Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І ня нада! — сказали сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв. Вони ж бачили, що козаки, котрі гучно пили-гуляли й гомоніли в шинку, враз усі попритихали, нагостривши вуха в їхній бік.

— Та це ще не все! — махнув рукою Криволап.

— Це тільки початок, — просопів у дві дірки Люшня.

І вони один поперед одного розповіли послам, що козаки величають самозванця царевичем, мовляв, їм сам Сірко наказав оберігати й славити государевого сина, хоч вони й без кошового знають, як треба поводитися з його величністю. Тоді Криволап і Люшня запитали в запорожців, чи напишуть вони листа Самойловичу, адже годиться, щоб гетьман почув їхню думку з перших вуст. Вони ж, харцизяки, відповіли, що хай тому московському сраколизові напише рогатий, стромивши собі під хвіст перо, а вони, козаки, віднині не хочуть мати діла з поповичем, бо він не гетьман, а безвольна м’якушка й вайло.

О, що тут зчинилося! Козаки почали кричати всі хором: «Самойлович — вайло!!! Самойлович — вайло!!!»

Вгамувалися тільки тоді, як на коло вийшов… хто б ви думали? Еге ж, самозванець-лукавець вийшов із піднятою рукою, і стало так тихо, що було чутно, як поруч у церкві писнула mus musculus.

— Кто? — не зрозуміли посли, хто писнув.

— Голодна церковна миша, — пояснив Криволап.

Отже, вийшов на коло самозванець, і запорожці пороззявляли роти — що ж він скаже, вухань мічений? Це для них, Криволапа й Люшні, він брехливий вухань-придибайло, а для козаків месія. Вони навіть пошили самозванцеві нове вбрання, бо він, бачте, обносився, поки дійшов на Січ із Дону. Справили йому жовті сап’янці й сині саєтові шаровари. Проява так і вийшов у них на козацьке коло.

«Я, — каже, — власною рукою напишу тому дурневі гетьману, хто я такий і звідкіля взявся! Нехай знає свиняче рило, з ким має діло!»

Посли, приголомшені таким дикунським нахабством, витріщилися на Криволапа: і написав?

— Хе! — Криволап перекинув собі за ковнір поставець спотикачу. — О-хо-хо… Якби ж тільки це! Написав manu propria, тобто своєю рукою, ще й запечатав листа власною царською печаткою. На ній двоголовий орел… Ну, ви знаєте, яка царська печатка.

Посли тут-таки поцікавилися, чи Криволап із Люшнею взяли того листа.

— А як не взяти?

Чадуєв обережно спитав, чи можна на нього глянути. Хоча б на печатку.

Криволап сіпнувся було до пазухи, але передумав.

— Ні, — сказав він. — Не можна. Слухайте далі.

Далі почалося якесь божевілля. Запорожці замість того, щоб швидше відпустити Криволапа й Люшню з листом до гетьмана, запроторили їх до сиквестру. До тієї холодної, де ще недавно сиділи хворі на чуму. Зачинили гетьманських посланців за те, що обізвали царевича самозванцем. Їм там усім пороблено. Один нетяга, котрий сидів у сиквестрі і ждав, поки його повісять за те, що вкрав у товариша голку, і той накинувся на Криволапа й Люшню. Я, каже, вас уночі передушу, будете знати, як називати царевича самозванцем. Мусили спати по черзі, бо йому, злодюзі, що? Візьме й передушить.

Так Криволап із Люшнею помучилися під арештом, тоді їх знов повели на майдан. Розлючені запорожці вимагали, щоб вони на колінах просили прощення в царевича, інакше їх не відпустять, повісять разом із тим неборакою, що вкрав у товариша голку.

Тут знов наперед виходить той… у синіх шароварах і жовтих сап’янцях. Не треба, каже. На перший раз я їм прощаю, бо це ж усе-таки хоч і мізерні, а прісні душі. Я б сам їх повісив на осиці, як юдине насіння, але царське діло — не тільки карати, а й милувати. Нехай віднесуть мого листа тому нікчемі гетьманові, може, прочитавши його, він схаменеться й покається. Але разом з листом, — сказав він до Криволапа й Люшні, — передайте поповичу, який неправдою вибився в гетьмани, нехай він більше не присилає до мене таких задрипанців, як ви. Якщо хоче вести розмову з царевичем, то нехай спершу пришле сюди генерального обозного Забілу та суддю Домонтовича. З ними він, царевич, ще, може, й побалакає, а з такою сірою дрібнотою, як вони, Криволап і Люшня, ніхто під одним кущем навіть до вітру не стане. Іще самозванець просив передати гетьманові Самойловичу, що бояри часто присилатимуть до нього всіляких сотників, стряпчих, дяків і піддячих, щоб виманити царевича з Січі й убити. Але по-їхньому не вийде. Він, царевич, ще піде до кримського хана, потім на Варшаву й до шведа, аби відкрити їм очі на кровожерливі наміри москвинів. І надійде година, коли він розквитається з ними всіма, боярами, — стряпчими, стольниками, окольничими, дяками й піддячими та іншою наволоччю.

Ошелешені Чадуєв і Щоголєв не вірили своїм вухам. Думали, що це їм сниться або перед ними не гетьманські посланці, а якісь перевдягнуті скоморохи. Послам пересохло в роті, і вони довго не могли здобутись на слово.

Нарешті сотник Чадуєв, ледве володаючи пересохлим язиком, спитав, чи цей ошуканець не боїться, що замість бояр по нього прийде ціле військо князя Ромодановського? Прийдуть полчища ратних людей і витягнуть його з Січі, як рака з нори.

— Не знаю, що він там собі думає, — сказав Криволап. — Ми йому в голову не заглядали.

— А ще він сказав, — засопів Люшня, — що хто із бояр сюди поткнеться, тому так не минеться. Відріже бороду й підвісить супостата на осиковий сучок за яйця.

— Vae victis, — зітхнув Криволап, наче він сидів у Київській академії, а не в шинку з московськими послами. — Горе переможеним.

Раптом Чадуєв і Щоголєв відчули, що на них дивиться весь шинок. Усі дослухалися до їхньої розмови, навіть шинкарка коза-дереза досі не запитала у них, що подати до столу, а шинкар у чорному лапсердаку з білою манишкою, щоб не проґавити й слова, виліз на шинквас, як сорока-ворона на припічок, і витяг свого цікавого носа на пів аршина.

— Що — на Січ зібралися? — підвівся за сусіднім столом розхристаний козак і так рвонув на собі сорочку, що оголив волохаті груди. На шиї у нього висів на шнурку хрест, не менший за того, що батюшка дає цілувати прихожанам під час служби Божої. Очі козака горіли синім вогнем від оковитої і гніву.

Це був Панько Лучка, челядник Дем’яна Многогрішного, котрий ще два роки тому гетьманував перед Самойловичем на Лівобережжі. Многогрішного пов’язали в Батурині й видали Москві свої ж таки старшини, підбурені Самойловичем. Начебто за зв’язки з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, котрий подружився з султаном і тягнув Многогрішного під турецьку хоругву. Як в’язали гетьмана в його покоях у Батурині, челядник Панько Лучка бачив на власні очі, хоч і сам уже лежав зі скрученими на попереку руками лицем до підлоги. Вночі до гетьманського покою вдерлися Самойлович, Забіла, Мокрієвич, Райча. Дем’ян ще встиг вихопити з-під подушки пістоля, коли першим вистрілив Мокрієвич, поранивши гетьмана в руку. До Москви Многогрішного повезли разом із кількома близькими йому людьми, серед яких були і Панько Лучка та Гаврусь Мережка. Там гетьмана засудили до страти, але потім замінили смертну кару на заслання. І ось у ті найтяжчі хвилини в своєму житті Демко Многогрішний не думав лише за свою шкуру. Він викупив з московського каравулу Панька Лучку і Гавруся Мережку. Вони обоє, щоб не потрапляти на очі ворогам Многогрішного, які в’язали їх разом із гетьманом, подалися на Дон. Тепер повернулися звідти в почті царевича Симеона Олексійовича.

— Що — на Січ зібралися?

Панько Лучка весь горів і дихав на московських послів таким синім вогнем, що в тих уже диміли шапки й смерділи паленою соболиною шерстю. Біля Лучки аж підскакував жвавий, як муха, Гаврусь Мережка і підкидав у вогонь сухеньких дрівець.