Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я думаю, вона мусила щось залишити, — настоював містер Стігінс, помітно збліднувши. — Пригадайте, містер Семюел; невже ж вона не відписала мені нічого?

— Нічогісінько, що варто було б бодай ручки вашого старого зонтика.

— Але, може, — спитав, поміркувавши трохи, містер Стігінс, — може, вона заповіла, щоб старий грішник узяв мене на своє піклування?

— Щось таке нібито вона і дійсно заповіла, — ствердив Сем. — Батько оце перед самим вашим приходом почав був розповідати мені про вас.

— Невже… — зрадів, аж засяяв, Стігінс. — Він таки, значить, змінився. Ми чудово житимемо вдвох, га, містер Семюел? Я доглядатиму його, як ви поїдете; та ще як доглядатиму; ось побачите.

Зітхнувши довгим зітханням, містер Стігінс мовчки чекав відповіді. Сем нахилив голову. В цю хвилину з того кутка, де сидів старий, долинув якийсь незвичайний звук чи рик, чи зітхання, чи хропіння, а скоріше, — все це разом.

Містер Стігінс, вважаючи ці звуки за стогін каяття, осмілів, потер руки, заплакав, усміхнувся, знову заплакав, а тоді підійшов до мисника, взяв з нього склянку й поклав у неї чотири грудочки цукру. Після того він озирнувся, важко зітхнув і попрямував до буфету, звідки незабаром повернувся із склянкою, до половини налитою ромом. Доливши туди по вінця теплої води з чайника, червононосий розмішав грог, покуштував його, сів у крісло, висьорбнув чималу частку питва й перевів дух.

Під час усіх цих процедур старший містер Веллер дивними та незграбними зусиллями намагався удати, ніби спить, а коли містер Стігінс спинився передихнути, він кинувся на нього, вихопив з його рук склянку, вихлюпнув рештки рому з водою йому в обличчя, а склянку жбурнув у камін. Потім, цупко схопивши превелебного джентльмена за комір, він почав люто бити його ззаду ногами, супроводячи кожен дотик ніска свого чобота до особи містера Стігінса прокльонами його рукам, ногам, очам і всьому тілу.

— Семі, — попросив містер Веллер, — насунь мені глибше капелюх.

Сем, як годиться слухняному синові, глибше насунув на батькову голову капелюх з довгою стрічкою, і старий джентльмен, стусаючи свого ворога з ще більшою жвавістю, прокотився разом із містером Стігінсом через буфет, через коридор і через парадні двері на вулицю — всю дорогу штурхаючи його і скоріше збільшуючи, ніж зменшуючи силу кожен раз, коли підводився вгору нісок чобота.

Гарно й весело було дивитися, як червононосий звивався в руках містера Веллера, і як уся його постать здригалася при кожнім ударі ногою, що швидко йшли один за одним. Та ще втішніше було видовище, коли містер Веллер, після потужної боротьби, занурив голову містера Стігінса в повне води корито для напування коней і тримав там, доки той мало не задушився.

— О! — крикнув містер Веллер, виснажуючи свою енергію надзвичайно складним штурханом і дозволяючи містерові Стігінсу витягти нарешті голову з корита. — Присилайте до мене всіх ваших ледарів — пастирів, і я їх спершу зітру на порох, а потім утоплю в кориті. Поможи мені здертися на сходи, Семі, та дай скляночку бренді. Я зовсім захекався, синку.

РОЗДІЛ XL

Коли, після делікатних підготувань та багатьох запевнень, що занепадати духом немає ніяких підстав, Арабелла довідалась нарешті від містера Піквіка про незадовільні наслідки його візиту до Бірмінгема, вона обмилась сльозами і, голосно схлипуючи, у зворушливих виразах почала бідкатись, що стала причиною незгоди між батьком і сином.

— Люба моя дівчино, — ніжно сказав містер Піквік, — це ж не ваша провина. Ніхто не міг передбачати, що старий джентльмен з таким упередженням поставиться до одруження свого сина. Я певний, — додав містер Піквік, глянувши на її гарненьке обличчя, — що він навіть не уявляє, якої приємності позбавляє самого себе.

— О, любий містер Піквік, — зітхнула Арабелла, — що ж ми робитимемо, як він і далі буде на нас сердитись?

— Пождіть трохи—і все буде гаразд, — весело відповів містер Піквік.

— Але як же житиме Натаніел, коли батько відмовиться допомагати йому? — сумувала Арабелла.

— Тоді, серце, — і я провіщаю це — у нього знайдеться інший друг, що охоче підтримає його перші кроки.

Хоч як старанно прихований був зміст цієї фрази, та Арабелла відчула його, обхопила містера Піквіка за шию, вдячно поцілувала й заплакала ще ревніше.

— Ну, годі вже, годі !— взяв її руки в свої містер Піквік. — Почекаємо ще кілька днів та подивимось, чи не напише він вашому чоловікові. В противному разі я виміркую півдесятка планів, що кожен з них зараз же зробить вас щасливою. Та годі бо, моя дорога!

Кажучи це, містер Піквік ніжно стиснув Арабеллину ручку й порадив їй втерти очі та не завдавати зайвого суму своєму чоловікові. Послухавши його, Арабелла, яка була найлагіднішим створінням у світі, сховала хусточку в редикюль і, коли містер Вінкл повернувся, привітала чоловіка променистою усмішкою, що колись полонила його серце.

„А втім, становище молодих людей досить прикре, — подумав містер Піквік, одягаючись наступного ранку, — Треба піти до Перкера і порадитися з ним“.

Мавши й давніше на думці відвідати Грейс — Інський сквер і палко бажаючи зараз же скінчити свої грошові розрахунки з добродушним маленьким аторнеєм, містер Піквік нашвидку поснідав і так хутко здійснив свої наміри, що не було й десятої, коли він під’їхав до Грейс-Іна.

— А, містер Піквік ! — привітав його Лаутен. — Перкер зробив уже дещо у вашій справі.

— В якій справі? Це ви про місис Бардл?

— Ні, в справі невиплатного винуватця, що за нього ми з вашого наказу й вашим коштом сплатили по десять шилінгів за фунт. Той, що його мали звільнити з Флітської тюрми; знаєте? Він ще збирався їхати до Демерарі.

— А, містер Джінгл. Знаю, знаю, ну й що?

— Все влаштовано, — відповів Лаутен, гострячи собі перо. — Ліверпульський агент каже, що багато чим був зобов’язаний вам ще тоді, як ви мали роботу, і з вашої рекомендації охоче бере його до себе.