Брати-віталійці: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Всі, — прошипів старий.

Навіщо дід таке каже! Чому забув він про братів-апостолів і Сегареллі, про фра Дольчіно і Маргариту Тренкську, — і про всіх інших відважних лицарів, яких прозвали єретиками?

— Про цих не мовиться, — усміхнувся крамар. Його тішило, що хлопець так чіпко запам’ятав хороших людей.

Клаус похнюпився. Мовчав і Йозеф.

Сонце вже давно звернуло на спадень. Мандрівники прискорили ходу: попереду ще виднівся ліс, який треба перейти до вечора. Заним — село Вітряне.

Раптом парубійко спитав:

— Як ви, Йозефе, гадаєте: люди добрі чи злі?

Старий відповів не зразу. Він довго дивився поперед себе, а перегодом пильно глянув на супутника, мов бажав прочитати на його обличчі враження від того, що скаже.

— Одні лихі, інші дурні. А чи погані? Так, погані всі!

— Неправда! — спалахнув хлопець.

— І все ж воно так. Люди — це лихі або дурні тварюки. Не віриш мені, старому, тоді зачекай, сам переконаєшся.

— А ви? Тоді й ви погані!

— І я теж, — погодився Йозеф. — Ох, теж, теж!..

Пришалілий і здивований Клаус трішки відстав й лячно зиркав на дідугана. Той більше не вважав на хлопця, а дивився похмуро вперед і чимчикував далі, витягнувши голову і зігнувшись під вагою короба.

Прибувши до міста, вони розійшлись. Клаус радів з цього, бо дід уже настобрид йому.

У Вісмарі був ярмарок. Зачарований юнак блукав численними вулицями і милувався міцними ошатними будинками, що тісненько тулились один до одного, могутніми церквами і насамперед кораблями в гавані. Скрізь — робота й метушня. Вантажники носили важчезні лантухи на могутній вітрильник, де на головній щоглі майоріло барвисте знамено. Клаус на хвильку занімів з подиву: скільки такенних міхів поглинає черево оцього судна! А вантажники їх несли й несли без упину.

Кривими вулицями без кінця і краю тяглися вози, йшли селяни з великими кошелями та паками на плечах. Притримуючи широкого меча за поясом, прогарцював пихатий панок з міської ратуші і метнув зловісний погляд на Клауса.

Ось хлопець зачув пісню, якої співали в Дортені на Ельбі, коли він жив там серед селян:

Майдан перед церквою, яка міцними мурами та пряморіжною цегляною вежею скидалась на замок, заполонили численні ятки, вимальовані в червоний, голубий, зелений і білий кольори. Довкола — підводи, воли, корови, вівці. У клітках, що купами громадились одна на одній, — кури, качки, голуби, а в інших — кози й поросята.

Клаус походжав поміж крамницями; його очі уже донесхочу намилувалися всілякими дивовижами, і він вдихав різноманітні пахощі, що їх шибав йому вітер. Які ж то чудові пахощі!.. Хоч на що глянеш — усього кортить купити.

Є тут і пшениці, і пашниці, а печеного хліба й поготів: чорного й білого, круглого й пирогастого. Зарізані кури й гуси, оббіловані рожевенькі зайці колихаються довгими низками на шворках. Тут таки поруч — солодощі, тістечка, немов серденька, на яких щось цукром написано. Від сковорідок іде смачний дух смажених каштанів. Півмідяка — і Клаус набив собі ними повнісінькі кишені.

Продавали тут полотно і вишивки, стрічки й барвисті гудзики, поруч бовваніли дерев’яні й глиняні фігурки: Марія з немовлятком, Ісус із хрестом на плечах, Ісус на проповіді, розіп’ятий Ісус. Були у крамницях і статуетки веселих сільських музик і танцюристів; а один худорлявий чоловічок, згорбившись, квапно чимчикував кудись із великим ціпком у руці й разюче нагадував Йозефа. Клаус був як не свій від усього, що тут побачив.

Окремий ряд займали торговці рибою. В їхніх цеберках лежали оселедці, камбала, тріска, білорибиця, дунайський лосось, макрелі, судак і риба, яку Клаус бачив уперше: довга, сіро-зелена, з гострою страхітливою головою, і трохи менша, зате товстіша, з великою лускою і напрочуд вирлоока. Риби відчайдушно змагались за життя — били хвостами, корчилися, зводили голови. А що тут?.. Хлопець зупинився мов укопаний. В цеберці моталися довгі темні гадюки з невеличкими голівками: деякі були з дитячу руку. Продавець пояснив:

— Це не змії. Це звичайні вугрі.

— Невже їх їдять? — недовірливо глянув на нього Клаус.

— А звісно…

Та чи не найцікавішим видовиськом на ярмарку був мандрівний співак побіля дерев’яного щита з розмаїтими малюнками, од яких холола душа. Співака оточили жінки та чоловіки, а навпроти товпилася малеча. Приземкуватий та опасистий, він мав химерного чуба, що спадав йому на чоло і біг кружка над самісінькими вухами. Здавалось, на ньому була пласка хутряна шапка. Доточений гіпсом ніс задирався догори, і співак виглядав надто кумедно. Чистим, лунким голосом він затягнув сумовитої бувальщини, яку віддавали й малюнки на дошці:

Дівчата зойкнули зі страху. Пробрав мороз і Клауса.

На ярмарку було багатенько співаків. Якийсь дідок у сивих-сивісіньких пелехах, лунко побринькуючи струнами, співав досить пристойним басом про багатства цього світу:

«Як гарно!» — захоплювався Клаус подумки.