Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Посли розгубилися ще дужче. Тут один із трьох козаків-чорнорясників так чхнув, що погас каганець, підвішений на стіні біля столу послів.

— Бач, правда, — сказав Максим Щербак. — Як правда і те, що на Січ прийшов щирий царевич Симеон Олексійович. А ви, мабуть, глухі, якщо не чули, як уся Москва гомоніла про те, що замість царевича поховали іншого малюка. Глухі чи не дочуваєте? Признавайтеся!

— Да вродє нєт, — відповів Чадуєв.

— То як же це так, що всі чули про поховання не тієї дитини, а ви ні? Я он у тюрмі сидів, то й там усі знали, що замість государевого синочка поховали якусь сиротину. А царевича заховала добра душа, бо його хотіли звести зі світу.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв, засунувши пальці у бороди, тяжко замислилися. Щось таке краєм вуха чули й вони, начебто покійний стряпчий Михайло Савостьянов уже на смертному одрі зізнався на сповіді, що він врятував царевича, якого хотіла струїти рідна матуся Мар’я Іллівна. Вирішила звести малого зі світу за те, що він дзизнув по макітрі її татуся Іллю Даниловича Милославського.

Хтозна, як воно там було, подумали Чадуєв і Щоголєв. Багато таємниць пішло в могилу, відколи цей світ, але немає нічого гіршого за самозванців, цих прояв і дурисвітів, від яких усі біди в Московії. Тому царські посли сказали Максимові Щербаку, що ти, мовляв, знай і плети що хочеш, а ми впевнені, що на Січ прийшов самозванець-засранець і козаки повинні видати його цареві негайно.

Максим Щербак зареготав.

— Плюньте кожен сам собі в очі, — сказав він. — А якщо ви й на таке нездалі, то цвіркніть слиною один одному на лоба і розітріть. А ще зашийте свої чорні роти дратвою чи замажте глиною, бо за такі балачки тебе, Василю, і тебе, Семене, — тицьнув він пальцем по черзі в Чадуєва й Щоголєва, — повісять ще до того, як дійдете до Чортомлика.

Отетерілі від таких погроз сотник і піддячий поглянули на ще двох козаків, що сиділи по обидва боки від Максима Щербака, аби переконатися, чи з ними не жартують. Але ті наче нічого не чули й не бачили: і я не я, і хата не моя. Той, що сидів праворуч, з велетенською круглою гирею замість голови витяг із пазухи синицю й тримав її на долоні, годуючи салом, а другий, — у Чадуєва й Щоголєва очі полізли на лоба, — раптом узяв іржаву підкову, що лежала перед ним у полумиску разом із квасолею, і почав її хрумати, як костогриз кістку.

— Кому сало, а кому й підкови смачні, — облизався він. — На козацьке здоровля і щастя.

Чадуєв і Щоголєв не знали, що й думати і що тут казати.

— Не вірите, що то щирий царевич? — Максим Щербак раптом підвівся і вперся головою у стелю, аж тиньк посипався послам за ковніри. — Ну, тоді ви не Василь і не Семен. Ви Хома й Марко. Хома невіруючий і Марко проклятий. За вами пекло плаче, бо ви ніякі не посли, а двоєдушні самозванці-засранці.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв від такого приниження зіщулилися і змаліли — їх у житті ще ніхто так не ганьбив, як цей навіженець Максим Щербак. Вони потерпали, щоб не підвівся ще й той, з головою, як гиря, і з синицею у жмені, бо як упреться довбешкою в стелю, то підніме її разом із корчмою. Або той гризун залізяччя — зараз дожує підкову і не відомо, що далі утне.

Шукаючи рятівної думки і дивлячись, як гризун докінчує підкову, Чадуєв і Щоголєв раптом згадали, що з ними приїхали ратні люди і десь там товчуться біля плоту голодні. Посли разом вийшли надвір і закликали ратників до корчми. Повернувшись, вони застигли в порозі. За тим столом, де сиділа трійця у рясах, нікого не було.

— А гдє ані? — спитали посли у Вишеньки.

— Хто?

— Ну, еті… Максім Щєрбак і єщо двоє.

— Не знаю таких, — сказав Вишенька.

Чадуєв і Щоголєв, блимнувши на сулію, побачили, що там лишилось на дні. Вишенька був п’яний як чіп. За шинквасом поралася Ївга.

— А гдє ані? — спитали посли у неї.

— Хто?

— Максім Щєрбак і тє двоє.

— Ви, пане Хомо, і ви, пане Марку, щось плутаєте, — сказала Ївга. — Не знаю я ніякого Щербака…

— А кто ж ето бил?

— Не знаю, хто де був, а варенуха таки замакітрила ваші голови.

До корчми посунули ратні люди. Штовхаючись і наступаючи одне одному на ноги, вони поспішали зайняти місця за столами.

Чадуєв і Щоголєв запитали у ратних людей, чи вони нікого не бачили там надворі. Чи ніхто не виходив із корчми?

Ратні люди, голодні та злі, як собаки, сказали, що бачили.

Що?

Коли вони принюхувалися до диму, що йшов із комина, бо хотіли вгадати, що готується на вечерю, отоді-то й помітили, як щось вилетіло з димаря.