Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так за першою ж кавою було вирішено, що відбуватиметься влітку. Звісно, не говорилося про те, ким Лана й Тончі будуть одне одному на той час, але їхні змовчані бажання цілком збігалися.

І він його знайшов.

Білий, схожий на грудку солі, він вирізнявся серед усіх інших каменів на пляжі в Заостроґу. Значить, його легко було знайти, і це справжнє диво, що ніхто не знайшов його раніше за Тончі. Отвір посередині мав діаметр близько пів-сантиметра, був бездоганно круглий і гладенький. Камінь був ніжний, і Лані здавалося, що це через того, хто його знайшов. І ще камінчик був м’який. Якщо сильно стиснути його вказівним і великим пальцями, він угинався. Або ні. Тончі сказав, що це неможливо, але добре, що вона у це вірить. Вона доводила, що її камінь не такий, як інші камені. Де б вони не були в Заостроґу, а потім і в Заґребі, куди б не повернулися, вона порівнювала звичайні камені зі своїм.

— Якщо хочеш, віддамо його на аналіз, — запропонував Тончі.

— Можна, але ненадовго.

— Бартул огляне його за день. І поверне неушкодженим.

Бартул був старший брат Тончі, геолог, що багато років працював на Близькому Сході, шукаючи нафту, а потім втомився від усього потроху і повернувся до Заґреба викладати в університеті. Він часто їздив у Заостроґ, рибалив і доглядав сад, а на Хварі мав свій оливковий гай, тож щороку витискав домашню оливу. А в Заґребі керував клапою[147], яку складали студенти-далматинці, і з ними вивчав старі селянські пісні. Сміявся менше за Тончі. «Це він через пісні такий, — казав брат, — оплакує кожну Мару, яка в них утопилася, і кожного Юру, який з моря не повернувся».

— Жодних проблем, — сказав Бартул. — Не дай Боже мені його загубити, я краще власну голову загублю, ніж невістчине щастя.

Але наступного дня брати вже не сміялися. Тончі було повідомлено результати аналізів.

— То як, скажемо їй?

— Не знаю, що й робити, брехати не можу, краще ти бреши!

— Я теж не буду.

— Ну, тоді скажи їй.

— Побачимо, чи скажемо…

— Що сталося? — запитала вона. — Ви схожі на лікарів, які хочуть повідомити поганий діагноз.

— Десь так воно і є, — сказав Бартул.

— Інфаркт чи інсульт? — сміялася Лана.

— Це, дорога невістко, ніякий не камінь.

— Як це не камінь?

— Дуже просто. Це людська кістка, частина кістки, не знаю, якої саме. Її вік — понад чотириста років.

Вона дивилася на Бартула — той не жартував. Тоді поглянула на Тончі: він втягнув голову в плечі, наче був у чомусь винен, і збирав крихти з кав’ярняної скатертини. Лана подумала, що це, без сумніву, чоловік її життя. Якщо така дрібничка, малий радісний камінчик, настільки його схвилювала і змусила так перейматися, тоді точно варто лишитися поруч із ним. Що ж до неї самої, кістка з діркою була тим самим щастям, заради якого її батько терпляче забирав газету з обличчя і повторював: «Ні, не цей!».

Покійний Мухаммад Хорват, мертвий Ланин тато, як і всі ті давно померлі, про чиї життя ми зараз розповімо.

Перший серед них зветься Якіша Матутін, а в історії він з’являється в ту мить, коли веслує від берега в напрямку острова Хвар. Сам у човні, який наповнюється водою, він не знав наперед, що тут гниле дно, бо човен не його, і не знав, що вітрило не витримає посеред протоки і розлетиться на шмаття, ніби хоругва війська без короля. З кожним рухом весел Якіші стає все важче, і все менша ймовірність, що він добереться до Хвара. Часом він зупиняється, руками вичерпує воду, яка вже покрила його ноги до кісточок, і згадує міцним слівцем мертву Радакову матір. Хоча руки в Якіші утричі більші за руки найбільшого велета під гірським хребтом Біоково, у них не вміщається багато моря. Та добре, що хоч трохи вміщається, бо коли він тонутиме, а він тонутиме, бо плавати не вміє, менше моря зайде Якіші в легені, ніж зараз його зібралося в ямці між середнім та безіменним пальцями. Але він ще бодай раз згадає мертву Радакову матір і його самого, що віддав за нього дочку з двома фальшивими золотими посагу, а тепер жене його з двору, коли той приходить просити на їжу — не для себе, а для дітей і для неї. Каже: «Те, що даю від серця, те віддав, і воно вже не моє, а ти викручуйся сам або припни хіть і почекай кращого часу, щоб дітей робити. Турки підступають і палять усе довкола себе, хай кожен береже те, що має». Так говорив Радак Якіші, а він украв у нього човна і вирушив на Хвар, де багато добра, але й багато способів до нього дістатися, він нагодує дітей, або хай його спалять живцем, але він не знав, що у Радака гнилі й вітрило, і човен. Дурень без крихти розуму: хіба би той Радаків човен теліпався в бухті, досі не вкрадений, серед стількох голодних, зачумлених та розлючених людей, якби міг пливти?

Другий, про чиє життя ми розповімо, при народженні був названий Дабішею. Він стеріг овець требинського аґи Рамізбеґа, але не зумів їх устерегти від себе. Надійшов один чоловік, убраний у червоний каптан, шаблю мав за поясом, на голові — ковпак вельможі, і побачив, як Дабіша робить оте-во з найліпшою Рамізбеґовою вівцею. Запитав, чия це вівця, і сказав, що живцем його в гарячій смолі скупає, як мати рідну дитину, бо він гяурським сіменем опоганив турецьку вівцю. Погнав Дабішу незнайомець у червоному каптані, щоб привести його до аґи требинського Рамізбеґа, який змусить усе коліно Дабішине сім днів смолу збирати, щоб тому до горла сягнула, коли його в ній варитимуть.

— Ти хоч знаєш, хробаче гяурський, що за десять днів Хаджійський байрам[148], і те чотириноге, можливо, було на пожертву призначене?

Ні, Дабіша не знав, та й, правду кажучи, не дуже добре зрозумів, про що його Рамізбеґ запитував. Але подумав, що легше відбудеться, якщо скаже — знаю! Аґа здивувався, ще ніколи йому гяур не перечив, та ще й так відкрито й спокійно, з лагідним телячим поглядом.

— А ти знаєш, що я порубаю всю твою рідню, якщо не націдять мені смоли доволі, щоб змити твою погань?

— Знаю, — сказав Дабіша, — але вони націдять, мій ясний пане, вони золоті руки мають.

Так говорив Дабіша і дивився на аґу, ніби корова на конюшину, а вії в нього вигиналися, наче в дівчини перед сватанням. Рамізбеґ тоді заходився описувати йому всі муки, які Дабіша пройде у гарячій смолі, перш ніж душу свою гяурську випустить у повітря, щоб її зніс холодний вітер, що із Боснії дме.

— Так, — погодився Дабіша, — моя мати казала, що море солоне, як сльоза, то я чомусь думаю, що це від душ, які були занадто тяжкі, аби до Бога полетіти.

[147] Клапа — форма традиційного чоловічого акапельного співу в Далмації (Хорватія), що сягає корінням традиції церковного співу приморців. У місцевих говірках «клапа» означає «громада друзів, товариство». 2012 року клапа проголошена об’єктом нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.

[148] Курбан-байрам, Хаджійський байрам, або ж Ід аль-Адха — триденне свято жертвопринесення в ісламі, що починається в день закінчення хаджу до Мекки.