Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Розбійницькі племена, — пояснив він. — І небезпечні болота…

Нас зустріла мовчазна сувора пустеля. Нескінченні бархани, глинисті урвища, кам’яні схили. Де-не-де саксаул, колючі трави, невеликі пишні оази. Біля одного озера нас спіткала біда.

Налетів з-за барханів загін вершників, з гиком і свистом заарканив людей і коней. Не давши ні схаменутись, ні поплакати, ні пожалкувати, степові розбійники погнали нас у глиб пустелі.

Тяжка була путь. Не оповім про все. Для цього не вистачило б кількох діб. Троє жінок і два чоловіки з старовірів умерли від спраги по дорозі. Вершники безжалісно кинули їх між скелястими ущелинами, не дозволивши навіть закопати.

За два тижні нас пригнали в химерний город серед пісків Гобі. Юрій Сергійович здивувався, прошепотів:

— Зверніть увагу, це не руїни стародавнього міста. Нове будування… Незбагненно… Кому потрібні єгипетські піраміди в двадцятому сторіччі?

Незабаром ми дізналися про господаря страшного гнізда. То був знаменитий розбійник Дже-лама, освічений монгол, князь. Він мав таємничу долю. Навчався в Петербурзі, в університеті, сидів у царських в’язницях, грабував на дорогах пустелі, а тепер, зібравши зграю однодумців, почав будувати місто серед безлюддя Гобі. Для праці він зганяв людей з усіх усюд, де тільки щастило кого захопити, — з караванів, з монгольських улусів, з ойротських аїлів. Нас теж примусили мурувати стіни химерних палаців, об’єднаних у суцільну фортецю захисними валами.

Наглядачі були безжалісні, жорстокі. Працювали ми на сонці по вісімнадцять годин, надголодь, задихалися від спеки, від спраги. Лежачи під зоряним небом у кам’яній загорожі, Ксеня жалісно шепотіла:

— Як же це, Григорію, як же це, друже? Ішли в Біловоди… а потрапили до гнізда сатанинського… Невже так і гинути?

— Потерпимо, Ксеніє Афанасіївно, — похмуро казав Юрій Сергійович. — Плачем не поможеш. Хіба не бачите, з ким маємо справу? Дикуни, кати. Якби самого Дже-ламу побачити. Може, він пустить нас. Адже освічений?..

Такий день наступив. Дже-лама обходив стіни своєї фортеці, мурування якої вже завершувалося. Зупинився біля нас, певно, звернувши увагу на наші європейські обличчя. У вузьких очах блиснули чорні вогні, на суворому бронзовому обличчі Дже-лами з’явився вираз цікавості.

— Хто, звідки? — запитав він російською мовою. — Росіяни?

Юрій Сергійович покинув камінь, який він тягнув до стіни, ступив назустріч розбійникові.

— Знаменитий Дже-лама, — сказав він. — Ми довго чекали тебе…

— Навіщо? — іронічно всміхнувся Дже-лама.

— Хочемо просити, аби ти відпустив нас. Ми вже досить попрацювали для тебе. Жінки знемогли, ми теж на грані виснаження…

— Куди йшли? Хто такі?

— Ці жінки й чоловіки — старовіри з Алтаю. Я і оцей чоловік, — він показав на мене, — росіяни. Ми йшли в Біловоди…

— Біловоди? — Зуби Дже-лами вишкірилися в посмішці. — А це що таке?

— Шамбала. Калана, — пояснював Юрій Сергійович. — Священне місце Азії. Ми йшли, щоб зустріти великих Архатів…

Обличчя Дже-лами нахмурилося, стало зловісним.

— Чого ви шукаєте, дурні чужинці, по гірських пустелях? Навіщо вам міфічні Архати? Де й кому вони допомогли за віки історії? Сила — єдина надія. Шабля в руках, спис. Я ближче до Тібету, до вашого «священного» місця, а — як бачите — покладаюся на себе! Серед пустелі виросте город Дже-лами, до нього прийдуть поклонитися навколишні племена. Тут з’явиться нова держава! Я матиму військо, мені потрібні будуть освічені люди. Покиньте марення про Шамбалу, дивіться на життя тверезо. Бачу по очах — ви незадоволені моєю відповіддю? Подумайте — все одно звідси ви не вийдете. Або смерть — або поміч великому Дже-ламі!..

Він залишив нас, розгублених, знічених, розбитих духовно. Знову потяглися тяжкі дні поневіряння, рабської праці. Лише Щасливий випадок врятував нас…

Одного дня до фортеці над’їхав загін монгольських вояків. їх зустріли розбійники Дже-лами. Монгольський офіцер пояснив, що привіз подарунки від уряду і хатик в знак дружби знаменитому вождю Дже-ламі.

Його прийняли ласкаво, як дорогого гостя. Але під хатиком було сховано револьвер. Грізний розбійник упав під кулями. Зав’язався бій. Ми втекли, скористувавшись замішанням. Вночі ми вже були далеко, серед гір, і прямували до Тібету. Нас було шестеро з тих, які рушили з Алтаю, та ще один тібетський буддист, який пристав до пас і обіцяв провести до святого краю.

Ми обносилися, схудли. їли те, що щастило діставати за невеликі запаси грошей, прихованих од розбійників. Другого літа перевалили величний Алтин-таг, вийшли до Кокушілі.

Буддист весело поглядав на білосніжні хребти, співав якісь гімни і все бадьоро повторював:

— Скоро, вже незабаром. Недалеко — священні місця. Чуєте — запахи Калапи…

Ми зупинялися, вдихали аромати гірських квітів, що плинули над нами. Жінки-старовірки плакали від щастя, хрестилися.

Ми зупинялися в монастирях, побудованих на перехрестях караванних стежок та доріг. Бачили безліч лам, тисячі віруючих, які самовіддано працювали на ту армію нероб. Були свідками дивовижних процесій та звичаїв. Сила-силенна сект наводнювали Тібет. Віра більшості з них була темна, чаклунська, сягала своїм корінням в найдикіші традиції древності. Ми дивувалися, питали свого тібетського провідника: