Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та що ж робити?.. Хіба...— вона не договорила, бо хвора відкрила повіки, повільно повела здивованим поглядом по хаті, пильно спинилася спершу на старій Вусті, потім на Корнієві, що наблизився в цю мить.

— Де я? — спитала пошепки.

— В людей, дочко. Лежи спокійно й видужуй. Принесу тобі цільби згодом, а тепер натерла трохи чикилдихою...

З великих, прикритих повіками очей срібними намистинками скотилось кілька чистих сльозинок по щоках, аж Корнієві груди опекли вони.

— Тебе, дочко, син мій, Корній, вибавив, з озера,— потяглася сухою старечою рукою Вустя витирати сльозу в недужої.— Не горюй, бог дасть, якось воно буде...

Того ж таки дня, під вечір, як припинився потік хутірських відвідувачів, хвора розжевріла на лиці, маківкою ставши, відгортала рядно, просила пити і пила жадібно і довго, як не при собі. А як засутеніло і випила навару-цільби, затряслася в неспинній пропасниці, і не могли її нічим зігріти, поки раптом сама не зігрілася вся, аж пашіла. Згодом стала метатись, втрачати свідомість, когось кликати, просити прощення.

Старенька Вустя всю ніч просиділа в тускові коло хворої, міняла рушника на лобі, змочуючи, давала пити і квасу, і сирівцю, і вивару-цільби, молилася і думала то про гірку долю дівчини, то про Корнієву, синову, що не знати чому не йшов з думки... Таки почув бог молитви старої, таки допомогла цільба, бо недужій на ранок ніби покращало, але ще й сонце не підбилося, стара Вустя навіть впоратись не встигла, як уже й погіршало: зблідла геть, знемічніла, покрилась клейким потом, налякавши геть отим цілительку.

Потяглися по тому довгі дні хвороби і Вустиних клопотів та вболівань. Тяжка немічність та винослива терпеливість утоплениці викликали ще більше співчуття в старої Вусті, і вона як за рідною ходила за нею і вдень, і вночі, огріваючи її людським теплом та увагою. Кликала і знахарок із зіллям, і шептух зі святими ножами приводила, і навари готувала, а хворій не легшало, марніла, худла, знесилювалась. Ото хіба ранками, як гарячка спадала, вона випивала ложку чи дві влитого їй силоміць у рота молока чи настою, обзивалася до своєї благодійниці, засинала на малу часинку і знову повторювалося те ж саме.

А час ішов, ніс із собою теплінь та благодать весняну, а з ними і клопоти на городі, в хаті, на полі... Вустя й на весь день кидала хвору наодинці, коли не було кого впросити навідатись до неї. Та десь уже через місяць почув бог Вустині молитви, бо хвороба стала відступати. Були ще і кров’яні відхаркування, була хрипота, що аж грала в грудях, був і глибокий, що аж лякав стару сон, а все ж хвора позбулася гарячки, виснажливих судом і марень, хай і якась, все ж з’явилася сила в руках.

Вустя аж сльозу радості не стримала, як хвора попросила її підвести, як по кількох днях звелася, притримуючись припічка, і сама вийшла з хати, а ще по кількох відвідала й сусідів.

— Лежала б ти ще, дочко,— умовляла її Вустя.— Недуга, буває, й повертається зчаста.

— Даруйте за ослух, пані господинько!.. На повітря хочу.

Крізь малі, свинячими пухирями заліплені два віконця вдовиної хати щодень ласкавіше світило сонце, а в розкошені віком присадкуваті двері все настирливіше вривалось повне степових пахощів, буйне повесіння... Не затулитися було від нього, не вистояти, не збайдужіти...

— Залишайся, дочко, в мене, куди підеш така? — вмовляла Вустя утопленицю, коли та заговорила про відхід.— Прив’язалась я до тебе, даруй мені, старій. Та й син просив не відпускати тебе, доки не прибуде з Запорогів. Ще ж і видуга, бачу, до тебе не зовсім вернулася...

— Не варта я ні вас, ні сина вашого, тітуню добра,— стояла на своєму та.— А за піклування ваші, за харчі та одяг якось віддячусь, відроблю, хоч їм і ціни не скласти. Пробачте, коли можете, що ославила і річку, і двір, і вас, і сина вашого...

— Та чим же ти ославила, дочко?! А син-то й не натішиться отим... даруй, що скажу, нещастям твоїм... І перепитує, й переказує... Одинак він у мене, а нівроку... То залишилася б ти у нас!?

Чи то послухалася старої Домна, чи всього лиш відклала відходини. Не лише повесення, і літо застало її у Вусті. За цей час встигла натягнути основу на верстата, виткати рядна з залежаного Вустиного валу, переснувати напрядене хтозна й коли в підмітки, вишити господині святкові сорочки та кілька рушників... Не вміщалася втіха у Вустиному серці від отого всього. Хвалила її та хвалилася нею, навіть оте зроблене перебільшувала, а Домна в душі тішилась також, бо ж хоч чимость віддячилася рятівникам, не була в них прихлібницею...

Перед самими жнивами завітала до хутора чутка, що вештається татарва в краї, полюючи на людей, появились і жовніри, що незгірше татарви грабували села і міста, ставали на постої, боронячи «королівські землі» від людоловів. Вустя слухала оті чутки й тривожилася. Де-то син, що з ним? Тільки б жити, здавалось, скільки зроблено в господарстві, навіть плоскінь вибрано, пошарували та побілили хату і вшили ятку, обставили дворище тином з торішнього соняшничиння. Тепер і в неї, як у людей. Щастя, а не дівчину послав їй бог, та й годі... Одведи і захисти її, боже правий!

— Така в мене ця дівчина притужна в праці, така охайна та роботяща, що й молитвами, мабуть, не віддячусь богові,— хвалиться вже в котрий раз Вустя сусідці.— Ото лише не зрозумію, що за гризота мучить її, не відпускаючи ні на крок... Де б же я з тим усім упоралася сама?.. А рядна як поткала!.. Ні тобі вузлика, ні тобі жодного близна-огріха!.. Пішла оце, а дома все доглянуте, пороблене, та ще ж як?.. Ніби я сама ото, молодою бувши, те поробила... Вчора на вечерю буциків зварила, так, повіриш, аж соромно мені, старій, було, що отак зготувати не тямлю. Що вже не придумувала, як не намагалася, а розвеселити її не можу... Не інакше, щось пороблено їй... Зайдемо на часинку, глянеш,— запросила вона супутницю вже при дворі.

— В мене, тітуню, і часу обмаль, та радо зайду,— погодилась та, стаючи на перелаз.

— Не видно десь... Мабуть, на городі бурячки для поросят прориває, бо ж густі дуже, або до кізки пішла на вигін,— здогадувалася вслух господиня, відкриваючи двері в хату.— Заходь же! Бачиш, і діл свіжою травою притрусила, то ж аж у балку бігала за нею,— ступила вона в хату, приговорюючи.— Оце, скажу тобі...— почала було, та, розглянувшись по хаті, раптом замовкла і сумовито-лячно замислилась: — Щось не те тут?!

— А що таке? — спохопилася острашено гостя, помітивши зміну в лиці Вусті.— Що з вами?

— Та й сама не знаю, що сказати і що думати,— заклопотано відповіла стара, скинувши фартушиною непрошену сльозу.— Видно, сердешна, пішла від мене... І виступці та плесниці, що Корній подарував їй, лишила... О боже мій!.. Чом же я не вберегла тебе, Домашко моя, Домночко? — заголосила вона раптом.— Послав мені боженько тебе, як світлий день, у темну вдовину хату, та й забрав кудись!.. За які ж гріхи, боженьку?! Чи то ж не можна було взяти хоч ті дарунки, щоб я не бідилася тепер гріхом?! Кинула мене, стару, сиротою в чистій хаті, щоб докором була та світлість мені... Щоб, дивлячись на труд твій горьований, я пеклася втратою тебе, ясочко моя... Що ж я Корнійкові скажу тепер?! Не вберегла, як просив...

7.

Щойно загорівся світанок, а Мотря вже поралася в свіжовимазаній, щойно збудованій у цім краї хаті. Не витримали жовнірських постоїв отам, коло Січі, севрюки-поселенці. Не вистачило ні терпінь, ні духу в них. Вцілівши від татарських набігів, вони покинули ляхам обжиті хутори і слободи й подалися в оце відлюддя, на займанщину, далеку від татарських ушкальських наскоків і пожеж, глуху до зазіхань шляхти, до всіляких чиншів та жовнірських гвалтів... Сиротливо і незвично тут Мотрі, хоч і не однією родиною переїхали. Чого тільки не натерпілася вона, поки таки добралися сюди. І хоч вже мала своє пристанище, свій куток, а жила ще тим, що полишила отам, ніби частку самої себе положила на згарище, що стало і рідним їй, і дорогим за оті сім заміжніх літ...

Бо квилять вони, згарища, за нею, Мотрею, бо кличуть чаїним криком, шумлять тихим перешептом тирси чи байбачим посвистом опівночі, нагадуючи, що вона не тут, в непривітній і якійсь порожній Слобожанщині, далеко від оборонниці Січі і її лицарського воїнства... І хоч все тут ніби таке ж, як і там, та чимось і не таке.

Поселилися ж на старому як світ старику цілиннім. Попокопала, попорунтала його, аж кілки в крижах стояли, аж бубреги-нирки боліли, аж кульгавою стала, поки посадила смужку грядок та стуракинь-тополь довкіль обійстя. Тепер і в дворі, ще не огородженому, і в городі одна-однісінька, аж отороп бере; і не було б життя — життям, коли б доля не наділила її сином-знахідкою, бо зайде в хату — і не сама вже. Воно хоч і ніколи, та й втіхи в тому няньченні для Мотрі чимало. Полюбити б лиш його...

Оце наскоро хотіла щось поїсти, схопити рядно та й на грядку, бо аж кличуть бур’яни її, аж просить городина спушити землю під собою. Поки нагодувала Івася та забавила, бо ж мале, уваги вимагає, поки присіла й собі до їжі, чує, якась гостя в хату:

— Добридень, пані господине! Доброго здоров’я ївши!

— Вітаю, дівчино, в господі! — відказала Мотря, оглядаючи неждану незнайомку, що зупинилась в порозі.— Проходь та сідай і ти до мене.