Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Салкові вдалося. Добра наша держава не повідомляє нам, де його могила. Бо якби повідомила, я б завжди знала, в яку сторону світу не повинна повертатися. З моїм Хамдо я познайомилася на молодіжному будівництві. Будувалася дорога, я була молодою бригадиркою, а він — командиром усіх сараєвських будівельників. З цілої Югославії молодь з’їхалась, а Сербія гарна була ранньої осені, палахкотіли ліщина і дерево сумах у горах, текла річка Морава, красивіша за всі боснійські річки, а люди були добрі й гостинні, приймали нас як рідних дітей. Від самого початку між нами склалося своєрідне змагання. Кожна бригада мала свою ділянку, і ту, котра пробивалася найдалі, оголошували найкращою. Белградці копали як навіжені, бо ж сором, що молодіжне будівництво у Сербії, а вони не будуть найкращими. Заґребчани на будівництво відрядили самих мужичур: по два метри хлопці, яким би стало сили й Транссибірську магістраль прокласти, а на всіх нас, на решту, вони поглядали звисока. Мовляв, ми й культурніші за вас, і копаємо краще. Тільки словенці не напружувалися надміру. За п’ять днів зрозуміли, що перемогти не зможуть, то й махнули рукою на дурну роботу. Для них будівництво радше правило за екскурсію. А наша ділянка була найважча: найбільше скель і скрізь провалля — загинеш, якщо не пильнуватимеш, куди ногу ставиш. Мабуть, розраховували, що ми з цим не впораємося і не станемо найкращими.

Однієї ночі перед відбоєм Хамдо зібрав усю сараєвську бригаду. Став перед нами й каже: «Де велися найважчі бої Народно-визвольної війни? Де були й де лишилися Козара, Неретва, Конюх і Сутєска[68]? Де кожна п’ядь землі залита партизанською кров’ю? Яку соціалістичну республіку товариш Тіто назвав колискою братерства і єдності? Як називалося місто, в якому Гаврило Принцип вистрілив у серце монархії?..». Не каже Хамдо, що робити, як поводитися і скільки кубометрів землі треба нам прокопати. Тільки ставить запитання, і з кожним запитанням нам усе ясніше стає, що маємо робити. А я, маленька, білява, зовсім дівчинка у два вершки, дивлюся на нього, слухаю, і все мені здається, що я помру, коли ще щось запитає. Хамдо питає і знову питає, а я все не вмираю. Хто такої смерті не пережив, той і кохання не знав.

Ми одружилися за півроку. Весілля було на Іліджі, маленьке й скромне, бо такі були часи. Ми не мали нічого, але нам було дозволено збудувати все власними руками. А це дуже багато. Деякі не мали й цього. І як щось давалося зі скрипом, поки ми жили в підвальній кімнатці, а стеля звідусюди протікала і я, вагітна Файко, не знала, де поставити дитяче ліжечко, — я тільки й казала своєму Хамдо: «Ану ж, чоловіче, запитай мене про Принципа та колиску братерства і єдності!» А йому було приємно, він обіймав мене, і одразу робилося легше. Я знала, що разом із Хамдо все може бути тільки добре, бо ж недаремно перемогла тоді сараєвська бригада. Марною була чоловіча сила Заґреба, пусте, що за белградцями стояла уся Сербія, коли в нас був наш Хамдо!

Навіть місяця не минуло, відколи я Файко народила, аж ось приходить мій чоловік з ордером на квартиру. Мій Хамдо не пив, але того дня ледве на ногах тримався. Став перед ворітьми й кричить: «Ґрбавіца[69], двокімнатна, шістдесят два квадрати!». Сусіди повистромлювались у вікна, одні вітають, інші насупилися, — люди такі, різні серед нас є, — а я його обіймаю й не відпускаю. Не дбаю навіть про те, що немовля моє на саме лишилося, тримаю в обіймах мого Хамдо і плачу — сльоза сльозу доганяє, бо життя починається не тоді, коли народишся, і не тоді, коли шлюб візьмеш, воно починається тоді, коли заселишся до власного дому. Ми були молоді, і все, що з нами ставалося, приносило тільки щастя.

Потім і Санела знайшлася, і ми переїхали в більшу квартиру на Скендерії, з’явилась і дача на морі, купили ділянку в Пале. Настали й багатші часи, а мій Хамдо на роботі підіймався сходинка за сходинкою все вище, і від комірника дійшов до керівника виробництва. Це було якраз тоді, як я втретє завагітніла. Та вагітність була для мене найважча, ніби я наперед знала, щó народжу: повилазили вени на ногах, обличчям пішли якісь червоні плями, а вага показувала зайвих двадцять п’ять кіло. Хто ж на мене таку схотів би дивитися? Тому я ніколи й не звинувачувала Хамдо, що він оком накинув на директорову секретарку. Молода, весела, ноги від вух ростуть, Мір’яною звалася, приїхала в Сараєво із Шабца. Справжнісінька сербська курва, очі б мої її не бачили, я так ніколи й не простила їй. Ну і ось, поки я ледве дибала по хаті й упадала коло дітей, які одне за одним похворіли на свинку, а оте олово у мене в животі знай розросталось і тяжчало, мій Хамдо з Мір’яною волочився по мотелях в околицях Сараєва, був то в «Панорамі» у Пале, то у Клачара на Біямбарах, то на Яхорині, чи біля Борачкого озера, чи в Ябланиці, а мені завжди казав, що об’їжджає будівництва по цілій Боснії. І я йому, втомленому, догоджаю, хоч і знаю вже, де і з ким він був. Розказують мені люди — і його співробітники, і сусіди, — кажуть, що бачили, як вони, обійнявшись, гуляють над озером, доповідають, що їли і що пили, і хто їм на вухо грав, і що мій Хамдо тій курві говорив і обіцяв. Люди знали й таке, чого ніяк не могли знати, але їх тішили мої страждання, тому вони начебто справді знали й переповідали мені. А я слухала й терпіла, знала, що інакше не можна, і тільки зціплювала зуби, коли про нього щось погане казали, мовляв, такий-сякий. Може мій Хамдо гуляти, може їй обіцяти, що зі мною розлучиться, а з нею одружиться, може на підприємстві балакати, що вона і в ліжку за мене краща, — бо як же їй не бути кращою, коли вона курва! Але я знала, що кохання, рівного моєму, в його житті немає і що він повернеться до мене. Знов я йому годитиму й берегтиму його, а як буде мені тяжко, лишень скажу йому: «Ану ж, чоловіче, запитай мене про Принципа і колиску братерства та єдності!». Якби мене третя вагітність так не спотворила, мій Хамдо ніколи б не злигався з директоровою секретаркою. Коли було вже по всьому, я спитала його про це, і він мені так сказав. Тоді я його ще запитала: «Чоловіче мій, а чи зараз до мене краса повернулася хоч трохи?». «Так, Фікрето, повернулася, ще й розквітла», — сказав мені він і розплакався. «Пробач мені, Фікрето!» — благально складав руки, а я йому сказала, що не маю чого пробачати. Отаке було наше щастя — більшого я не знаю і не вірю, що буває на світі більше, — поки не народився той, хто на мого Хамдо руку здійняв. Чому не здійняв її на мене? Якби він мене убив, а не його, мама б йому пробачила.

Я тільки раз їй сказав: «Не давай йому пити, сховай від нього ракію!». А вона мені відповіла: «Мій Файко не п’є, тільки іноді трохи випиває. Це тебе в медресе навчили такі речі говорити».

А коли Файко забрали на лікування, вона всім сусідам розповідала, що його відправили на стипендію в Німеччину. Там найкращі філософи! Переді мною теж таке казала, поки одного разу в неї не вирвалося посеред обіду, — вона тоді сказала батькові й мені: «Коли Файко повернеться зі стипендії…». Я тільки опустив ложку в тарілку, а батько нічого, мовчав і їв собі далі. Вона поглянула на мене так, ніби це я привчив Файко до пияцтва. Гріх, великий гріх, коли син не любить рідної матері, тож ось я й звідси вчуся її любити, але якщо є правда на світі і якщо всяку правду дозволено промовити — тоді правда в тому, що мати не любила мене. Не знаю, чому і яка моя провина в тому.

Салко мене звати, а назвали мене на честь дядька, що помер молодим. Добрий був чоловік, і про те постійно говорили, поки я не прийшов у цей світ. По тому мого дядечка вже не згадували. Інші пояснили мені, що я отримав ім’я на його честь, сусіди розповідали, яким був той Салко. Але батько замовк, ні слова про нього. Я все думаю: це тому, що не було вже чого говорити, коли ім’я жило далі зі мною. Якщо в мого брата Файко народиться ще один син — він має вже чотирьох, нехай береже їх добрий Аллаг у здоров’ї і щасті, — він його назве на мою честь. Не можна мені забувати, як звуся, щоб міг сказати, коли по мене прийдуть. А я чекаю вже довго, десять шкільних екскурсій пройшло повз мене, і завжди якась дитина, схожа на мого Файка, вислизає з-під нагляду вчительки, продирається крізь дерева й кущі і наступає на мене. Я не ображаюся на дитину, просто бажаю, щоб мати народила йому брата, який замість нього ходитиме цією дорогою.

Після того, як Верховний суд підтвердив присуд, а канцелярія Маршала не внесла мого імені до списку помилуваних з нагоди Дня республіки, адвокат запитав мене, чи хочу когось побачити. Брата? Брата не хочу, з ним я вже попрощався, і не годиться це повторювати ще раз. Хай уявляє мене таким, як я був, а не яким став зараз.

«Хочеш побачити матір?» — коли він про це запитав, щось аж здійнялося усередині. Не знаю, що це, ніби якась вода, що раніше не мала виходу, ніби хтось спустив греблю на озері, а вода залила подвір’я — так і мені душу залило. Я не заплакав уголос, але сльози струмком ринули з очей. Я засміявся б, якби мав причину і якби не остерігався, що мій адвокат, добрий чоловік, — Светолік Джорджевич звався, він усе зробив, щоб мене від смертної кари врятувати — не подумав, бува, що я збожеволів.

Краще хай думає, що я плачу. Я не відповів на його запитання. Гадаю, він знає, що це означає — коли вода тече з очей.

Так з’явилась остання велика тривога в моєму житті — це я тепер знаю, що вона була остання, бо відтоді я вже не мав жодних турбот і тривог, — що скаже мати, коли адвокат розповість їй, що я хотів би ще раз її побачити? Якщо вона йому відмовить — а я був певен, що відмовить, — як почуватиметься той старий добродій, коли муситиме прийти до мене у в’язницю і сказати, що вона не хоче мене бачити? Людям часом доводиться переказувати погані новини, і їм буває важко, часом навіть важче, ніж тим, від кого ті погані вісті йдуть. Але чим завинив перед добрим Богом дядько Светолік, щоб мусив казати засудженому на смерть, що мати не хоче прийти до нього?

Наступного дня мені полегшало, і я так радів, наче довідався про моє помилування. А потім почав міркувати, чому вона погодилася прийти. Тому, що не хотіла перед адвокатом показати себе матір’ю, що зрікається сина, хотіла лишитися жертвою — чи справді бажала мене побачити? Хоч я й знав відповідь, усе ж сподівався, що не знаю її. У цьому й сенс надії, тому Милосердний Аллаг і подарував її людині.

Вона прийшла й сіла. Міліціонер, що стояв біля дверей, запитав, чи ми хочемо, щоб він вийшов на п’ять хвилин. То було проти правил, він міг втратити роботу, якби лишив засудженого й відвідувача наодинці, але добрий був чоловік той Мехо — прізвища його не знаю — і хотів зробити для мене щось добре.

Але вона сказала:

— Ні, не треба!

— Це тому, що ти мене боїшся?

Вона не відповіла. Мовчала й дивилася на мене тим поглядом, яким дивились і на суді. Там вони не знали мене і не могли бачити, якого кольору були в мене очі, як надималися мої ніздрі, коли я дихав, які я мав зморшки у кутиках вуст. Вони бачили тільки того, хто вбив сокирою рідного батька і рубав його по голові, доки й паркет під головою порубав. Вони думали, що це я і що я — нічого іншого поза цим. Так вона й дивилася на мене. Я ні про що її не питав.

Тільки коли вже Мехо готувався мене забрати, я сказав їй:

— Не дозволяй, мамо, братові стільки пити. Він біди наробить.

Вона не відповіла мені, а я вже знав, що надвечір одного з наступних п’яти днів у мою камеру прийдуть чужі люди і що більше нікого знайомого, крім міліціонера Мехо, я не побачу за життя. Серце моє було спокійне, але що більше спокою — то більша туга наповнює людину. Надійшла субота, і я думав, що життя моє триватиме принаймні до понеділка. Але вони прийшли у неділю. Поки мені вдягали кайданки на руки й на ноги, один чоловік притримував мене. Я б сказав йому, що це зайве, але така, мабуть, у нього робота, то й не моя справа у неї втручатись. Якщо я впаду, впісяюся зі страху чи почну вириватися, він буде напоготові. Мене посадили у тюремний фургон; там було темно, жодного віконця, але крізь вентиляційний отвір із кабіни водія долинав звук радіо. Якісь команди грали вечірній матч, я чув голос Мірка Каменяшевича, його мій батько любив найбільше. Казав, що й матч не матч, якщо його коментує не Мірко Каменяшевич. І ще казав, що його дід, а мій прадід Міралем твердив, ніби муедзин кличе до молитви не тільки людей, а й Аллага закликає підготуватися до їхньої молитви, і тому він піде тільки до тієї мечеті, з мінарету якої езан[70] виголошує Халід Буразерович. Коли той стане на верхівці мінарету й подасть голос, Небо радіє Землі. Так от, Мірко — це теж такий Халід, казав батько в неділю, щоразу, коли передавали футбольний матч.

Бог обдарував мене, дозволивши саме його голосу проводжати мене з Сараєва.

Ще за старої Югославії я працював в’язничним наглядачем, а на війні допомагав усім, хто потребував допомоги. Комуністам, євреям, сербам — кожному, і покривив би душею, якби не зізнався, що був добрим і до вбивць, злодіїв та шахраїв, незалежно від їхнього віросповідання. Раніше я таким не був, злочинець для мене лишався злочинцем, а справедливість — справедливістю, та оскільки на війні немає справедливості й суду, я думав, що варто бути добрим до людей, хай що вони зробили і хай чим завинили. Я допомагав їм утекти, передавав звістки й листи, приносив із дому харчі й багато разів міг через це розпрощатися з життям. Але ж ні, щось мене берегло. Як котрий усташ чи німець пронюхав, чим я займаюсь, — а бувало й таке, — то натякав мені, що знає, але мене все одно не чіпав. Один такий собі Йозо, герцеґовинець, начальник варти, перелічив мені імена в’язнів, яким я приносив пошту, і євреїв, яких підгодовував, а тоді сказав: «Орхане Деміровичу, за одного, а не за двадцять одного, люди йдуть під суворий суд, але я тебе не здам, тільки заприсягнися дітьми, що не забудеш мене в годину потреби». Егей, то було 1942 року, на самому початку лихоліття, коли мало хто міг передбачити, куди війна поверне! І я його не забув, та йому від цього було мало користі. Партизани вбили його, щойно ввійшли до міста 6 квітня 1945 року. Не встиг бідолаха Йозо навіть Богу своєму нещасному помолитися, не те що на мене послатись.

А я вийшов у цій історії комуністом-підпільником, хоч для мене комуністи завжди були лише трохи кращими злочинцями. Заробив собі відзнаку і кращу посаду. У райкомі мене спитали, що я вмію робити. Сказав: нічого, тільки порпатися в городі коло хати й стерегти в’язнів. Е ні, відповіли, на цій роботі ми не можемо тебе залишити. Із двох причин не можемо. По-перше, сором буде, якщо підпільник з 1941 року у вільній комуністичній країні працюватиме тюремником, а друга причина, для тебе, можливо, і важливіша: ти, звісно, знову допомагатимеш в’язням, тому нам врешті-решт доведеться тебе розстріляти.

Отак мені сказали й звеліли подумати, яку роботу собі виберу. Я думав цілий місяць і вже додумався, що, може, найкраще для мене було б повернутися на дідизну та обробляти землю подалі від державних справ, через які, бачте, з життям недовго розпрощатися, коли мене знову покликали до райкому та й кажуть: «Вітаємо, ти став начальником департаменту виконання покарань Народної Республіки Боснія і Герцеґовина!». І ще наголосили, що це така посада, на якій нікого дурити не можна.

Прийшов я додому, а дружина питає, яка в мене тепер платня. Коли я сказав, вона мало не впала з подиву. «Та чи ж ти, Орхане дорогенький, не міністром став?» — «Ні». — «А хто ж ти тоді, якщо маєш таку платню?» Я витягнув папір з кишені і прочитав їй. «А які твої обов’язки?» — «Не знаю», — відповів я.

Отак я й став тим, кого в інших країнах чесно називають «державний кат». За цих тридцять із гаком років я більше нещасних спровадив на той світ, ніж будь-яка повитуха привела на цей. На початку я не орієнтувався й мені було тяжко. Потім призвичаївся, але мені все одно було тяжко. Моя справа — командувати процесом, призначити розстрільну команду, зарядити зброю і допровадити засудженого з камери до місця виконання вироку. Те місце раз на рік-два обов’язково змінюється, щоб люди про нього не дізналися. Я завжди питав себе, чому людям не можна знати, а тоді зрозумів, що справа не в людях, а в нас самих. Убивство неможливе без потайності, і байдуже, відбувається те вбивство для власного задоволення чи в ім’я справедливості й закону.

Я той, хто дбає, щоб засуджений цілим та здоровим прибув на місце виконання покарання, і товариші з райкому свого часу таки мали рацію: тут точно не можна нікого надурити! І я не можу допомогти ні собі, ні йому. Тримаю його, поки в камері на нього вдягають наручники, дбаю, щоб мати з собою зміну чистої білизни, аби перевдягти його, якщо впісяється зі страху, часом знаходжу для нього якесь слово, якщо бачу, що він цього потребує. Були й такі, що хотіли, аби я тримав їх за руку, як на прогулянці тримають дитину. Я вдовольняв їхнє бажання. Що б у мене не просили, я виконував. Окрім того, що не міг відпустити їх на волю, перш ніж три кулі зроблять своє. А не було серед них жодного, кого б я не звільнив. Дарма, що серед них були серійні вбивці, ґвалтівники дітей та рідних матерів, проте не було жодної людини, яку б я в ту мить був готовий убити. Легко виносити вирок у суді, а ти спробуй розсудити під розстрільною стіною!

Я тих людей переболіти не можу, у ніч після виконання вироку ніколи не сплю, і завжди мені на думку спадає одне й те саме: Орхане, безголовий Орхане, якби ти не допомагав людям в усташській в’язниці, не мав би того, що маєш! Знаю, що не по-людськи так думати, але кожна людина найперше думає про себе і про своє лихо. А моє лихо в тому, що я, допомагаючи іншим, нашкодив собі. Так, я давно міг просити про переведення, але після того, як поставив до стінки першого засудженого, було вже запізно.

Мені залишалося два місяці до пенсії, і я вже думав, що жоден в’язень більше не зачепить мене за живе. У канцелярії Маршала опинилися два смертні вироки, за якими уже відмовив у помилуванні Верховний суд: Стеван Каралич із Санського Моста, який через одну вівцю вбив сусіда, жінку й жінчиного брата, і Салко Османович із Сараєва, який сокирою зарубав рідного батька. Про Стевана говорилося, що він одержить помилування, бо згодом встановили, що вівця була таки його, а не сусідська. Салко міг би викрутитися з двох причин. Він раніше не був судимий, а в такому випадку за одне вбивство зазвичай отримували помилування. Крім того, думки психіатрів щодо його підсудності розійшлися. Один стверджував, що Османович психопат і тому підсудний, а другий підписав діагноз із серйозним психозом та релігійним божевіллям. Суд узяв до розгляду висновок першого лікаря, але в канцелярії Маршала, без сумніву, знали про це розходження. Я все це відстежував, уважно читав, розпитував фахівців, телефонував у Белград, де мене вже всі на ім’я знали. Я ж багато років тільки те й робив, що гортав книги й енциклопедії, шукаючи причини, щоб черговий засуджений на смерть міг бути помилуваний. Я закінчив чотири класи школи і не вирізнявся особливим розумом, бо якби вирізнявся — хіба був би тюремником? Але по роках служби я вже міг би стати доктором права, політології та психіатрії — стільки прочитав на ці теми. І з метеорології теж міг би стати доктором. Якщо осінь дощова — будуть паводки й подорожчає зерно, одразу ж подорожчає і хліб, тому помилувань буде більше. Але якщо після цього надійде важка снігова зима, то люди почнуть стиха нарікати на державу, і тоді смертникам гаплик. Ще гірше — якщо серед літа студенти вийдуть на демонстрації, бо після цього навіть суди найнижчого рівня стають суворими, залюбки впаяють смертну кару навіть за те, за що зазвичай дають п’ятнадцять років. Тому найкраще, коли нема забагато ні дощу, ні сонця, коли не зима і не літо, а народові не добре і не погано, а товариш Тіто при цьому мандрує світом. Ну і ось, Тіто саме був поїхав у Америку, а в Югославії стояла хороша погода і хліб не подорожчав, і я чомусь розраховував, що спокійно вийду на пенсію. Якщо Стевана та Салко і не помилують — а таки не помилують, поки Тіто не повернеться і поки не вляжуться враження від поїздки, — канцелярія Маршала без нього все одно не підтвердить їхніх вироків. Не думаю, що це залежало від Тіто і що він взагалі бодай раз підписав комусь помилування, але знаю, що люди в канцелярії любили, коли народ вірив, начебто він сам те все вирішує.

[68] Козара і Конюх — гірські масиви, Неретва й Сутєска — річки в Боснії, де під час Другої світової війни відбувалися наймасштабніші бої партизанів із силами Осі.

[69] Ґрбавіца — сараєвський квартал, що почав активно розбудовуватися у 1950-х.

[70] Езан — заклик муедзина до молитви.