Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чорна ряса покривала худе тіло, з-під насуплених чорних брів уважно й насторожено дивилися втомлені очі. Він зиркнув на мене, але не зробив паузи в бесіді. Я почув останні слова його розповіді:

— …і там, за великими озерами, в далеких гірських краях, стоїть нерушиме царство правди. Зветься воно — Біловоди. В незапам’ятні часи знесене воно з неба на землю, щоб допомагати шукачам, правдолюбцям. Там процвітає справедливість, там нема попів і царів. Віра чиста, від серця, в дусі. Там живе вища мудрість і велике знання. І все те готується для блага людей…

У голосі його було гаряче почуття певності й віри. Я не стримався, запитав:

— Пробачте… А хто там був, у Біловодах? Де свідки? Це настільки чудесно, що не може лишати людину в спокої… Але ж іти в таку далину — треба мати певність?..

Поруч з проповідником заворушився старезний, сивий дідок. Він закашлявся, затуляючи висхлою рукою зморщений, беззубий рот, посміхнувся до мене. Перекашлявши, тихо мовив:

— Були, голубе, люди в Біловодах. Еге, були… Ось я був, приміром, коли хочеш знати… Я. З Атамановим був покійним, хай йому Господь пошле спасіння!..

Я з подивом дивився на нього, не знаючи — вірити чи ні. А дід, ласкаво оглядаючи присутніх, вів далі — просто, буденно:

— Правду каже наш гість — вірте йому. Ще з давніх-давен наші батьки й діди чули про Біловоди. Почув і я. Еге, років шістдесят тому. Зібралося нас шестеро. Закортіло нам у Біловоди — побачити святих людей, послухати їх, повчитися життю праведному. Пішли ми… Між Іртишем і Аргунню… а далі, коли знаєш путь, потрапиш до солоних озер. Вредне місце, гибельне… Згинуло там багато людей. Та нам пощастило минути його, добрі провідники були. Добулися ми гір Богогорше… Важко було, та перейшли. Подолали Кокушки. А там — попрямували через сам Єргор, до найвищого в світі снігового царства. За ним — свята долина, древня, споконвічна… царство правди… Два літа йшли ми. Померло четверо. Я і Атаманов дійшли. Прийняли нас добре, показували багато чудес…

— Які ж вони? — запитав я.

— Люди. Схожі на наших. А деякі — не схожі. Ласкаві, гарні. Просте вбрання. Мовчазні. Все трудяться, трудяться. Хто квіти збирає, хто щось мурує. А інші — на небесних птахах літають…

— На яких птахах? — здивувався я.

— Ну… не такі птахи, як ми бачимо, — усміхнувся дід, — а штучні… Схожі на сани, без коліс. Самі піднімаються, тихо…

В кімнаті мовчання, нічичирк. Очі людей сяяли втіхою, радістю. Ксеня палко стискала мені руку. Я не знав, що й казати. Не вірити старому? Нема причин. Повірити? А що, коли це галюцинація від довголітніх мандрів?

Проповідник вибрався з-за столу, підійшов до мене, тихо запитав:

— Ви, здається, не тутешній?

— З Петрограда. Занесло життя…

Він пильно й дружньо глянув у очі мені.

— Розумію. Вчений? Інженер? Учитель?

— Медик. Тому я й не міг так одразу… розумієте?

— Розумію. Я теж не чернець. Мандрував з Пржевальським. Тоді й почув про Біловоди. Але поговоримо ввечері спокійніше, одвертіше. Приходьте. Або я до вас…

Ксеня вдячно кивнула, прошепотіла:

— Щиро запрошую. Будемо раді…

І ось наступив вечір. Проповідник сидів у нашій кімнаті. Його слухачами були тільки я й Ксеня. Він ворушив пальцями густі парості м’яти, і тонкий дух котився в повітрі, очищаючи свідомість. Гість глибоко зітхнув, з приємністю примружив очі.

— Ви звернули увагу, що майже в кожній хаті старовірів є м’ята? І квіти. Древнє знання, яке сучасні кержаки забули. А традиція залишилася. М’ята — сильна дезинфекція повітря. Засіб проти інфлуенци, проти головних болів, прекрасний компрес на пухлини. Ви знаєте про це? Тим краще. Не будемо ухилятись. Перш за все — познайомимося. Ім’я моє — Юрій Сергійович. Інше — неважно. Прізвище, титули — все це в минулому. Воно не повернеться, отже, нікому не потрібне. Слухайте про Біловоди. Ви вчений, лікар, людина освічена, отже, легенду про святий край так просто не сприймете. Вам треба доказів… або пояснення…

— Так, так, — підхопив я. — Вже досить було обману, досить барвистих легенд. Чи не надто багато повітряних замків?

Обличчя Юрія Сергійовича сповнилося виразом суму, він опустив вії донизу, сплів пальці докупи, мовчав, ніби прислухався до нечутного голосу. Ксеня завмерла, притамувала подих, докірливо зиркаючи на мене.

— Може, й правда, — нарешті мовив гість. — Може, ваша правда… Та все залежить від того, що людина бажає. Нагадаю вам старовинну тібетську притчу. Шукав чоловік Майтрейю. Дванадцять років шукав, не знайшов. Хотів уже повертатися додому, коли зустрів старого діда. Той пиляв кінською волосиною товсту деревину і примовляв: «Хоч все життя пилятиму, а все-таки перепиляю». Шукач засоромився, уздрівши таке терпіння. І знову повернувся до пошуків Майтрейї. І тоді з’явився йому Майтрейя Будда, сів на плечі, сказав: «Ходімо до людей, на базар». Прийшли на базар. Люди побігли врозтіч од чоловіка, закричали: «Що за смердюча собака в тебе на плечі?» Так замість Будди можна побачити огидного пса, залежно від того, якими очима людина дивиться на світ, чого вона бажає…

Я усміхнувся, схвально кивнув.

— Притча ясна. Всі церковники, всі сектанти, ортодокси поробили з своїх богів тиранів та деспотів, молохів, які пожирають жертви й п’ють кров. Але досить про це… Юрію Сергійовичу! Я хочу знати, що реально стоїть за цим поняттям — Біловоди? Ну один аспект — старовірський — мені зрозумілий: пошуки чистої віри, пошуки правди, де можна заспокоїти змучену душу… А інші, реалістичні аспекти?

— Реально? Ви багато захотіли. Це поняття не в мірах звичайних. Хто опише його повністю або хоч би наполовину? Я скажу, що знаю. Або майже все. Деякі здогадки, гіпотези, перекази…