Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що?

Чи то синиця, чи то куниця, чи, може, й хвостата чортиця.

Лише вранці, коли розсіявся туман, вони побачили, в якій чарівній місцині лежала Келеберда. Сам Бог поклав її зі своєї долоні на золотий ріг, що з лівого берега заходив далеко в Дніпро. Поклав як коштовну козацьку перлину.

Під ясним сонечком, під голубим небом невиспаний і зачумлений Карпо Вишенька повів на своєму сірому конику московських послів та їхніх ратних людей далі вниз по Дніпру. Повів спершу до сотенного містечка з милою назвою Кишенька, що тулилося до гирла Ворскли.

Їхали мовчки, сотник Чадуєв та піддячий Щоголєв, похитуючись у сідлах, мовби дрімали після тривожної ночі. Насправді ж ніхто не дрімав, учорашня вечеря в корчмі не йшла їм з думки, посли досі не могли прийти до тями: що то було? Сон — не сон, ява — не ява, химера, та й годі. У заїзді всього вистачало для ночівлі, Ївга за добру плату відпустила навіть вівса для коней, але ніченька була ще та. Чадуєв чув, як Щоголєв говорив уві сні сам до себе, Щоголєв чув, як бубонів Чадуєв, і так вони проговорили цілу ніч, щоб кожен чув один одного. Потаємних розмов чи думок у них, послів, не було й не могло бути.

Ратним людям того не годилося підслуховувати, після варенухи вони так хропли, що навіть коням закладало у вухах. Карпо Вишенька теж не міг їх підслухати, бо ночував невідь-де.

Чадуєв підігнав свого жеребця, щоб порівнятися з Вишенькою, Щоголєв підоспів з другого боку, і вони спитали у провідника, де це він ночував, що його не було в заїзді.

— Я? — закліпав Вишенька чумними очима.

— Ти!

— Я, панове, ночував… у раю.

Чадуєв із Щоголєвим здогадалися, на що натякає Вишенька, але говорити про це посоромились. Пожувавши губами, Чадуєв сказав, що вся Келеберда схожа на рай.

— Ще б пак! — Вишенька озирнувся на містечко. — До Келеберди сам Сірко доклав рук. А потім просив царя, щоб той одписав йому Келеберду. Хіба, каже, я не заслужив за стільки перемог над мусульманами одненьке містечко?

— А царь? — спитав Щоголєв.

— Цар був не проти, — сказав Вишенька. — Подарував Сіркові Келеберду, та потім гетьман… Самойлович таки… зупинив той указ.

Посли отетеріли: хіба гетьман може піти проти волі царя?

— Виходить, може, — повісив Вишенька носа, наче Келеберду відібрали у нього. Разом із Ївгою.

Чадуєв і Щоголєв не йняли віри: ніхто не може скасувати царський указ.

— От ви й побалакайте про це з царем, — замовив слово за Сірка Вишенька. — Ви ж його посли, скажіть, що так і так, не дав гетьман Сіркові Келеберду.

— Татари!!! — враз закричав Щоголєв.

Чадуєв і всі ратні люди позривали з плечей мушкети й пищалі.

На обрії спершу з’явилася чорна смужка, яка більшала й розросталася швидше за грозову хмару. За мить до них долинув глухий стукіт копит. Назустріч летів щонайменше чамбул кримчаків.

Від такої несподіванки острахнулися коні й люди. Сотник Чадуєв подав команду розгорнутись до бою.

Вишенька засміявся.

— Не бійтеся, — сказав він. — Це не татари.

— А кто?

— Дикі коні. Тарпани.

Табун підбіг до них сажнів за сорок, і всі побачили, що низенькі мишасті коні без вершників. Тарпани ж, навпаки, угледівши, що попереду не вільний табун, а загнузданий, звернули вбік і навскоси помчали далі в поле.

Москвини, перевівши дух, закинули за плечі мушкети й пищалі. Присоромлені, вони довго їхали мовчки. Тут і там з насиджених місць зривалися сугаки, лисиці, зайці, дикі свині. Одного разу дорогу їм перейшла дика кішка з китастими вухами. Вона подивилася на послів жовтогарячими очима, мовляв, ну що, їдете? Їдьте, їдьте… Вас уже ждуть.

Чадуєв спитав у Вишеньки, чого Самойлович в’ївся на Сірка.

— Хіба ви не знаєте? — здивувався Вишенька. — Козаки хотіли мати за гетьмана Сірка, а не поповича[18]. То ви замовите за кошового слово перед царем? Той, мабуть, і не знає, що гетьман не дав йому Келеберду.

[18] Так зневажливо називали гетьмана Івана Самойловича, батько якого був священником.