Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коротка літня ніч, зате швидка людська пам’ять. Геть усе згадалося Домні в новій оселі. Либонь, аж під ранок заснула.

В щоденному поранні по двору, в городі, у полі, в молотінні та віянні прийнята людьми Домна незчулася, як і літо майнуло... Жила, відроджуючись втіхою, що близько, поруч, живе і він, її рідний Івась, треба лиш витримати, почекати, не зрадити своїй обіцянці бути обережною, і таки доможеться свого. Поволі звикала до осавулової сім’ї, а та — до неї. З Оришкою так заприятелювали, що навіть їсти одна без другої не могли. Часто по трудах і клопотах, як дівчата лагодяться на вечорниці до когось, Оришка просить, бувало: «Підемо, сестро, вдвох, бо одну мене мати не пустять!» Та Домна, жвава й весела, при цих словах завжди засмутиться і, хоч що, не піде. Не йде в таких випадках і Оришка, а матері з того тільки втіха, бо рано ще її доньці по вечорницях шастати. Проте оця постійна відмова і Оришці, і її матері згодом видалася незрозумілою, дивною, повсякчас натякаючи на щось їм незнане в житті Домни, вже геть дозрілої дівчини...

Одного разу осавулиха, боячись, що донька ще отак засидиться в дівках, таки вговорила прийняту:

— Пішла б ти, хоч подивилася... Не сподобається там — вернетесь. Чей же не вкрадуть тебе хлопці?..

І Домна здалася на вмовляння господині, від чого Орися не знаходила слів, бо таки дуже вже хотіла туди з набридлого дому. Співають дівчата за кужелями, за прядками, за шитвом, а хлопці сітки в’яжуть, колодочки до ножів майструють, грушеві люльки і цибухи довбають та мережать дрібною в’яззю. Коли ж спів притихне, жартами та дотепами перекидаються, діда Ничипора слухають оповіді, з яких не розібрати, які є дійсність, а які вигадка...

Домна мовчить, як чужа тут, хоча знає вже чимало Орищиних одноліток і знайомих дівчат, та й хлопців уже деяких розпізнає. І на ту мовчанку її, на ту осмуту звернули увагу вечірники, бо ж ні слова за вечір від неї не почули, ні усміху не зауважили... Хлопці навіть пробували розважити її дотепами, та, помітивши, що та не відповідає їм, примовкли.

По отому шарваркові, що ведеться безладно на всяких вечорницях, котрийсь із хлопців, вибравши момент, одиноко завів давню думу про Микошинського:

підтримали кілька голосів заспівника, що, таки осмілівши, ввійшов у голос.

наповнили непросту хату дівочі і парубочі голоси, сплівшись в суцільну тугу. І полилися журливим переливом, вирвавшись, мов кипінь з посуди, в довкілля з хати пісенні печалі й радощі...

Домна слухала ту думу і, як ніхто, бачила неволю, пов’язану налигачами на нескінченно довгій степовій сакмі, і ніби відчувала, як пшакає з-під ніг, крізь побиті оструплені пальці отой розмелений копитами, колесами і людськими ногами порох доріг... Лежать вони, крутяться і в’ються в її пам’яті, як таволги довгі і вкривавлені...

— Ти б не журилася та підтягла б своїм голосом нам, сестро,— звернулася котрась до Домни.— Голос у тебе, чула Орися, хороший...— вмовляла вона та й не рада була, бо та не знати з чого розплакалась, схопила раптом шитво та — з хати... Не запрошувала її більше на вечорниці Оришка, не нагадувала про ту пригоду їй і господиня, бачачи в тому якусь таємницю недоторканну...

А час ішов... Давненько вже чекали осавулу додому, а його все не було та й не було... Щоправда, особливо не допитувалися, бо ж звістку про нього мали — то з походів, то з паланок та зимівників або й з подніпрових ловів... З розповідей господині та Оришки, оповідань сусідів Домна знала вже, що чоловік він крутий, собі на умі, як говорять, але доброго серця, і тому чекала отієї зустрічі з ним, що мала щось вирішити на краще і в її, Домниній, долі. Особливо тішило її те, що він прихильний до бідних і покривджених, до невільників-визволенців, бо сам аж двічі був ним...

Та ось і він у хату...

— Чував, що ти служку взяла собі, паніматко,— кинув він глузливо-злий погляд на дружину, переступивши поріг.— Прислуги, бач, захотілося до невтерпу?..— зміряв він неприязно зблідлу Домну.

— ...Не за плату я, ваша милість,— ледь не плачучи, вступилася вона за господиню.— Не за плату... Паніматка змилувались наді мною, притулок дали, спасибі їм...

— Змилувались!.. Сама притулку попросить,— метав він злобу на дружину, кидаючи на піл кунтуш і шапку.

— Цьому я виною, любий господарю,— звела до нього руки Домна.— Тож пожалійте вашу господиню за добре серце... Я піду від вас,— метнулася вона по хустку та свитку.

— Таточку!.. Татуську! — вбігла в хату Орися.— Приїхав-таки! — випалила вона і зупинилася, зрозумівши той негаразд у хаті.— Ти Домашку свариш чи матір?..

— Він завжди так: не спитавши броду, лізе у воду,— обізвалася господиня.— Розкажи йому, дитино, може, трохи остудиш,— підійшла вона до Домни і поклала руку на плече...

— Ну, коли ти Паливодина, то пробач, хай так і буде,— винувато і ніяково згодився господар.— Та не наймичкою, а першою дочкою будеш у нас! — не знати кому говорив він це: дружині чи Домні.— Козакував я охочекомонником у нього... А тепер...— переждав для врочистості,— кошовим наказало товариство бути,— скупо похвалився він.— Обділи її, Катре, найкращими дарунками,— показав на клунок, що привіз із собою.

— Кошовим... тебе? — і зраділа, і злякалася, перепитавшу, дружина.— Вибори були, чи що?..

— А то ж як, сам назвався?.. Як не відмовлявся від тієї рахуби, не помогло.

— Відмовлявся? — не вірила Катерина.

— Ось хрест — відмовлявся! — перехрестився він.— А калюкою обшмарували кляті діди так, що ти б нізащо не впізнала мене...

Тішились всі по тому випадку. Катря тим, Що відтепер називалася кошовихою, Орися та Левчик — тими гостинцями його, а Домна як на світ народилася по всьому, бо повеселіла, і не взнати було її...

— ...Довелося всюди побувати мені: і в походах, і в перепалках,— чула Домна його оповідь дружині на призьбі під ганком.— Ще й тепер не оговтаюсь, сиріч, не прийду до себе по тих конклюзіях всіляких. Аж у Чорногорії, сиріч в Трансільванії з князем тамтешнім, Табором Бетленом, побути довелося, ледве живими бог виніс... На погребінні Барабаша мало не всі владики були,— почула Домна згодом.— Прочан зібралося — видимо-невидимо!

Отак і йшло тепер її життя в родині кошового — то в радощах, то в печалях... Свята скрашували його, будні обтяжували, але терпіти можна було. Не потерпали, що завтра потраплять у ясир, хоч не відкидалась і така можливість, бо доставали нерідко сюди і людолови, і прихлібці-жолдаки та жовніри, і навіть боярські збіглі здирці-обирачі... Ззовні ніби жилося Домні непогано, але в «годованки», як називали її тепер у Мерефі люди, разом з отим видимим для всіх гараздом, було й своє життя, підспудне, приховане, печальне. І чим більше воно було таким, тим старанніше вона ховала його від людей, навіть приязних до неї і її долі...

Одного разу таки не стримала вона в собі отого невгасимого бажання, що терзало й мучило її, кликало й лякало. Переплела наспіх косу, накинула на плечі хустку-главотяж, подаровану господарем, та й гайда. Спершу ледь не бігла, а вже як зближалася з дворищем Мотрі Гундихи, сповільнювала кроки, відчуваючи, як спутує їх кострубатий страх, поки таки зовсім не стала як укопана в одному місці, бо дух забила ота схожість тину. Не той, а серце спинилося, стишилось. Згадала оту вузеньку вуличку, перекалок, сиру й туманну ніч, підхмелену постать у темряві, крик дитини... Так, ніби все те тепер було перед нею, а не там, в севрюківщині. Ледве віднайшла в собі силу зрушити з місця...

Ось і двір свіжим живоплотом обнесений, і перелаз новенький, і стуракині-тополі піднялися й вигналися. Підійшла, глянула, навшпиньки звівшись, прислухалась через тин і — завмерла. На порослому пагорбку перед хатою під таганком горить багаття, навкіл сидять безладно гості, а всередині — він, здається! Аж дух забило, аж серце завмерло, як побачила. Невже ото так підріс?!. Боженьку, який гріх непростимий!.. Свят-свят!.. Спаси й помилуй!..

— Сюди, Івасю, сюди! — кликала котрась до себе хлопчика, витягаючи навстріч малому руки.