Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Моє походження нехай вас не обходить. Але коли дійде до боротьби за незалежність, саме люди зі статком і відповідною освітою зіграють вирішальну роль.

— Гроші — поняття тимчасове, пане Липинський, тут є, тут нема. Але мене дивує інше. Ви серйозно говорите про боротьбу за незалежність? Таких наївних думок, чесне слово, не чекав від вас почути.

Липинський пополотнів і замовк. На прямі образи він ніколи не вмів реагувати відразу.

— Українська держава не мусить нас обходити. Україну зробить сам соціальний розвиток за Марксом.

У розмову, тобто радше її відсутність, втрутився Доманицький:

— Ми з Липинським пробіжимося ось на той горбик, — і жестом показав на гору, біля підніжжя якої розіллялося озеро. — Ще маєте трохи сили в ногах, В’ячеславе? Там на нас чекає сюрприз.

Липинський кивнув і поплентався слідом.

— Донцов гостроязикий, ви не звертайте уваги, — заспокоював його Доманицький, коли група залишилася далеко позаду. Попереду звивалася крута стежка.

— Саме на таких і треба звертати увагу, — з придихом заперечив Липинський, — кожне попускання робить їх сильнішими і з часом вони захоплюють владу над умами тих, хто не вміє думати самостійно. Тоді вже ніхто не зможе з ними змагатись. Але я слабенький оратор, не вмію гідно сперечатися, особливо коли звинувачують у наївності.

— Облиште, друже, послухайте ліпше, як тихо.

Навколо справді стало неймовірно тихо. Стежка вивела їх на пологу рівнину, не видну знизу, вкриту камінням дивного червоного відтінку. Посеред цієї рівнини розлягалося ще одне озеро, зовсім інше, ніж Морське Око, непривітне, похмуре, зловісне.

— Ну що, здивував я вас? Це Чорний Став. Я чув про нього від місцевих. Хотів подивитися, чи дійсно над одним гірським озером є ще одне. А ти диви — не збрехали.

Обидва чоловіки сіли на більший камінь і кілька хвилин мовчки дивилися на чорну воду. Вода не ворушилася і здавалася мертвою. Все довкола говорило якщо не про смерть, то про щось абсолютно протилежне життю.

— Кожен у душі плекає свій чорний став, — дещо патетично мовив задуманий Доманицький. — Мій чорний став — це моя любов. Така ж недосяжна. І так само я ховаюся з нею від людських очей.

— Чому ви не захотіли зустрітися з панною Лесею? Чому ви їй не признаєтеся, що любите?

Доманицький гримнув себе кулаком у груди:

— Навіщо? Що я їй можу запропонувати? Я не романтик, як багато хто про мене думає, знаю, скільки мені залишилося. Рік, два — не більше. Тільки зламаю їй життя і примушу дивитися на свою смерть. Не хочу!

Чорна вода вийшла з берегів і заповнила собою весь простір, роблячи його таким самим чорним і задушливим.

— А ваш чорний став, gente Polonus? Який він?

Липинський увесь скоцюрбився. Його нещасливий шлюб не був таємницею, але сам він ніколи нікому не жалівся.

— З усією повагою, Василю Миколайовичу, але я не плекаю чорних ставів. Як маю що казати, кажу, як ні — мовчу. Як є чого, радію, а коли надходить біда — страждаю. Я не ховаюся. Бог не вділив нам із жінкою родинного щастя. В наступнім році, напевно, розлучуся, щоб не мучити ні її, ні себе. То не чорний став у мене в душі, а чорна діра. Треба буде з нею якось жити далі.

У травні після майже піврічного побуту Липинський нарешті вибрався із Закопаного. Плеврит, як і обіцяв доктор Вільчинський, повністю залікувався, тож пацієнт рвався до бою, ареною якого тепер мав стати Київ. Окрім лектури для селян, Липинський вигадав собі видавати польськомовний журнал, щоби з його допомогою навертати до українства багатих місцевих поляків. Спершу він подався до Кракова, де хотів залагодити переїзд, але на порозі квартири Шумінських його чекала несподіванка — дружина зі складеними речами.

— Їду з тобою до Києва, — рішуче заявила вона, і Липинський ще довго не міг повірити несподіваному щастю.

Доманицький теж залишив Закопане і наступне літо провів у Криворівні, де мешкали його друзі. «Живу натуральним життям, — писав він з українських Карпат Липинському в Київ, — умиваюся в потоці, сплю на сіні, п’ю молоко від корови, вдень лежу на траві — краса».

«Пильнуйте за собою, — відповів Липинський, — щоб коло берега, не кажу потонути, але щоб води не набрати». І додав: «Мене доля почала троха жалувати. Чуюся в силі працювати над нашою спільною справою. Скажу довірочно — жінка моя чекає дитину, слабує часто, але ми дуже раді. Родити поїдемо до Кракова, бо жінка не довіряє київським лікарям».

«Історія України», що нею так пишався Доманицький, справді мала шалений успіх. Єдиний, кому цей успіх не сподобався, був професор Михайло Грушевський, метр української історіографії, її цар і бог. У львівському «Літературно-Науковому Вітснику» він опублікував нищівну критику, а потім, щоб упевнитися, що Доманицький її прочитає, приніс копію рецензії на їхню особисту зустріч у Львові і «забув» на столі. Розпочалася серія публічних звинувачень і скандалів, які тільки погіршили стан Доманицького. Швидка звістка про його смерть на французькому курорті Аркашон нікого не здивувала.

Тоді київська громада знову зібрала гроші, всього 900 рублів, щоб доправити тіло з-за кордону. Поліція, побоюючись антиурядових демонстрацій, заборонила ховати знаменитого висланця в Києві. Похорон відбувся пізньої осені у рідному селі Доманицького на Звенигородщині. З Києва прибула скромна делегація — сім душ, привезли з собою двадцять вінків. Один — від Липинського, який не міг бути присутнім, бо лежав хворий.

Того дня йшов сніг з дощем. Видавець «Ради» Євген Чикаленко виголосив перед натовпом селян сердечну промову, назвавши Доманицького чистою і святою людиною (не дивно, що помер у віці Христа), а втрату — непомірною для народу, «який має так багато мільйонів і так мало людей».

— Туберкульоз і російське самодержавіє — наші найбільші вороги, які помагають одне одному, як можуть.

Вже тоді Чикаленко задумався над ідеєю придбати на південному березі Криму невеличку віллу, щоб слабосилі українські письменники, замість мерти по закордонах, могли поправляти на ній своє здоров’я. Для цього треба було вкотре перезакласти якийсь із власних маєтків і сподіватися на добрі врожаї, щоб мати змогу повіддавати борги.