— Вони винні, — відказав кучер.
— Винні? Чим винні?
— Чим… Чим… — Кучер, якого Клаус мав за мирну людину, вельми здивувався. — А тим, що накликали чуму на наше місто. Не витовчемо їх — землетрус ударить, настане потоп, а там, диви, полетять з неба гадюки і жаби, — провадив він повчально.
— Хто вигадав ці нісенітниці? — гукнув хлопець спересердя.
Клаус побіг на єврейську вулицю. Назустріч йому висипав галасливий натовп, — кожен розмахував сокирою або ломакою. Хто що казав, хто що кричав і погрожував — не розібрати. Клаус притулився до стіни, перепускаючи юрбу. Серед неї він угледів старого Йозефа. Його били й підганяли вперед, на нього сипались градом лайки та прокльони.
Клаус крикнув: «Йозефе!» — і спробував пропхатись до Діда.
Старий почув, що його кличуть, і навіть повернув голову до хлопця, проте Клауса відштовхнув дебелий здоровило, який аж скривився з люті:
— Геть! — гримнув він на юнака. — Ми й самі впораємося з ним.
За натовпом бігли жінки і діти: жіноцтво зводило руки, погрожувало, показувало пальцями на небо. Хоч як Клаус нашорошував вухо, проте нічого не збагнув з того гуку. Дітвора вищала й раділа, мов на веселому маскараді.
Клаус, наче не в собі, шкандибав за розлюченим гуртом — його охопили смуток та розпач. «Діда уб’ють. Чим зарадити старому Йозефові? Як вирятувати його? Казав же він: „Дурні, а чи лихі — всі, всі!“ Дурні чи лихі?.. Ну ось і віддяка старому за кепські слова! Куди ж вони його ведуть?»
Якийсь молодик з бадьорою усмішкою на тендітному обличчі заявив:
— Я не жалію єврея ніскільки.
Клаус озирнувся.
— Ніскільки, — повторив незнайомець. — Кого жаліти? Старого пройдисвіта, що дурив голови людям і завше вигоди шукав? Я знаю його: це той крамар, який вештався по всіх усюдах. Та йому ще мало перепало. Страх, що скоїлося цієї ночі. Нищили чоловіків, жінок і дітей. Двох убитих єврейських дівчат волокли гольцем на алебардах.
— Жах! А міська сторожа? Де була міська сторожа?
— Там, де й усі! Вона казилась найбільше! — Раптом незнайомець недовірливо зміряв Клауса поглядом. — Ти часом не шпик?
— Я Анжелікусів помічник!
— Ха-ха-ха! — лунко зареготав молодик. — А я дременув від нього!
— Ах, це ти? — спитав Клаус. — Чому ти від нього втік?
— Чому… Чому… Набридла мені кров!
— Ти маєш рацію, — прошепотів Клаус.
— Для Анжелікуса кров — наче вода. Скрізь він вишукує погану кров, болящу кров. Боюсь, що кров, яку пролито цієї ночі, теж до його рук причетна. Хочеш знати — це найбільша його операція.
— Та ну? — здивувався Клаус. — Невже всю веремію затіяв Анжелікус?
— Ще б пак! Він скористався слушною нагодою та й підлаштував, щоб його ганьба окошилась на євреях, а люди не докумекали, що він бовдур у своїй справі. Якось Йозеф розповів йому — я чув це на власні вуха — що, коли чума лютувала на полудні і заході нашого краю, забобонний люд Страсбурга, нацькований багатіями, звинуватив євреїв, буцім вони наслали пошесть, — і всіх їх перебили до нігтя. Цю приключку наш любий лікар намотав собі на вуса.
— Жах! — озвався Клаус. — То ти не віриш, що Анжелікус по щирості має євреїв за винуватців?
— Ніскілечки! — вигукнув колишній лікарчук. — Чим ти, голубе, думаєш?! Він вірить у це менше, ніж я або ти!
— Та це ж убивство! — скрикнув Клаус.
— Ба! Чому б не самозахист?
— Який самозахист?