Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але поки історія триває, живий іще відчай Якіші Матутіна. Коли піп не відвідав його і не розповів, як усе було в Заостроґу, він запідозрив, що той його обдурив. Не пішов до його дружини, а олію, зерно та рибу розпродав під голодним Біоковом. Так думав Якіша, тож і намагався втекти з фортеці, де тримали майбутніх галерників, ще й добре годували, аби ті мали сили, коли знадобиться; але його щоразу ловили, ще й до воріт не встигав він добратися. «Приведіть мені попа — і я не втікатиму», — казав Якіша хварянам. «Чого це тобі закортіло, останнього причастя, може? Хочеш звільнитися від гріха? Кожен, хто помирає за Бога, — безгрішний, так що можеш бути спокійний», — відповідали йому хваряни найученішими з відомих їм слів, а потім сміялися з убогої худобини у завеликому людському тілі, яка чомусь надумала, що їй потрібен піп.

Якіша Матутін так ніколи й не дізнався, були його діти нагодовані чи померли з голоду. А за ними від туги й жінка, яку він любив. Він проклинав жорстокого Радака і чорні хоругви його вітрил, гнилий човен, раків і молюсків, що тікають із заострозького мілководдя щоразу, як надходять голодні роки, а турки починають з моря і суші погрожувати. Попа у своїх прокльонах він із відчаю згадував рідше. Піп, як йому здавалося, обдурив його лише раз, а з такого не видобудеш важкого прокльону.

Цілу ніч тривала пристрасть Латіфи і Абдулаха, поки другий Абдулах із дерев’яною грушею в роті висів на дубовій конструкції, швидше мертвий, ніж живий. Коли до нього повернулася свідомість, він не розумів, де перебуває, і нічого не бачив, бо жінка зав’язала йому очі хусткою. Тільки відчував, що тіло його — жива рана, Абдулах Біль Дабіша Біль, і чув зітхання, крики й благання. Думав, що то його голоси, чув слова незнайомою мовою — думав, що так говорить його біль, і його нітрохи не дивувало, що один голос був жіночий, а інший чоловічий. Абдулах був незайманий, і єдиною, кого він мав, була вівця аґи. Сонце вже піднялося високо, і вже було ближче до полуденного зеніту, ніж до ранку, коли нарешті Латіфа й Абдулах, як дві мертві любові, упали одне на одного й не ворушилися, тільки ловили втрачене дихання. Опанувавши себе, ефіопський работорговець звелів жінці покритися, а сам пішов перевірити, чи живий його раб. Впустив світло в кімнату й мав на що подивитися: спина раба була вся фіолетова й посічена так, ніби він бив по ній шаблею, а не твердим монгольським батогом. У кількох місцях видно було кістку, шкіра висіла клаптями й погойдувалася на вітрі, що долітав іззовні. Він обрав не той батіг, хибно оцінив товщину шкіри раба, але й власну силу і глибину, з якої мало виринути бажання. Раб ще дихав, але довго йому було не протягнути. Якщо ж навіть виживе, лікування буде дорогим, а продати його не вдасться.

Але так воно є з любов’ю Абдулаха, ефіопського работорговця, і його дружини Латіфи. Часом вона дорого коштує, але не дорожче за те лихо, що мусить він блукати світом, аби задовольнити своє бажання й пристрасть. Нещасний Абдулах, ніхто його не пожаліє, ні тоді, ні в часи, коли всі уже мертві.

Абдулах зняв Абдулаху пов’язку з очей, витягнув дерев’яну грушу з рота. Наказав слугам звільнити його від ланцюгів і віднести в підземелля до інших рабів, щоб там випустив дух.

Четверо сильних чоловіків ледве підняли гігантське Абдулахове тіло, один раз він випав їм із рук і повалився на бруківку перед будинком, якісь люди саме проходили повз і побачили його. Абдулах помітив, як заледеніли їхні погляди, і хотів був щось сказати, але язик його не слухався, блукав собі широким простором рота, ніби курка з відрубаною головою. Його кинули на солому й так лишили лежати. Абдулах Біль Дабіша Біль. Інші сахнулися вбік, а один хлопець, синьоокий і світловолосий, заплакав. Абдулахові захотілося всміхнутись йому. Мовляв, нічого страшного. Якщо й було, вже минулося.

Після того, як раб протягнув один день, а потім ще один, і після того, як на третій день попросив їсти, Абдулах подумав, що той, можливо, сильніший, ніж він гадав. Тому звелів перенести його у горішні покої. Там дві жінки промили його рани, очистили від гною, позрізали шматки мертвої шкіри, а грецький лікар Анаґнос намастив бальзамами Абдулахові спину й живіт. «Якщо й виживе, залишиться калікою», — сказав Абдулахові. «Нехай», — відповів йому работорговець і щедро заплатив. Його справа — посприяти зціленню, якщо зцілення можливе, а якщо ні — матиме спокійну совість, бо зробив усе, що міг. Загалом же він і не сподівався уже, що зможе перепродати Абдулаха далі.

Однак сталося диво, і за сім днів раб уже міг стояти на ногах, а за два тижні до нього цілком повернулися сили. Щоправда, він лишився трохи кривий, очевидно, йому було перебито котрийсь м’яз, але, хоч спина його й досі була в ранах, він уже міг і дещо робити. Продасть його Абдулах, хоч і за малі гроші.

Того дня, коли П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто ступив на землю острова, у хварян шматки їжі у горлі позастрягали. Добре, коли в обідній час море спокійне, тоді кажуть, що Бог людьми задоволений, і море того дня було спокійне, але їжа стала їм поперек горла, хоч вони й не знали чому. Дружинам сказали: «Іди до біса!» — тоді вийшли зі своїх будинків і попрямували до порту. З усіх чотирьох сторін, і ще з тих двох, які не рахуються, прибували гурти хварян, щоб зустріти того, хто поведе їх у бій. «Боже милий, який славетний гість», — звертались одні хваряни до інших, нетямлячись з дива, тому їхні ж слова поверталися до них відлунням. Через те вони сердилися, що ніхто їх не слухає, хоча і не могли чути одне одного. «Добрячий же в нього ніс, мов той гак, що ним витягують жили з рук паліїв», — думали хваряни, і вже з самого вигляду П’єтрового носа розуміли, що для них справа не закінчиться добром.

Коли ж він побачив їх, із сутулими плечима й довгими руками, з шиями, що крутяться на всі боки — здавалося, можуть так повернути голову, аж самі побачать, де у них спини сверблять, — кривоногих, довгостопих, з широкими грудьми й великими чорними очима, морок яких, здавалося П’єтро, міг би проковтнути сонце, якби ті очі на нього поглянули, — коли побачив їх отаких, його охопив страх. Він завагався, як мало коли в житті, засумнівався, чи є сенс і здоровий глузд у тому, що робить, і чи варто трудитися, проповідуючи про муки Ісусові кожній людській істоті, і чи кожен достойний його віри й хреста.

Першої ночі він ніяк не міг заснути. Південний вітер приносив хмари, свистів у порожніх вікнах спалених будинків за міською площею, приносив сморід риб’ячих нутрощів і свіжих людських екскрементів. Він ходив по кімнаті, заглядав під ліжко, шукав, чи не підкинули йому чого, нюхав руку, яку простягав для поцілунку місцевим старійшинам, зачиняв і відчиняв вікно, але все ніяк не міг встановити джерело смороду. Ще вдосвіта він розбудив свого ад’ютанта, фра Міро Алача, юнака родом із Макарски, і негайно погнав його зібрати й вишикувати під вікном екіпаж майбутньої галери.

— Двох бракує, — сказав Алач, коли вони оглядали сонних і обдертих людей, що роззиралися довкола, наче боялися, що підбіжать собаки і вхоплять їх за дупи.

— Як це? — здивувався П’єтро.

— Дуже просто: зникли, втекли.

— Хай їх негайно знайдуть!

— Їх не зможуть знайти, вночі вони відпливли з порту.

— Опівдні нехай на площу перед мої очі приведуть власника човна, яким вони втекли, — наказав П’єтро, — а також того, хто їм допомагав.

— Невідомо, хто їм допомагав.

— Нехай з’ясують. Інакше всім буде гірше.

— Ви бачили тих двох? — питали хваряни майбутніх галерників.

Люди мовчали і дивилися в землю.

— Ви бачили тих двох? — питали хваряни у моряків.

— Яких іще двох? — відповідали ті.

Хай там як, треба було вибрати когось одного, щоб показати венеційцю як імовірного спільника, і кращого за Якішу Матутіна годі було й шукати. У нього на острові не було ні родичів, ні заступників, нікого, хто серйозно стурбувався б, якби все зіпхнули на нього.

— Ти підеш із нами! — сказали Якіші.

— Чому це? — він відступив у кут підземелля, готовий навіть битися.

— Тому що ти кілька разів намагався тікати, — відповіли йому хваряни, і він змирився з долею, бо їх було більше.

Опівдні на площі опинилося лише троє людей. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто, а перед ним галерник Якіша і власник човна Антун Сучуранин. Він схрестив руки на грудях, а ті двоє були зв’язані. Руки їм зв’язали за спиною, а ноги спутали мотузкою, аби часом не надумали тікати.

— Це був твій човен? — звернувся венецієць до Якіші.

— Я ніколи не мав човна.