Нічний черговий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І справді, новина, яку я почув того сонячного ранку у великому старомодному кабінеті доктора Райєна, змінила все моє життя.

— У фахівців,— сказав він,— це захворювання називається ретиношизіс. Сітчатка ока розшаровується, а згодом утворюється кіста сітчатки. Такий стан добре відомий медицині. У більшості випадків хвороба не прогресує, але якщо все-таки це трапляється, тоді процес стає необоротним. Іноді ми можемо спинити розвиток хвороби, зробивши операцію за допомогою лазера. Один з виявів хвороби — блокування бокового зору. У вашому випадку почалася втрата нижнього поля зору. Для пілота, що повинен стежити за безліччю приладів, розташованих з усіх боків, не випускаючи при цьому з виду і обрій, до якого він мчить на величезній швидкості, це смертельно. Але для інших занять, таких, як читання, спорт і всяке таке інше, ви цілком нормальна людина.

— Нормальна...— повторив я за ним.— Коли б ви знали, друже, що я вважаю себе нормальною людиною тільки в одному випадку. Коли керую літаком. Цим я хотів би займатися все своє життя, бо до цього я готував себе...

— Я висилаю звіт сьогодні,— сказав Райєн.— Мені дуже шкода, містере Граймс. Ви, звичайно, можете звернутися до іншого лікаря. До інших лікарів. Навряд чи вони зможуть сказати вам щось утішне; проте це тільки моя думка. Як на мене, то ви вже приземлилися. З цієї хвилини. І назавжди. Дуже шкодую.

Зусиллям волі я вгамував у собі хвилю ненависті до охайного літнього чоловіка, котрий, сидячи поміж сяючих інструментів, підписував мені вирок своїми лікарськими карлючками. Я знав, що поводжуся безглуздо, але в ту хвилину мені було не до глузду. Навіть не потиснувши Райєнові руки, я заточуючись вийшов із кабінету і, не звертаючи уваги на людей у приймальні й на вулиці, подався до найближчого бару, примовляючи вголос: «Хай вам чорт, хай вам чорт!» Я відчував, що повинен випити, і то добряче випити, інакше мені не стане сили повернутися на аеродром і сказати те, що я мав сказати.

Бар був умебльований під англійську пивницю з олов'яними кухлями на темних дерев'яних стінах. Я замовив віскі. На стойку схилився худий літній чоловік у спортивній куртці кольору хакі й червоній мисливській шапці. Перед ним стояв кухоль пива.

— Забруднили озеро.— Чоловік говорив з сухим вермонтським акцентом.— Паперова фабрика. Через п'ять років воно буде таке саме мертве, як Ері. І дороги посипають сіллю, щоб ті йолопи з Нью-Йорка могли мчати зі швидкістю вісімдесят миль до Стоу, Мед-рівер і Шугербуша; а потім, як сніг розтане, сіль потрапляє в річки й озера. Коли я помиратиму, в цілому штаті не залишиться живої рибини. І ніякому бісові немає до цього діла. Кажу вам, я радий, що не доживу до тих часів.

Я ще раз замовив віскі. Перша порція на мене не подіяла. Друга теж. Я розрахувався і пішов до машини. Звістка про те, що має вмерти озеро Шамплейн, де я купався щоліта й зазнав неабияких радощів, катаючись на човні чи ловлячи рибу, засмучувала мене більше, ніж усі мої власні прикрощі, взяті разом.

Заїхавши до управління, я збагнув з виразу на старому мужньому обличчі Каннінгейма, що доктор Райєн уже зателефонував йому. Каннінгейм був президентом і єдиним власником маленької авіакомпанії. Під час другої світової війни він був льотчиком, і тепер, напевно, розумів, що я відчуваю.

— Я з...звільняюся, Фредді,— сказав я.— Ви знаєте, ч...чому.

— Так,— підтвердив він.— Шкода.— Фред ніяково крутив у руках олівець.— Ми, мабуть, зможемо знайти для вас якесь інше місце. Ну, хоча б в управлінні... все-таки засіб для існування...— Він замовк і втупився очима в, олівець, який тримав у руці.

— Дякую,— відповів я Фрєдові.— Ви дуже люб'язні, але забудьмо про це.— Я вже тоді відчував, що не зможу тинятися тут, мов поранений птах, спостерігаючи за польотами моїх товаришів. А ще я не хотів звикати до виразу співчуття на мужньому обличчі Каннінгейма чи на будь-чиєму іншому.

— В усякому разі обміркуйте мою пропозицію,— повторив Каннінгейм.

— Н...немає потреби,— заперечив я.

— Що ж ви думаєте робити?

— Перш за все виїхати з цього міста.

— Куди?

— Куди-небудь,— відповів я.

— А потім?

— Потім спробую збагнути, чим займатимуся решту життя,— на слові «життя» я двічі затнувся.

Він кивнув, уникаючи мого погляду, глибоко зацікавлений своїм олівцем.

— А як у вас із грошима?

— Вистачить,— запевнив я,— на перший час.

— Гаразд,— сказав він.— Якщо коли-небудь... Одне слово, ви знаєте, куди треба прийти, так чи ні?

— Матиму на увазі,— я поглянув на годинник.— А тепер у мене побачення.

— Паскудство, та й годі,— сказав він уголос. Потім підвівся й потиснув мені руку.

Більше ні з ким я не прощався.

Припаркувавши машину, я вийшов і став чекати. З великого будинку червоної цегли, прикрашеного латинським афоризмом на фасаді і прапором на даху, долинав специфічний, трохи приглушений гомін. Гомін старання, подумав я, тиха мелодія навчання, що нагадала мені дитинство.

Пет зараз, мабуть, у класі, розповідає хлопчикам і дівчаткам про початок громадянської війни або зміну королівських династій в Англії. Вона завжди серйозно ставилася до своєї історії. «Це найдоцільніший із предметів»,— сказала вона мені одного разу, скориставшися словом, яке тоді вставляли в кожну розмову про освіту. «Кожен наш сьогоднішній крок — наслідок найдавніших людських стосунків». Згадавши це, я кисло посміхнувся. Хіба я народився заїкою, а тепер ще й не маю права керувати літаком тільки тому, що Мід розбив Лі під Геттісбергом, а Кромвель відрубав голову Карлові? Варто буде погомоніти про це з нею, коли випаде вільна часинка.

У школі пролунав дзвоник. Гомін старання обернувся на ревище свободи, і за кілька хвилин з дверей виплеснулося море яскравих курточок і барвистих вовняних шапочок.