Брати-віталійці: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Анікотрого. Я маю на оці Марка Поло з Венеції…

— Про нього я не чув, — стишився Клаус. — А коли він підкорив Єрусалим?

— Єрусалим? — Йозеф усміхнувся, радіючи із свого жарту. Мандрівник та першовідкривач нових земель Марко Поло — лицар?.. Звичайно, цей патрицій також подався світами лише тому, що на рідній землі йому стало тісно; і не прогадав він, коли сподівався великого зиску від торгівлі з далекими краями. Що й казати: патрицій є патрицій!

— Марко пішов набагато далі від Єрусалима, — знову обізвався Йозеф. — Він побував у арабів та індійців, навідав татар і китайців… Чого тільки не розстарався там! Атласу й одамашку, гаптованої сріблом-золотом парчі, дивовижного приладдя, не баченого у нас плоду-овочу, прянощів і чародійних, цілющих ліків. Привіз і коштовного металу та казкових перлів, що живуть у черепашках і світяться власним світлом. Всього й на воловій шкурі не спишеш…

— А гріб господень?

— У нього стало розуму не баритись біля гробу. Теперечки відтіль багато не потягнеш: хрестоносці встигли геть усе прибрати.

Клаус мовчав. Як Йозеф говорить про святощі! Що слово — то блюзнірство! Хлопцеві якось аж страшнувато було слухати старого.

— Хіба лицарі грабували? — спитав він, згнітившись серцем, а саме запитання видалось йому страшенним гріхом.

— Та ще й як, голубе! — байдуже відповів крамар. — А то б чого вони повіялись до Єрусалима!..

— Неправда! — обурився юнак. — Вони проганяли невірних із святих земель…

— Отож. Аби потім сплюндрувати загарбаний край. Звільнення так званого гробу господнього, мій любчику, лише привід, — переконував старий. — А по правді, багаті купці дошукувалися нових торговельних шляхів, а можновладці — нових земель.

— Неправда… — ледве вимовив Клаус.

— Еге ж, лицарство грабувало тільки для себе та для своїх могутніх покровителів, — не вгавав старий крамар. — Простолюдові перепала дірка від бублика. Хіба що набріхують йому небилиці про священні походи… Ти, певно, чував, синку, про величезну Венецію, що має за своїми мурами триста тисяч душ і верховодить торгом на всьому полудні. Купці цього міста дали так званим хрестоносцям кораблі для мандрівки в далекі землі, та ще й грошей на зброю. Отак ті й воювали з невірними, себто з тамтешнім народом. Лицарі підкорили великий Константинополь й обчистили його до ощадку. Зазгодою венеціанським купцям дісталась половина від здобичі. Потім хрестоносці вдарились до «святих земель» і все, що нагоджувалось їм, перепродували купцям…

Клаус не вірив старому торохтієві. Ні, такого не могло бути! Адже не брехня усе те, що вигравало в його уяві чудовими барвами, — всі оті мужні діяння, про які він так часто чув захоплюючі розповіді!

— Кажіть, що собі хочете, — сердито заперечив юнак, — але вони були християни!

— Ще б пак! Точнісінько, як наші лицарі-грабіжники або вельможі, котрі воліють багатства, а бідний люд кривдять. Усі величають себе християнами, а найвлучніше — лиходії.

Йозеф спинився, схопив хлопця за куртку і, втупившись йому у вічі, суворо сказав:

— Християни? Ах, християни!.. Той, хто так називає себе, мав би бути чистий, як сльоза. А хто вони-бо?.. Англійський король Річард теж удавав із себе християнина. Його лицарі казали на нього Левине Серце. Далебі, він був тигрове серце! Він також побував у Святій Землі і тільки за один день перетовк три тисячі полонених сарацинів. Його поганський супротивник, султан Саладін, куди шляхетніша душа за нього і за всіх князів-хрестовиків. Отакої… Дідько лишається дідьком, хоч як його підмальовуй!

Як же здивувався Клаус, коли Йозеф признався, що давно вже вихрестився з єврея на християнина і довгий час був жебраком!

Йозеф ставав для хлопця дедалі загадковішим.

Клаус довідався про братів-апостолів,[3] які відцурались житейського затишку й проповідували правду Христову. Вони жили на ласкавому хлібі, запекло ворогували з папою і проголошували його відступником од справжнього християнського вчення. За ними йшов знедолений люд, який часто очолювали й заможники. Клаус почув про Арнольда Брешіанського,[4] про багатого пармського купця Джерадо Сегареллі,[5] який роздав усе своє майно біднякам, а сам доживав віку в неймовірних злиднях. Але і його спалили нечестивці, що вдавали із себе християн, а насправді божеволіли за владою і багатством. Однак шляхетні люди знов і знов повставали проти кривди й нестерпних знущань. Вони ганьбили і церкву, і заможників, проголошували справжніми християнами бідних, неімущих братів. Пани, а головне папа, боронили свою владу — із шкіри лізли. Непокірних оголошували єретиками, під корінь нищили їх, і все це називалось божою карою.

О, про єретиків Клаус уже чув! Кожного вони жахали, й кожен боявся, як би і його не оголосили єретиком. І хлопець крадькома позирав на старого недовірка, який анітрохи не приховував, що й він єретик.

З якою любов’ю і чаром дід говорив про поповича фра Дольчіно[6] й про черницю Маргариту Тренкську,[7] які роздмухали повстання проти священного трону. Та, попри їхню самопожертву й відвагу, однаково перемогли підлота й брехня. Згадавши про це, старий вигукнув з палкою ненавистю:

— А пропав би ти пропадом, римський антихристе!

Хлопець добре розумів, хто такий римський антихрист, і поцікавився, за віщо боролись єретики.

— Ти ще питаєш? — гукнув Йозеф здивовано. Але згадавши, що попутник — зелене хлоп’я, відповів: — Зачисту незаплямовану віру! Замир і любов серед усіх людей!

— Так, Йозефе, — погодився Клаус, — це прагнення шляхетне і високе!

Дід не обзивався. Так вони і йшли мовчки поряд. Враз Йозеф вибухнув дошкульними словами:

— До чого ж дурні люди! Рятуй мене, боже, які дурні!

— Не всі, — заперечив Клаус.

[3] Брати-апостоли — релігійна секта, заснована Сегареллі біля 1260 року в Пармі (Італія)

[4] Арнольд Брешіанський — видатний італійський мислитель і діяч XII ст., противник світської влади папи.

[5] Сегареллі — засновник релігійної секти братів-апостолів. Спалений за єресь у 1300 році.

[6] Фра Дольчіно — очолював після страти Сегареллі опозицію проти папства у Північній Італії. В 1304–1307 роках він керував селянським повстанням. Фра — означає по-італійському «брат». Так називали себе монахи із секти братів-апостолів.

[7] Маргарита Тренкська — дружина Дольчіно. Вірно допомагала своєму чоловікові, і, коли у березні 1307 року селянське повстання було придушено, вона разом із Дольчіно попала до рук феодалів. Після звірячих катувань Маргариту і її чоловіка було спалено.