене у ялинку? — спитало Дитя, коли вони вже знайшли нову тимчасову оселю. Цим разом це була міцна тепла стайня, що стояла біля розваленої, давно покинутої хати. Село лежало настільки далеко, що ніхто сюди не заглядав. До того ж наближалася зима — й вівчарі вже давно перестали виганяти своїх овець та кіз на пасовиська.

— Могла би, — спокійно відповіла Чарівниця.

— То зачаруй, — попросило Дитя. — Це було так гарно. Мої руки були тоненькими сріблястими галузками, а голова… голова була така горда від того, що вона — вершечок ялинки! Зачаруй мене…

— Мені цього не дозволено! — сказала Чарівниця. — Я маю право тільки на три чарівні перетворення, щоби врятувати тебе. Звичайні чари — це зовсім інше, можу чарувати, скільки тобі заманеться. Я могла би також чарувати для Селян — для їхнього добра, і то без ніяких обмежень, але не хочу, бо тоді би вийшло на яв, що я — Чарівниця…

— …і що тоді?

— Тоді, як це зазвичай у житті буває, одні допомагали би нам сховатися від Загарбників. Але знайшлись би інші, які видали би нас у їхні лабети. Люди слабкі, а за наші голови призначена висока винагорода.

Таким робом у старій стайні за Селом Дитя, розпочинаючи шостий рік життя, довідалося, що є такі собі Загарбники, і вони багато би дали за те, щоб схопити їх із Чарівницею. І хоча Загарбники у своїх прегарних лискучих обладунках на величезних гнідих конях і далі видавались Дитяті прекрасними, воно вже знало, що ті несуть зі собою Смерть. Воно збагнуло це, перемовившись кількома словами з Опікункою:

— …а якби вони нас схопили, то що тоді?

— Вбили би, — коротко відповіла Чарівниця.