— Тоді я не дружина тобі, — різко мовила Ніна. — Я гадала, що ти трохи опам’ятався, а ти…
— Що я?
— Оригіналом хочеш бути? Це не модно тепер…
— Я не ганяюся за модою. Я хочу бути собою.
— Будь собою поза сім’єю. Розійдемося…
— Будь ласка. Я сьогодні ж залишу квартиру. Поруч можуть жити друзі, а не шукачі життєвих благ. Я вчений…
— Я теж вчений…
— Ти — споживач науки. Я — хочу її творити…
— Іди, — з ненавистю сказала Ніна, бліднучи від образи. — Твори. Павловська лікарня відчинена, туди завжди є можливість потрапити…
— Краще з порядним божевільним, — сухо відказав Михайло, прямуючи до дверей, — ніж з нормальним негідником.
— Аліменти сам платитимеш чи подавати в суд? — крикнула навздогін Ніна.
— Сина я заберу.
— Ніколи. Я не хочу, щоб і син став шизофреніком…
— Запитаю його. Захоче — хай живе тут. Я допоможу, чим зможу. Прощай, Ніно. Все залишиться тобі, не турбуйся — квартира, меблі. Крім моїх книг і рукописів…
Підходив до обсерваторії з якоюсь дивною полегкістю. Ніби виконав давній, заборгований обов’язок. Ніби скинув обридливий тягар. Поміж деревами поспішав дядько Яків, привітно усміхався, ніс у приполі червонобокі яблука.
— Давненько, давненько вас не видно. Ось я вам гостинчик приготував. Покуштуйте, Михайле Кузьмовичу. Яблучка такі, що й за вухо не одтягнеш. їй-богу!
— Дякую, дуже дякую, — сказав зворушений Михайло. — Ви справжній чарівник. Отаке чудо вирощуєте…
— Природа, природа, — сяяв очима садівник. — А ми — тільки помагаємо їй. Ну як там — до Бога ще не добралися?
— Шукаємо, — пожартував Михайло. — Але поки що не видно…
— Ну-ну, шукайте, — лукаво сміявся садівник, — може, і вхопите за бороду…
В кабінеті Сагайдака чекала купа кореспонденції. Він почав поволі перебирати листи. З Чехословаччини, Угорщини, Англії, Іраку… Як довго він все-таки не був на роботі. Тепер доведеться днів три потратити на відповіді… Сполучені Штати… ні, це не від Гаррі, вже не буде листів од нього. Мексіка… Японія… Індія… Індія? Від кого ж це? Почерк незнайомий… адреса Рішідеви…
Серце схвильовано застукало. Він розрізав товстий конверт. Звідти випав невеликий зошит у глянцевій палітурці і зеленкуватий листок паперу. На зошиті почерком Свамі написано: «Для Михайла Сагайдака. Київ, астрономічна обсерваторія, Україна». Українською мовою, а трохи нижче — англійською. А лист написано іншим почерком. Хто ж це?
Це пише, напевно, Ліла. Але чому «був»? Чому пише вона, а не він?
Що вона пише? Свамі залишив землю. Чому залишив? Навіщо така лавина трагедій?
Михайло підійшов до вікна, відчинив його. Душно, нема чим дихати. Сів на підвіконня, здалека почувся тужливий крик журавлів, в саду падали на землю жовті листки дерев.
Сагайдак розгорнув зошит, ще не вірячи тому, що він прочитав у листі, ще відмовляючись визнати свідчення очевидності.
Задзвонив телефон. Сагайдак здригнувся. Що таке? Хто втручається в його розмову з другом? Так близько він відчував його присутність, так гарно було серцю. І знову — розбіглися думки, розірвана Єдність. Єдність… Вона є, доки є думка того, з ким єднаєшся. А думка безсмертна… Безсмертна…
Михайло підняв трубку телефону.
— Хто?
— Мишку, це ти?