Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного дня після завороженої отаким кумканням пролитньої ночі хутір Топильний, що виріс за десяток літ у цілу слободу на «королівщині», розбудила гвалтом незвична новина:

— Рятуйте, людоньки! — кричала якась молодиця, стрімголов біжучи вуличкою.— Дівчина в Ташлиці топиться-а!.. На моїх очах скочила у воду!.. Ось тільки! Рятуйте-е!.. Люди!

Юрби людей, а поміж ними і дітлахи та підлітки, понеслися з галасом до річки і заполонили собою весь берег.

— Подумати тільки! Чого б то їй кидатись в отаку холодину?.. Мабуть, нетутешня? — гомоніли в юрбі.— Напасть божа, та й годі...

На плесі вже далеченько час від часу виринала постать парубка, що, занурюючись, з’являвся далі й далі в брижистих холодних хвилях річки-озера.

— ...А вона пливе, дивлюся, пливе, та все від берега... та все від берега... Відомо, задумала, щоб якомога далі та поглибте,— говорить у гурті котрась із жінок.

Натовп завмер, коли постать парубка, що довго не показувалася, раптом спливла над водою і поряд з ним вигулькнуло і тіло втоплениці.

— Знайшов!

— Людоньки!.. Жива чи мертва вже?..

— Та хто ж те знає, мабуть, уже ні! — зітхає хтось, тупцюючи. А плавець стомленими, повільними рухами все наближався і наближався до берега, тримаючи лівою рукою утопленицю лицем догори.

— Допоможіть йому! Шнура б кинути,— кричали з гурту.

— Та він, нівроку, і без шнура впорається, хлопець не з немічних,— поправляючи білий вус, зауважує якийсь дідуган.

— Сюди!.. Ось сюди! На свитку, а черевом на коліно клади,— басив дідуган.— Отак... Души на спину. Та сильніше! — присів він поряд.

З рота утоплениці потекла зеленкувата вода, то сильніше, то слабше, проте вона не приходила до тями... Руки її обважніло висіли, як неживі; довга густа заплетена коса була в рясці й мулі, з благенького одягу стікав бруд на простелену свитку.

— Тепер клади горілиць! Та скорше, ведмедю! — гримав той же дідуган.— Не лізьте ви всі, як навіжені! — то чавив, то відпускав він груди порятованій, відтиснувши рятівника-парубка.— Відступіться, кажу, сороки, дайте свіжого вітру їй хапнути.

Нарешті тіло утоплениці конвульсивно здригнулося, в горлі появився слабий хрип і зник, з рота і носа показалася піна, а згодом — скрипнули, стискаючись, зуби.

— Жива! Жива!.. Натискайте, діду, ще! Слава богу, жива! — пробігло натовпом.— Ожила!.. Її б горілкою відтерти, чикилдихою, теплим рядном чи кожухом обкутати,— бідкалися жінки.— Збігай-но, Килино, тобі найближче! — звеліла якась.

— Я скоро! Я хутко! — зірвалася з місця Килина.

— Ти, козаче, не слухай їх і не жди, а бери її на оберемок та неси додому, бо ще й сам лихе схопиш,— наказав парубкові старий.

— Та я — що?.. Не пропаду, діду, аби той...— ніяковів козак, переступаючи з ноги на ногу.— Воно, як того, то я й той...

— Її треба обігріти, натерти,— дивився він на мокрого як хлющ парубка, без одягу, бо свитку ж підіслали під утопленицю.— Бери та неси хутчій, кажу!..

— Я ж так і думав, та...— повив несміло він свиткою врятовану і, винувато, ніби ждучи чийогось заперечення, підняв її та й поніс перед собою з натовпу.

Дома парубка зустріла наполохана мати.

— А це хто? Ой лишенько!.. Звідки така?

— З озера, мамо... Хіба не чули? Втопилася. Врятував оце її і з води вибавив, але... як вам не до того, то я, може, до діда Гната чи до баби Орисі б! — проговорив син, благально дивлячись старій у очі.

— Бог з тобою, сину-у, чи я нехристка якась, щоб так... Жива?.. Та чого ж ти стовбичиш із нею? Ціле болото он під ногами! Неси сюди,— перехрестила вона наспіх постіль, відкинувши благеньке ряденце.— Клади хутчіш сюди, хай роздивлюся та хоч дихнути їй дам... А ти йди в комірчину, переодягнися, бо ще простудишся на біду,— розчулено порадила вона синові. Коли ж він вийшов, подумала: «Порадував мене бог сином за сльози вдовині мої, і здоров’ям, і слухняністю, і зичливістю до людей. Викапаний батько з нього!» — зітхнула.

«Гарна ж яка і легка, як пушок,— чухав потилицю Корній, перевдягаючись у комірчині.— Таку і з самого пекла врятував би. Ото лише, що в Січі насміхатися будуть... Піду, гляну... Мабуть, переодягли вже мати».

Утоплениця лежала вже в материному вбранні, глибоко дихала і ніби про себе плакала. Біля неї сиділа мати, і це завдавало Корнієві прикрості, бо не міг як слід роздивитися на недужу, однак устиг помітити і шнурки брів, і ледь відкриті посинілі вуста, і часті порухи грудей під сорочкою.

— Може, щось зробити треба, матінко? — нагадав про себе Корній.